50. Сучасні проблеми шевченкознавства

Шевченкозна́вство — наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Східної Европи та в світовому літературному процесі. Вивчення спадщини Шевченка — проблема невичерпна та багатобічна, і тому Шевченкознавство, як міждисциплінарна галузь наукового знання, відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо).РукописиОдним з найважливіших джерел для вивчення життя і творчості Шевченка є його рукописна й малярська спадщина. Переважна більшість рукописів поета зосереджена нині в Інституті літератури ім. Шевченка. Унікальна колекція шевченкіяни, зібрана бібліографом Ю. Меженком протягом 1911 — 69 (понад 15 тис. одиниць), зберігається тимчасово в Центр. наук. бібліотеці АН УРСР. Найбільшу колекцію творів поетичної і мист. спадщини Ш-ка, документів про його життя, творчість і рев. діяльність зібрано в Держ. музеї Т. Шевченка в Києві. Поетові рукописи й ділові папери зберігаються також в ін. архівах, бібліотеках та музеях України, а крім того, в наук. книгосховищах Ленінграду, Москви, Кракова, Женеви та ін. Повної наук. реєстрації музейної й архівної шевченкіяни досі немає.Цікавий фактичний матеріал містить розділ "Творчість Т.Шевченка в оцінці української ліберальної критики". Хоч автор, як і все тогочасне шевченкознавство, ще не позбавлений окремих спірних оцінок спадщини П.Куліша чи учених пізнішого часу М.Грушевського та Д.Дорошенка, проте не на цьому зосереджена його увага. Щонайперше йдеться про високу оцінку Шевченка редакцією журналу "Основа" із відповідним коментарем усіх заявлених у виданні статей П.Куліша, М.Костомарова, О.Білозерського, М.Чалого й інших. Особливо акцентує дослідник на взаєминах Шевченка і Куліша, справедливо відзначаючи, що не слід розглядати дане питання спрощено, прямолінійно, адже чи не найбільше конструктивних шевченкознавчих версій продемонстрував у свій час саме Куліш. Не обминає увагою дослідник і українофобської консервативної критики, скажімо журналу "Вестник Юго-Западной и Западной России", підкресливши тим самим непросту реакцію на Шевченка його сучасників. Окремий розділ висвітлює сприйняття Шевченка у Галичині, що багато чим перегукується з монографією М.Дубини "Шевченко і Західна Україна" (1969 р.). В цілому ж книга М. Комишанченка своїм фактажем, ґрунтовністю аналізу й аргументованістю суджень належить до серйозних здобутків наукового шевченкознавства

51. «Чорна рада» п.Куліша – перший соціально-історичний роман в українській літературі.

Чорна рада — перший україномовний історичний роман, написаний Пантелеймоном Кулішем 1846 року. У цій «хроніці історичних подій» автор відтворив відомі історичні події — чорну раду у Ніжині, яка відбулася 1663 року.

Історична основа

З глибоким знанням доби й законів історичної романістики у творі відтворено події Руїни, коли на Правобережній Україні гетьманував Павло Тетеря, а на Лівобережній наказним гетьманом був Яким Сомко. З ним за булаву змагалися полковник І. Золотаренко і запорізький кошовий Іван Брюховецький, якому й вдалося її спритно захопити на чорній раді у Ніжині у червні 1663 року, після чого він скарав своїх суперників на смерть.

Описуючи час кривавого розбрату, письменник раз по раз згадує недавнє, славетне минуле України, її славетних діячів, як от Петра Конашевича-Сагайдачного і Самійла Кішку, Тараса Трясила і Павлюка, Остряницю і Наливайка, Нечая і Морозенка.

Джерела

Основним історичним джерелом для написання роману Пантелеймону Кулішу слугував Літопис Самовидця, а літературним зразком — романтичні романи шотландського письменника Вальтера Скотта.

Проблематика

Письменник акцентує увагу на суперечностях між простими козаками і старшиною, між міщанами і шляхтичами, між городовими козаками і запорожцями.

Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, у яку вирушає козак Шрам зі своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України до Лівобережної до Якима Сомка. На цій дорозі вони зустрічають різних за соціальним статусом і політичними поглядами людей.

