35. Кирило-Мефодіївське товариство: програмні документи, діяльність, політичні портрети засновників.

У 1834 р. було відкрито університет Святого Володимира у Києві, який в 40-х рр. XIX ст. став центром українського національно-культурного руху. У 1846 р. у Києві створено першу політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство, назване так на честь перших слов'янських просвітників Кирила та Мефодія. Організаторами товариства були: Микола Костомаров (професор Київського університету), Василь Білозерський (учитель з Полтави); Микола Гулак (службовець канцелярії генерал-губернатора). Згодом до складу товариства увійшли П. Куліш, Т. Шевченко, М. Савич, А. Маркович та ін.

Програмними документами товариства були: «Статут слов'янського товариства святих Кирила та Мефодія», «Книга буття українського народу», «Закон Божий». Мета товариства: ліквідація самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв'язків на основі християнської моралі. Київ мав стати столицею слов'янської федерації.

Концепція кирило-мефодіївців містила: 1) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

У своїй практичній діяльності члени товариства обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації («Брати українці», «Брати великороси та поляки»), у яких закликали слов'ян до єдності в боротьбі з царизмом.

В. Білозерський склав проект впровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»).

Але шляхи досягнення політичних цілей погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ.

Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім'ї.

Проіснувало товариство 14 місяців і за доносом студента Олексія Петрова було розгромлено на початку квітня 1847 р. Члени товариства були засуджені та зfслані (М. Костомаров — до Саратова, П. Куліш — до Тули і т. д.). М. Гулак був заточений у Шлісельбурзьку фортецю на 3 роки, а Т. Шевченка за сатиричну поему «Сон» було віддано на 10 років в солдати в оренбурзькі степи «без права писати та малювати».

36. Реформи 60-70-х років XIX ст.: причини проведення, основні положення та зміст, значення для подальшого розвитку держави.

Щоб не допустити непередбачуваного соціального вибуху царизм змушений був вдатися до проведення косметичних реформ. 19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра II було проголошено скасування кріпосного права. Це був початок аграрної реформи в Росії, її перший етап.

Згідно з реформою ліквідувалася особиста залежність селян від поміщиків. Селяни дістали право укладати торговельні угоди, вільно займатися промислом чи торгівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці), вступати на службу, до навчальних закладів, мати власне рухоме й нерухоме майно, вільно ним розпоряджатися та успадковувати за законом. Отримали вони й громадянські права.

Але шлях від проголошення прав і свобод до їх реалізації був далеко не простим. За отримані земельні наділи, що, як правило, були меншими, ніж попередні (крім Правобережної України), і найгіршими, селяни повинні були заплатити поміщикам викуп. Через відсутність належної суми грошей вони мусили брати їх у борг у держави, а потім сплачувати з відсотками одержану позику протягом 49 років. Отож, селянин потрапляв у залежність і від поміщика, і від держави. Разом із тим викупні операції давали поміщикам великі капітали, які вони тепер могли використати для переведення своїх господарств на ринкові, капіталістичні рейки. Суттєво змінювалася система взаємовідносин між поміщиком і селянином: поміщик позбавлявся права встановлювати додаткові повинності, тепер він мав справу не з окремим селянином, а з усім „миром”, тобто з селом. Запроваджувалася загальноросійська система селянського управління: сільські громади, об’єднані у волості, та кругова порука за сплату податків.

Другим етапом аграрної реформи стало прийняття у 1866 р. закону про державних селян, які в Україні складали понад третину всього селянства. У власність державних селян перейшли ті земельні ділянки, що були в їх користуванні до реформи, але не більше 8 десятин у малоземельних губерніях і 15 – у багатоземельних. У більшості українських губерній земельні наділи державних селян були вдвічі більші від середнього наділу кріпаків, а платежі були визначені для них порівняно менші. Найбільш сприятливі умови для господарської діяльності отримали колоністи степової України, які мали великі наділи і користувалися низкою економічних пільг, що дозволяло їм утримувати господарства фермерського типу.

З 1906 по 1911 р. з ініціативи голови Ради Міністрів Росії П. Столипіна здійснювався третій етап аграрної реформи.