15.4. Природа та вияви характеру

Виникнення характеру, його природа є предметом давніх дискусій психологів. Питання про природні основи характе­ру має велике значення для розуміння особливостей впливу природ­ної організації людини на вияви її характеру.

У зарубіжній характерології природні основи характеру зазвичай розкриваються через уявлення про структуру особистості. 3. Фройд представив особистість через тріаду "Воно", "Я", "Над-Я".

Представники вчення про психоаналіз (3. Фройд, К. Юнг, А. Ад-лер та їх послідовники) вважають, що пізнати людину, її характер можна тільки шляхом проникнення у сферу підсвідомого, у найгли­бшу частину її інтимного світу, де, на їхню думку, зосереджені осо­бисті потреби та конфлікти індивіда, його невирішені проблеми, "гнійні осередки", які заражають його життя. У підсвідомості зберігається весь пережитий досвід, який не присутній у свідомості в цей час, але який стимулює аномальні форми поведінки, пород­жені нерозв'язаними конфліктами, що непокоять суб'єкта. Звідси, проникнути в підсвідомість можна лише за допомогою таких ме­тодів, як аналіз описок, обмовок, запам'ятовувань, фантазій та сно­видінь людини, а також методу вільних асоціацій, проективних тестів тощо. Проте зводити вивчення характеру тільки до проник­нення у сферу підсвідомого неправомірно, насамперед тому, що в такому разі вкрай обмежується його пізнання.

Ф. Лерш запропонував теорію накладання трьох страт:

• елементарного шару, який виявляється через конституцію організ­ му, що є основою темпераменту;

• глибинного шару, пов'язаного з темпераментом, який є основою характеру;

• вищого шару, який становить свідому вольову та раціональну пси­ хічну діяльність, що формує характер.

Уявлення Ф. Лерша про природні основи характеру співзвучні з уявленнями вітчизняних характерологів, котрі розв'язують це пи­тання, виходячи з учення І. П. Павлова. Згідно з ученням про вищу нервову діяльність темперамент виражає якості нервової системи і є виявом певного типу нервової діяльності в характері та поведінці людини.

Темперамент представлений у кожній рисі характеру, але най­яскравіше — у вольових та емоційних рисах. До того ж, чим вищий інтеграл риси, тим більше він "стриманий", тим менша його дина-

Розділ IIІ Активність та особистість 344

м ічна виразність. В індивідів з різними темпераментами одні й ті самі та однакового рівня розвитку риси характеру розрізняються за динамічною виразністю, завдяки чому стають або "яскравими", або відсунутими углиб, приємними чи неприємними (К. Д. Ушин-ський).

Типи нервової діяльності, темперамент безпосередньо пов'язані з формуванням характеру. Проте через нервову систему на характер впливає і діяльність ендокринної, серцево-судинної, травної, м'язо­вої систем та всього організму загалом. Це вказує на складні особ­ливості природної та матеріальної основи характеру.

Існує думка, що риси характеру, властиві індивідові, є природ­ними, спадково набутими. Це пояснюється тим, що процес соціаль­ного визрівання, набуття системи усталених рис характеру відбу­вається майже непомітно. До того ж через фізіологічні особливості функціонування головного мозку, ендокринної системи одні й ті самі соціальні впливи викликають у різних людей неоднаковий пси­хологічний ефект.

Проте безсумнівним є те, що побут, умови життя в сім'ї, праця, навчання, виховання і самовиховання — все це школа людських ха­рактерів.

Знання характеру — важлива умова спілкування людей. Це шлях до вирішення проблеми сумісності.

Ще Арістотель і Платон пропонували визначати характер за ри­сами обличчя. Ця характерологія ґрунтувалася на дещо наївній гіпо­тезі. Пропонувалося відшукати в зовнішності людини риси схожості з якоюсь твариною, а потім ототожнювати її характер з характером цієї тварини. Так, за Арістотелем, товстий, як у бика, ніс свідчить про лінощі; широкий ніс з великими ніздрями, як у свині, — про обмеженість, нерозумність; ніс, як у лева, — про поважність; волос­ся тонке, як вовна у кіз, овець та зайців, — про несміливість; волос­ся жорстке, як у левів і кабанів, — про хоробрість.

Давню історію має хіромантія — визначення характеру людини та пророкування її долі за лініями на долоні.

У XVIII ст. набула поширення фізіогномічна система І. Лафате-ра, котрий вважав, що голова людини є "дзеркалом душі", і вивчен­ня її будови, конфігурації черепа, міміки — основний шлях для пізнання людського характеру. Про геніальність Гете, на думку І. Лафатера, найбільшою мірою свідчить його... ніс, який "знаменує продуктивність, смак і любов — інакше кажучи, поезію". Ніякого наукового методу спостереження Лафатер запропонувати не міг, і його фізіогноміка мала белетристичний характер.

\ 5 Характер 345

Х арактерологічне вчення, яке розробив австрійський лікар ф. Галль, дістало назву френології (від грец. "п*еп" — розум). Основу вчення Ф. Галля становило твердження, що всі властивості характе­ру мають чітко спеціалізовані центри в півкулях головного мозку. Ступінь розвитку цих властивостей прямо залежить від величини відповідних частин мозку.

