47. Суспільно-політичне життя 1930-х років в Україні та протиріччя його розвитку

З кінця 20-х рр. починає затверджуватися сталінський тоталітарний режим, оформлюється культ особи Сталіна, відновлюються репресії, дещо призабуті за роки непу. Сталінський курс на суцільну масову колективізацію і ліквідацію куркуля як класу, на форсовану індустріалізацію, неминуче повинен був викликати опір з боку різних верств населення в Україні, в першу чергу селянства та інтелігенції.

Вже на початку 1928 р. відбувся процес над старими спеціалістами Донбасу, який дістав назву «Шахтинська справа». Стара технічна інтелігенція була звинувачена у «шкідництві». З 49 засуджених 7 розстріляли. Цей процес провели, щоб залякати старих спеціалістів-інженерів.

У березні 1930 р. в Харкові відбувся процес над Спілкою визволення України, за яким проходило 45 видатних діячів української національної інтелігенції: академіки С. Єфремов, М. Слабченко, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, Л. Старицькі-Черняхівська та ін. Усього по Україні за справою СВУ було репресовано до 5 тисяч чоловік. Обидва ці процеси були сфабриковані ОДПУ.

У січні 1930 р. була ліквідована Українська автокефальна православна церква.

У першій половині 30-х рр. репресії проти української інтелігенції набувають більшого розмаху, особливо у 1932-1933 рр., що не випадково співпадає з голодомором. До українських діячів широко застосовується звинувачення в націоналізмі. Почалася критика М. Скрипника, не витримавши якої, 7 липня 1933 р. він покінчив життя самогубством. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством М. Хвильовий, протестуючи цим проти переслідувань діячів української культури.

У грудні 1933 р. заступник наркома освіти А. Хвиля оголосив кобзу та бандуру «класоворожими» інструментами. У грудні 1934 р. в Харкові, під час заключного етапу Республіканської олімпіади міста і села, були заарештовані і розстріляні майже триста українських кобзарів та лірників.

З 1933 р. починаються широкі репресії проти діячів української культури, жертвами яких стали близько 500 письменників. Всі існуючі літературно-художні  об’єднання були ліквідовані. У 1934 р. була створена Спілка радянських письменників України, а потім інші спілки. Тобто весь процес творчості підпадав під контроль партійних чиновників. Гоніння зазнала й українська наука. У 1934 р. при загадкових обставинах помер М. Грушевський.

Провідниками сталінської політики в Україні були в першу чергу представники вищого державно-партійного керівництва. У 1928-1938 рр. генеральним (першим) секретарем ЦК КП(б)У був С. Косіор, а з 1938 р. його замінив М. Хрущов (1938-1947, 1947-1949 рр.). У 1933 р. в Україну з надзвичайними повноваженнями був присланий П. Постишев, який став другим секретарем ЦК КП(б)У. З 1933 р. ДПУ (потім НКВС) УРСР очолив Балицький.

Особливого розмаху сталінські репресії набувають після вбивства Кірова (1 грудня 1934 р.). В Україні органи держбезпеки «викривають» багато «контрреволюційних організацій», серед яких найбільші були: у 1933 – «Український   національній центр», «Українська військова організація», «Польська організація військова», у 1934 – «Білогвардійський  терористичний центр у Києві» та інші.

Пік репресій припадає на 1937-1938 рр., коли жертвами їх стають кілька мільйонів чоловік, з яких кілька сотень тисяч було розстріляно. Наприкінці 30-х рр. завершується згортання українізації, що особливо активізується після самогубства Скрипника. У 1938 р. були закриті навчальні заклади з національними мовами навчання, а у 1939 р. були ліквідовані національні райони, національні сільські та інші ради.

Наприкінці 30-х рр. сталінський тоталітарний режим остаточно затвердився в усіх сферах життя – економічній, політичній і духовній. 5 грудня 1937 р. надзвичайний ХІV Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив нову конституцію УРСР, яка була дуже демократичною, але тодішня суспільна практика це заперечувала.