Композиція

Композиція роману насичена пригодницькими елементами. Зокрема це епізоди з викраденням Лесі, лицарський двобій, запорізькі суд і кара. Кульмінаційною сценою є сама чорна рада. У ній підступність демагога Івана Брюховецького бере гору.

У розв'язці Шрам рятує рідну Паволоч від Тетері ціною власної голови. Та все ж фінал роману звучить оптимістично, адже на фоні історичного зламу росте нова сім'я — Петра і Лесі, що уособлює нове покоління.

Головні персонажі

Усіх персонажів твору можна умовно поділити на дві групи: реальні історичні постаті, діячі доби «Руїни» з однієї сторони і вигадані Кулішем, здебільшого романтичні образи, що є переважно представниками простого люду, козацтва.

До першої групи персонажів можна віднести: Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький

До другої групи відносяться: козак Черевань, Васюта,Матвій Гвинтовка, Вуяхевич, полковник Шрам, Кирило Тур, Петро, Леся, інші

Значення в українській літературі

«Чорна рада» — перший в українській літературі історичний роман.

«Чорна рада» (1846)

Перший український роман. Куліш з глибоким знанням добий законів історисної романістики зобразив події Руїни, коли на правобережній Україні гетьманував Тетеря, а на лівобережній наказним гетьманом був Я.Сомко. з ним змагалися за булаву полковник І.Золотаренко і запорізький кошовий І.Брюховецький, який спритно її й захопив на Чорній раді. Піж Ніжином у червні 1663 й скарав суперників на смерть. Основним історичним джерелом став літопис Самовидця, літературним зразком – романтичні історичні романи Вальтера Скотта.

Описуючи час кривавого розбрату, автор згадує недавнє, а то й давнє минуле України та її славетних лицарів - Петра Конашевича-Сагайдачного і Самійла Кішку, Тараса тРясила і павюка, Наливайка, нечая і Морозенка. Куліш акцентує увагу на суперечностях між простими козаками і старшиною,, між міщанами і шляхтичами; між городовими козаками і запорочцями. Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічногоо увиразнення героїв є дорога, у яку виирушає священник Шрам із своїм сином Пертом, прямуючи з Правобережної на Лівобережну до гетьмана Я.Сомка. на цій дорозі стрічаються їм люди різні за своїм соціальним походженням та політичними поглідами.

Автор зумів вибудувати майсерну романтичну композицію з пигодницькими перепетіями (викрадення Лесі, лицарський двобій, запорізький суд і кара), кульмінаційною сценою самої ради з її багатоголоссям. У ній підступність Івана Брюховецькогобере гору. У розв»язці Шрам рятує рідну Паволоч від Тетері ціною власної голови. Та все ж фінал роману звучить оптимістично: хоч історична завірха зламала старе дерево, та будуть остинащадки Петра і Лесі. Найбільшу вартість Б. Лепкий побачив у тому «смутку-тузі за якимись кращими часами, в тій охоті вискочити з ярма, в тім пориві до героїчних вчинків, котрі будяться в серці кожного українця після прочитання твору», досить до нас голосить Шрамове слово: «Блюдітеся, да не порабощені будете»

