7. Київська держава за правління Ярослава Мудрого. Впровадження норм писаного права («Руська Правда»)

Князювання Ярослава (1019—1054 рр.) — час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Свої зусилля великий князь спрямував на посилення єдності, централізацію держави, її європеїзацію. Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю у 1036 р. отримати вирішальну перемогу над печенігами.

За князювання Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім'ям цього князя пов'язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі — «Руської правди», що регламентувала внутрішньодержавні феодальні відносини.

Ярослав будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха у 1051 р. призначає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

У цей час змінилася столиця держави — Київ. Площа міста порівняно з добою Володимира збільшилась у сім разів. В останні роки життя Ярослав зробив спробу розв’язати проблему престолонаслідування. В основу запропонованого ним механізму спадкоємності князівської влади було покладено принцип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Намагаючись уберегти своїх нащадків від кривавих міжусобиць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу між синами.

Визначальні риси розвитку Київської Русі в ХІ столітті:

- Завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їх освоєння та тримання під контролем.

- Злам сепаратизму місцевої племінної політики та посилення централізованої влади.

- Заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства на територіальний.

- Активна реформаторська діяльність великих князів, запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології — християнства.

- Поява писаного кодифікованого права, ширше використання дипломатичних методів для вирішення міжнародних проблем.

- Зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.

До джерел права Київської русі можна віднести: Звичаєве право; Зовнішні договори; Церковне візантійське право.

«Правда Ярослава», або «Найдавніша Правда». В основі цієї кодифікації також лежить давньоруське звичаєве право. Умовно її можна поділити на чотири частини: правові норми про вбивство; правові норми про тілесні ушкодження; правові норми про образу; правові норми про порушення права власності.

«Руська Правда» — найважливіша пам'ятка феодального права, її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу.

Спадкове право формується і розвивається внаслідок установлення приватної власності. Багатства залишалися в руках одного й того ж класу. Успадковувати могли тільки сини. Батьківський двір без розподілу переходив до молодшого сина.

Злочин і кара. Злочини називаються «образою», під якою розуміють всілякий злочин проти суспільного світу, що виявлялося в нанесенні потерпілому матеріальних або моральних збитків. Суб’єктами злочину не могли бути раби. Вони становили власність їх хазяїв, які і несли матеріальну відповідальність за неправомірні вчинки рабів, що однак не виключало застосування до раба фізичного впливу. Після смерті Ярослава Мудрого убивати рабів заборонялося.

Злочини проти церкви. Визначало охорону її служителів, майна від злочинних посягань. «Руська Правда» не згадує про злочини проти церкви, але захист церковного майна належав до звичаєвого права.

Злочини проти особи. «Руська Правда» передбачала відповідальність за нанесення людині каліцтва, ран та побої. Також передбачала покарання за здійснення образливого вчинку.

Майнові злочини. «Руська Правда» знає такий тяжкий злочин, як розбій, багато говориться про крадіжку — татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Одним із видів майнового злочину було знищення і пошкодження чужого майна, списа, щита, одежі, бортні.

Злочини проти сім'ї і моральності. У світському праві не містилися норми, які охороняли сім'ю і моральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава. До них відносилися умикання, пошибання (зґвалтування) боярських дружин і дочок, розпуста, народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини і т. ін.

Види покарання. Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів, а також грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин: одна частина вилучалася на користь князю, а друга — як компенсація збитків ішла потерпілій стороні, грошове стягнення віри — грошовий штраф на користь князя за убивство вільної людини. Смертна кара, покарання каліцтвом не були притаманні найдавнішим системам руського права. Вони виникли у практиці церковних судів.