Сучасні антропологія, анатомія, психологія не мають жодних вірогідних даних про те, що характер людини залежить від будови тіла, форми черепа, конфігурації обличчя, кольору волосся чи шкіри, довжини кінцівок тощо.

Ч. Дарвін у своїй книзі "Про вияви почуттів у людини і твари­ни" писав, що "кожний індивід скорочує переважно тільки певні м'язи обличчя, за своїми особистими нахилами, ці м'язи можуть бути більш розвиненими, і тому лінії і зморшки обличчя, що утво­рюються в результаті звичайного скорочення, можуть стати більш глибокими і помітними". Ці ідеї Ч. Дарвіна стали поштовхом для досліджень багатьох психологів, котрі почали будувати свої фізіо-гномічні вчення на описі й трактуванні виразу обличчя і стану його м'язових тканин. Складались своєрідні фізіогномічні довідни­ки з психологічним тлумаченням міміки.

Ці спостереження в певному розумінні відрізняються від фан­тастичних побудов Лафатера, Галля та ін. Очевидно, існує певна залежність між звичним виразом обличчя людини і складом її характеру. Наприклад, портрети великих майстрів живопису переда­ють у виразі обличчя риси характеру людини. Проте ця залежність між звичним виразом обличчя людини і складом її характеру не є закономірною. Той чи інший вираз обличчя, зморшки можуть мати не одну, а багато причин виникнення.

Отже, зовнішній вигляд людини сам по собі не може бути дже­релом вичерпних відомостей про її характер, проте для визначення характеру певну роль відіграє уважне вивчення зовнішності.

Форми вияву характеру різноманітні. Часто ми майже безпомил­ково здогадуємося про основні особливості характеру іншої людини з виразу обличчя й очей, з ходи, постави, з того, як вона сидить, пи­ше, розмовляє, як і що робить. Наприклад, погляд буває зверхнім, * викликом, заздрісним, ревнивим, безжалісним, зляканим, крижа­ним, проникливим, лукавим, дурним, розумним, суворим, прилип­ливим, пильним, відкритим, добрим, лагідним, правдивим, щирим. Люди дивляться ліниво, холодно, запитливо, з цікавістю, пильно, спокійно, настирно тощо.

Розділ III Активність та особистість 346

Р ухи обличчя певним чином пов'язані з психічним образом лю­дини. Виразними характерологічними показниками є посмішка, міміка, рух губ. Так, губи можуть скривитися від злості, набути об­рису чуттєвості, рішучості або безсилля. З обличчя може не сходити посмішка, сумна або несмілива, кисла або улеслива, здивована або принижена, безглузда або шахрайська, добра або недобра, отруйна або спокійна. Людина може сміятися вульгарно, по-дурному, щиро, незлобливо, відчайдушно, нахабно, щасливо тощо.

Багато рис характеру набувають чіткої об'єктивації в загаль-нотілесних виразних та локомоторних рухах. Наприклад, обіймами можна висловити привітність, стриманість, щирість. Сидіти можна серйозно, безтурботно, рішуче. Розв'язна хода властива, як правило, й відповідному індивіду; статечна — розсудливій та серйозній лю­дині. Активні й енергійні люди звичайно ходять прямо та рішуче.

Здавна люди звертали увагу на почерк як на одну з можливих форм вияву характеру людини. Справді, вироблення навички пись­ма потребує спеціального навчання та спеціальної системи вправ. Рухи руки, необхідні для письма, закріплюються, усталюються, на­бувають стійких індивідуальних особливостей, що й забезпечує утво­рення почерку. Вироблений почерк незмінний довічно, незалежно від того, в який час, де, чим і як ми пишемо. На цій основі графо­логи вважають, що товщина, нахил літер, натиск під час письма, просторове розташування літер, їх висота в кожному слові та сталість написання, зв'язок букв у слові та ряд інших особливостей письма — все це виражає ті чи інші риси характеру.

Важливим джерелом пізнання характеру є мовне спілкування лю­дей. "Пізнаємо птаха за пір'ям, а людину за розмовами", — гово­рить прислів'я. Наприклад, за тембром, інтонацією голосу можна судити про щирість людини, про її схильність до доброти, розсуд­ливості, суворості тощо. Багато може сказати, наприклад, голос пишномовний, скрадливий, ласкавий, несміливий, злісний, схвиль­ований, переможний, солодкуватий, ніжний.

Питання про форми вияву характеру цікаве та складне. На ньо­го нелегко відповісти однозначно. Тому й сьогодні слушними зали­шаються слова відомого нейрофізіолога М. О. Бернштейна: "Немає ніякого сумніву, що в кожному живому організмі майже все пов'яза­не зі всім, і індивідуальні риси особистості людини не можуть не викарбовуватися в рисах її обличчя, в її почеркові, ході, тембрі та інтонаціях її голосу тощо. Але записані ці риси особистості такими кодами, яких сучасна наука поки ще не в змозі прочитати та деко­дувати".

15 Характер 347

здда&вДОШШг _ ______ .

Однак основною формою вияву та основним способом виміру ха­рактеру, безперечно, є дії людини, її реальні вчинки та робочі операції.