52. Роман виховання А.Свидницького «Люборацькі». Найцікавішим у творчому спадку А.Свидницького є „сімейна хроніка” – роман „Люборацькі”. Підготовлений до друку в „Основі” у 1862 р., однак, вперше був опублікований в Львівській „Зорі”. Окремою книгою виданий у 1887 р. у Львові та 1901 р. у Києві. У творі піднесена національна ідея, яка пов’язана із русифікацією та полонізацією України. Проблема денаціоналізації поглиблена письменником змалюванням повної деградації людини (Масі Люборацької). У творі поставлена також проблема взаємин батьків і дітей, проблема навчання і виховання чесної людини, проблема виживання та ін Роман складається із 4 сюжетних ліній. У творі щедро використано фольклорні елементи, пейзаж. Важливу роль відіграють авторські відступи. Спосіб викладу — такий, як того вимагає хроніка: чітка послідовність у відображенні подій; часові зміщення виключаються, хіба що спогади героїв твору інколи додають епізодів «ретро» У романі виразно чується мотив деморалізуючого впливу «винародовлення», втрати українцями свого національного «Я». Чимало епізодів із роману А. Свидницького можуть підтвердити правомірність висновку О. Потебні. Ось хоча б красномовна метаморфоза, що сталася з Масею, донькою отця Гервасія: потрапивши до рук пані Печержинської, вона швидко набралася пихи й зневаги до всього, що було для неї рідним: мови, звичаїв, навіть власних батьків. Мася вирішила, що нашвидкуруч набута польськість дає їй перевагу над українцями, автоматично вводить в якийсь інший, вищий світ. Насправді ж, «криза ідентичності» закінчується «моральною хворобою», запустінням душі.Сюжет роману Починається роман пейзажним малюнком подільського села Солодьки, в якому й живе попівська родина Любораць-ких, що складається з отця Гервасія, паніматки і їхніх дітей: Антося, Масі, Орисі і Теклі. Жити їм дуже сутужно, бо село небагате, а отже, й подаяння на церкву скупі. Проте сім’я Люборацьких живе у злагодіЛюбов і взаємну повагу спостерігають діти і у стосунках батька та матері. Панотець Гервасій звертається до паніматки ласкавим словом — серце.Зав’язкою дальшого розвитку сюжету є розповідь про відвідини о. Гервасієм польського пана Росолинського, який у спілкуванні з панотцем постійно переконував його, що все українське — то мужиче, низьке й некультурне. І, нарешті, впевнив отця віддати найстаршеньку вчитися до.польського пансіону.Серед молодшого покоління центральне місце займає образ сина Люборацьких Антося, який є композиційним центром роману. Від природи Антось щирий, дотепний і сміливий. Він намагається протестувати проти схоластики, нелюдських знущань над бурсаками: за кожну провину били різками так, що іноді учні втрачали свідомість. Система знищила Антося. Його, одного із найздібніших і учнів, випускають із семінарії «вне разряда» та ще й насильно одружують з підстаркуватою дівкою, а Галя, яку кохав Антось, не буде з ним. В розквіті сил, вкрай спустошений безнадією і смутком, Антось помирає. «Не своєю смертю я вмираю: мене вбила семінарія та…»,;— промовив він перед тим, як дихнути востаннє. Коли це все діялося, вже не було на світі отця Гервасія. Паніматка ледве зводила кінці з кінцями. Ніхто з дітей не порадував її старість, тільки прикрість та біда. думки матері: «Господи, Господи! — подумала мати,— попереучували моїх діток на один бік: з тієї ляховка вийшла, та така, що з голими руками не приступай, а цей монахом став».Одруживши Орисю з попом Тимохою, паніматка думала зажити щасливо, при внуках. Але самодур зять глумиться над старою жінкою, виганяє її з хати і, зрештою, осиротив єдиного внука — малого Фоню: вбив його матір, а свою дружину Орисю, коли та одного разу вступилася за парафіян.кінцівка: стара Люборацька помирає в дорозі, і її, віруючу людину, ховають неподачік корчми, Теклю — наймолодшу Люборацьких — віддають у мопастир. Лише Галя, колишня кохана Антося, живе щасливо, одружившись з підлим донощиком Робусинським. Вона зневажила і кохання, і пам’ять про Антося.

53. Національно-фольклорні джерела прози О.Стороженка.

