4. Економічне і соціально-політичне становище Албанії у міжвоєнний період

У роки Першої світової війни Албанія оголосила нейтралітет. Проте французи, італійці, серби, греки окупували усю її територію. Албанія втратила свою незалежність.

Після Першої світової війни Албанія залишалась відсталою аграрною країною, в якій скотарство переважало над землеробством. Близько 90% населення країни були селянами. Більше половини посівних площ не оброблялося. Основними землевласниками були поміщики, церква і держава. Селяни за орендування землі платили державі десятину і від одної третини до половини врожаю віддавали поміщикові (бею). Близько 45% селян Албанії зовсім не мали землі. Куркулі (аги) становили від 5 до 10% сільського населення.

У гірських районах Албанії ще були родові відносини, відповідно і земля належала общині, до якої входили представники одного роду.

В Албанії було дві основні релігії: мусульманство і католицизм. В основі права був Коран з такими його законами, як кривава помста та ін.

Основним податком для селян була десятина. Лихварі брали з селян до 200% річних. Селяни не витримували такого становища і намагалися покинути село.

Не існувало в тогочасній Албанії і великих міст. У столиці країни Тирані проживало 30 тис. чол. В Албанії майже не було промисловості. Існувало декілька підприємств обробної і легкої промисловості. Ті, хто мав гроші, намагалися їх вкласти у сферу торгівлі і лихварство. Робочий день тривав, як правило, 14-16 годин. Продуктивність праці і зарплата робітників були дуже низькі.

У політичному житті країни мало місце таке явище, як насаджування зацікавленими державами на керівні посади своїх ставлеників. Вони служили тим, хто їх висував і підтримував. Як приклад, приведемо діяльність італійського ставленика Турхан-паші, який визнав протекторат Італії над Албанією.

На Паризькій мирній конференції Греції була віддана Південна Албанія, Італії – порт Вльора. Югославія в січні 1920 р. отримала долину Дріна та інші райони Албанії.

У січні 1920 р. в Люшні відбувся Національний конгрес, який висловив вотум недовіри уряду Турхан-паші і обрав новий уряд на чолі з Сулейманом Дельвіна. Національний конгрес відмовився визнати рішення імперіалістичних держав про розподіл території Албанії між сусідніми державами. Конгрес проголосив незалежність Албанії. У країні встановилась влада парламентської монархії.

Тим часом Паризька мирна конференція не підтримала рішення Національного конгресу про незалежність Албанії. Італія продовжувала окупацію Вльору та інших районів Албанії.

На знак протесту проти таких дій імперіалістичних держав в 1920 р. в Албанії був створений Комітет національного захисту, який закликав албанців до боротьби за утвердження незалежності своєї країни. Уже в червні 1920 р. повстанці Албанії визволили Вльору від італійських окупантів.

2 серпня 1920 р. Італія визнала незалежність Албанії. У 1921 р. албанські повстанці визволили північні райони від югославських окупантів. Так Албанія завоювала свою незалежність. Разом з тим слід відзначити, що в 20-ті роки у зовнішній політиці Албанія орієнтувалась або на Італію, або на Югославію. 17 грудня 1920 р. Албанія вступила у Лігу Націй як незалежна європейська держава.

Крупний феодал з Північної Албанії Ахмет Зогу відігравав керівну роль в усіх урядах того часу. У 1922 р. він став головою уряду. В 1921 р. в Албанії були виявлені промислові запаси нафти. Суперництво за нафту завершилось у 1923 р. перемогою англійців.

Основним питанням внутрішньополітичного життя країни залишалося аграрне питання. Сільське господарство було основою економічної політики. Буржуазія виступала за проведення аграрної реформи з тим, щоб послабити вплив феодалів у політичному житті країни.

Робітники нафтової, легкої промисловості погоджувались на роботу на будь-яких умовах, хоч вони і не раз протестували проти низької зарплати, ставили питання про скорочення робочого дня, проти спекуляції хлібом та ін.