Літ. діяльність Олекси Петровича Стороженка припадає на 50-60 рр. XIX ст. - переломний, складний і суперечливий період у суспільно-політичному, економічному та духовному житті українського народу. О.Стороженко публікує в "Основі" кільканадцять оповідань та нарисів, п'єсу "Гаркуша", а в 1863 р. видає в Петербурзі двотомну збірку "Українські оповідання". Щоправда, репресивні заходи царизму, спрямовані проти укр. літ., незабаром перервали цей процес, змусили замовкнути й Стороженка. Хоч він і продовжував письменницьку діяльність після виходу зловісного валуєвського циркуляру, проте писав уже лише російською мовою. З українського доробку за життя О. Стороженка було надруковано тільки два перші розділи ще раніше написаної повісті "Марко Проклятий" (Львів, журн. "Правда", 1870 р.). Талановитий прозаїк, творчість якого живилася джерелами народної мови і усної народної творчості, її соковитого гумору й інтонаційно багатої оповіді, продовжив традиції М. Гоголя і Г. Квітки-Основ'яненка. В його творах органічно поєдналися яскраве зображення побуту, звичаїв, повір'їв українських селян з романтичним захопленням героїчною історією боротьби запорозького козацтва проти Іноземних загарбників. Саме ці риси обдарування Стороженка надають самобутності його іноді суперечливій творчості, вирізняють її в потоці українського літературного процесу на зламі двох суспільно-історичних епох. Стороженко заявив про себе як письменника романом "Братья-близнецьі" (1857), супроводжуваним авторською жанровою дефініцією "Очерки Малороссии прошлого столетия". "Рассказьі из крестьянского быта малороссиян" (1857), написані на українському матеріалі, сповнені поряд з іронічно-викривальними мотивами стверджувального ідейного пафосу, який виразно виявляється в картинах з життя трудового люду, свідчать про глибоку обізнаність Стороженка з народними повір'ями, легендами, переказами, звичаями та обрядами, власне, про український лад художнього мислення письменника. Тут змальовуються кмітливі селяни, які виводять на чисту воду аморальність панських лакуз ("Изворотливмй малоросе"), доброзичливо розповідається про хлопчика-поводаря, який помстився своєму кривдникові ("Колбаса"), поетизується зовнішня врода і щире, добре серце молодої дружини лісника ("Лесной дидько и непевний"). В російських оповіданнях часто натрапляємо на конкретні топоніми, які прив'язують їх сюжет до певних регіонів України (Ворскла, Псло, Дніпро, Полтава, Зіньків, Ромни тощо), причому письменник .звертає увагу читача на характерні ознаки певної місцевості. І. Франко назвав Стороженка "талановитим оповідачем", який "добре володіє українською мовою", хоч водночас вказав на обмеженість його "ідейного способу думання і... глибокого розуміння людського життя"'. В передреформене десятиріччя, коли передову громадськість найбільше цікавила боротьба за визволення селянства з кріпосницької неволі, Стороженко взагалі не відбивав у своїх творах класових суперечностей між селянами та помїпціками у феодальному суспільстві. Своє завдання він вбачав насамперед у тому, щоб літературно відшліфувати фольклорний сюжет, урізноманітнивши, збагативши його конкретними ситуаціями, взятими з селянського побуту, і, зрештою, розважити читача. І все ж ці оповідання подають певні сторони селянського побуту, викликають інтерес майстерністю трансформації уснопоетичних мотивів і образів. Дослідники неодноразово зіставляли гуморески Стороженка з фольклорними творами, намагаючись віднайти ті типологічні риси, які зближують їх з відповідними народними переказами та оповідями. Так, оповідання "Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав" написане на основі відомої приказки, до речі, майстерно вмонтованої в текст твору,- "Де чорт не справиться - туди бабу пішле". Оповідання "Вчи лінивого не молотом, а голодом" також розвиває народне прислів'я, яке, можливо, пов'язане з переказом про приборкання ледачої невістки. Дотримуючись канви фольклорної оповідки, письменник водночас вказує, що заможні батьки ще з дитинства розбещували свою дочку. Оповідання "Два брати" теж основане на фольклорному сюжеті про бідність і багатство. Оповідання "Лучче нехай буде злий, ніж дурний" трансформує поширений уснопоетичний мотив про дурня, який буквально сприймає кожну пораду. Відгомін апокрифічної легенди про Соломона, який уміло викривав злочинців, відчутний в оповіданні "Розумний бреше, щоб правди добути", а повір'я