На кінець 1923 р. в Албанії зміцніла політична опозиція, яка вимагала проголошення країни республікою, демократичних прав і свобод і проведення аграрної реформи. У грудні 1923 р. відбулися перші вибори в Установчі збори. Більшість депутатів до Установчих зборів була обрана від урядового блоку. У березні 1924 р. уряд очолив великий поміщик Ш. Верляці, який одразу ж приступив до репресій проти антиурядових сил і організації “Беркім” (Єдність) у першу чергу. 20 квітня 1924 р. лідер цієї організації Авні Рустемі був вбитий. Уряд не бажав покарати вбивць.

На знак протесту проти такої позиції уряду у Вльоті був створений Адміністративний комітет для керівництва повстанням, яке почалось у кінці травня 1924 р. На чолі Комітету став єпископ Фан Нолі. 10 червня 1924 р. повстання перемогло. Столиця Тирана була в руках повсталих. Буржуазно-демократична революція перемогла. Революційний уряд очолив Фан Нолі. Уряд став на шлях встановлення в країні демократії, реформ в адміністративній і військовій галузях, зміни податкової системи, чистки чиновницького апарату та ін.

Селяни вимагали землі, робітники – хліба, роботи. Селяни почали самовільно розподіляти поміщицькі землі.

Не зміг Фан Нолі протистояти натискові з боку Англії і Франції щодо курсу зовнішньої політики, особливо в питанні встановлення дипломатичних відносин з СРСР.

11 грудня 1924 р. загони А. Зогу з території Югославії почали наступ на Тирану. Через два тижні вони оволоділи містом. Ф. Нолі і його уряд покинули країну. Буржуазно-демократична революція зазнала поразки.

З 1924 і аж до 1939 р. в Албанії встановився режим панування реакції. Керівники повстання були заочно засуджені до страти, було заборонено організацію “Беркім”. Все це виправдовувалося необхідністю “придушення більшовизму”. У 1925 р. Установчі збори обрали А. Зогу президентом Албанії.

1 вересня 1928 р. республіканський устрій в Албанії був ліквідований і А. Зогу, організувавши державний переворот, проголосив себе королем Зогу І. Італія підтримала Зогу, і за короткий час вона стає господарем в Албанії у фінансовій та економічній сферах. Цьому сприяли договори Італії з Албанією 1926, 1927 рр. про дружбу і безпеку і про воєнну співпрацю.

На початок 30-х років Албанію називали “італійською провінцією”. А. Зогу у 1931 р. спробував послабити тиск Італії на Албанію. Він заявив про відмову від Тиранського Пакту і почав зближення з Францією. У 1932 р. в Албанії був виданий закон, який забороняв албанцям вчити своїх дітей у школах, що належали іноземцям. Англія і Франція не підтримували Зогу в цих питаннях.

До того ж внутрішня політика Зогу викликала загальний протест, народ ненавидів диктатуру Зогу. У 1935 р. противники Зогу почали повстання в м. Фієри. Повстанці захопили Люшню, але урядові війська придушили це повстання.

У сільському господарстві особливих змін не відбулося. Рало залишалось основним знаряддям праці селянина. Аграрна реформа так і не була проведена.

Згідно домовленості між Муссоліні і Гітлером від 1938 р. Албанія увійшла у сферу інтересів Італії. 5 квітня 1939 р. уряду Зогу Італія пред’явила ультиматум, а 7 квітня 40-тисячний експедиційний корпус почав інтервенцію проти Албанії. 8 квітня 1939 р. італійська армія увійшла в Тирану. А. Зогу навіть не спробувавши організувати опір окупантам, втік у Грецію. В Албанії був створений новий уряд, який очолив Ш. Верляці. Це була маріонетка Італії. Установчі збори затвердили цей уряд Албанії. Реальна влада в країні була в італійського намісника.

Таким чином, у міжвоєнний період Албанія у внутрішньополітичному розвитку зазнала суттєвих змін. Вона пройшла шлях від проголошення незалежності – до фактичної залежності від Італії. Процес демократизації суспільно-політичного життя не пішов далі формального визнання влади крупних поміщиків. Національна буржуазія була ще надто слабкою і неорганізованою.