про чорта й відьму лягли в основу оповідання "Жонатий чорт". Стороженко майстерно вибудовує оригінальні сюжети на каркасі прислів'я чи приказки, за мотивами переказу, легенди, повір'я. Його твори наснажені гумором, проте цей сміх, як правило, є соціально інертним, тільки розважальним. Часом невеселі факти, породжені соціальною нерівністю чи кривдою, як, скажімо, в анекдоті "Вивів дядька на сухеньке", трактуються суто в гумористичному плані, бо сваволю кріпосника, про яру тут ідеться, автор лише констатує. Звичайно, потрібно зважати на жанрову специфіку таких мініатюр, на прагнення автора тільки посмішити читача (так, до речі, будується й народний анекдот), і все ж впадає в око, що він, ретельно зображуючи деталі побуту, намагається ефектно показати життєві ситуації, залишаючись підкреслено байдужим до соціальних питань. Цикл "З народних уст" є ще одним свідченням того, що українська проза впродовж 30 -50-х рр. XIX ст. пройшла етап свого становлення на живлющому грунті усної народної поетичної творчості. На Україні однією з істотних закономірностей розвитку ранньої прози став процес трансформації фольклорних жанрів у суто літературні види. Використовуючи народний тип оповіді, письменники (О. Пушкін в "Повістях Бєлкіна", М. Гоголь, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш) оцінювали життєві явища з позицій простої людини, тим самим розкриваючи суть народного світосприймання. Ціла низка оповідань Стороженка грунтується на фольклорних мотивах та образах, однак вони сильніше позначені рисами творчої індивідуальності автора, зокрема наснажені романтичним пафосом. Поєднуючи побутово-етнографічне зображення з романтизацією повір'їв та легенд, переплітаючи реалістичний і романтично-фантастичний струмені художнього моделювання дійсності, автор надає цим творам такої стильової самобутності, яка при всій неповторності художнього обдарування автора водночас близька до уснопоетичного сприймання світу. Все ж в окремих оповіданнях домінує романтична стихія. Це виявлено не тільки у змалюванні демонологічних образів чи розгортанні фольклорних оповідок у творі, які є, власне, оповіданнями в оповіданнях, але й там, де виклад ведеться від конкретно окресленого образу автора-оповідача. Така композиція притаманна, більшості творів Стороженка і є характерною особливістю його індивідуального стилю. Зразком романтичного опрацювання міфологічних мотивів є оповідання "Закоханий чорт", основане на повір'ї про кохання між чортом і відьмою та переказах про кмітливість запорожців. Кілька оповідань Стороженка своєю тематикою і образністю звернені в минуле, воскрешають картини життя й побуту запорожців. Спогади про Січ і звитягу козацтва були ще свіжими наприкінці 20-х рр. XIX ст. (оповідання "Кіндрат Бубненко-Швидкий", "Прокіп Іванович", "Дорош", "Мірошник") Романтизовані автором герої його творів водночас є реальними історичними постатями. Тому, хоча ці твори Стороженка визначаються як оповідання, певне, правильніше було б називати їх нарисами, своєрідними белетризованими портретами. Автор і сам прямо вказує на зустрічі з людьми, які зображені в його творах. Про нарисовий характер цих явищ особливо свідчать "Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа", в яких докладно змальовується життя і побут запорожців у Січі в останній період її існування. Запорожець Микита Корж - постать, як відомо, історична - з дитинства виховувався серед січовиків І, маючи міцну, ясну пам'ять, багато розповів цікавого про минуле Стороженкові, з яким познайомився 1827 р., і навіть здійснив з ним спільну поїздку по місцях запорозької слави. Повість "Марко Проклятий". Перші 4 розділи повісті є літературною інтерпретацією фольклорних легенд про вбивцю і кровозмішувача і, власне, вводять нас у суть образу трагічного героя. Такі легенди відомі дуже давно, вони походять ще з язичницьких часів. Відгомін цих легенд знаходимо в трагедії Софокла "Едіп-цар", у піснях про злочинне кохання між братом та сестрою. Приказка "Товчеться, як Марко по пеклу", поставлена епіграфом до твору, українізує постать героя, змушуючи згадати один з старовинних віршів про Марка Пекельного. Однак Стороженко малює Марка й на основі інших легенд, що надав образу глибшого змісту, вирізняє його серед інших легендарних постатей такого типу. У наступних розділах твору йдеться про початок селянського повстання на Лубенщині, де жив знавіснілий кат Ярема Вишневецький.