15 Характеї 15.1. Поняття про характер

_п

роблема характеру та його розвитку має давню історію і належить до найскладніших у психології. Початок її постановки та розробки припадає на добу Стародавньої Греції і пов'язаний з іменами Платона, Протагора, Арістотеля, Фе-офраста (Теофраста). Разом з тим це і вічно нова проблема, тому що виникає постійно з народженням кожної дитини, з появою нового покоління і неодмінними турботами про його виховання.

Розділ III Активність та особистість 330

І нтерес до цієї проблеми був значним у кожну епоху історично­го розвитку людського суспільства. Особливо гостро постає вона сьогодні у зв'язку з переломними подіями в нашій країні.

Термін "характер" грецького походження (від дієслова "дряпа­ти", "писати на камені, дереві чи міді"). Спочатку він позначав інструмент для карбування, потім — образ карбування, штампа, клейма, відбиток печатки, прикмети відбитка. За образом" печатки чи відбитка визначалася, наприклад, цінність монети. У Стародавній Греції образ карбування почав застосовуватися й до людини, спершу для окреслення рис її обличчя, а потім — особливостей поведінки.

Здавна під терміном "характер" розуміють стійкі особливості, сукупність стійких властивостей або ознак, які відрізняють предме­ти, явища. Однак у давнину цей термін рідко використовувався. Навіть у першій книзі про характер учня Арістотеля Феофраста, написаній приблизно після 319 р. до н. є., цей термін вживається тільки один раз — у заголовку (книга називається "Характери"). І тільки з XIX ст. слово "характер" з різними відтінками свого за­гальноприйнятого значення починає широко використовуватися і міцно входить у повсякденну та наукову мову.

У значенні стійкої ознаки, яка вказує на відмінності, слово "ха­рактер" вживається в природничих та гуманітарних науках. У цьому розумінні говорять про характер хвороби, погоди, живопису, музи­ки, архітектури. Дещо іншого значення воно набуває, коли йдеться про характер людини.

Стосовно людини розкрити її характер означає показати, які стійкі істотні риси або особливості їй притаманні, відрізняють її від інших людей, підкреслюють її індивідуальну своєрідність, визнача­ють поведінку в цілому, ставлення до себе та інших людей, до діяль­ності й суспільства; дають змогу передбачати, як вона вчинить у тих або інших ситуаціях та за певних обставин.

Характер відіграє основну роль у виявленні змісту внутрішнього світу людини, в ньому виявляється її "Я", її життєва позиція. В ха­рактері сутність особистості дістає своє яскраве й повне виявлення. І хоч особистість не зводиться лише до характеру, знати характер — це, по суті, знати особистість. У житті люди так і роблять. Вони бу­дують особисті стосунки на основі знань про характер одне одного, тобто знання того, що їх об'єднує, а що роз'єднує.

Характер — найцінніше надбання особистості. У спілкуванні людей його життєве значення є величезним. Людини з недобрим харак­тером стережуться та уникають, тому що вона здатна створити труд­нощі та конфліктні ситуації там, де для них немає грунту, постійно

15 Характер 331

у складнює розв'язання повсякденних питань тощо. Людина з доб­розичливим характером приваблює, викликає довіру та повагу до себе, є авторитетом та зразком поведінки для інших. Вона стає для інших наочним мірилом моральної досконалості. З нею легко дола­ються життєві труднощі, вирішуються проблеми та залагоджуються конфлікти, досягається взаєморозуміння. Вона здатна до надання безкорисливої допомоги і завжди з оптимізмом дивиться в май­бутнє.

Вирізняють кілька ознак характеру.

♦ По-перше, під характером розуміють якість особистості, дещо особливе в психічному складі людини, що відрізняє її від інших людей.

• По-друге, підкреслюється стійкість характеру і водночас його пластичність.

• По-третє, визначається вираження характеру в поведінці або у формально-динамічних рисах, так званих безпосередніх, первин­ них, швидких, емоційно забарвлених реакціях на зовнішні впли­ ви, чи в усвідомлених прагненнях діяти згідно з моральними нор­ мами та принципами співжиття.

Залежно від того, які ознаки і в якому поєднанні беруться до уваги, термін "характер" у повсякденній мові та в науці використо­вується у значенні або здібностей, або темпераменту, або волі, або моральної категорії.

♦ У сенсі здатностей термін "характер" використовується переваж­ но в повсякденній мові. Наприклад, обговорюючи дії тієї чи іншої людини, ми звичайно кажемо: "Так, він здатний (не здатний) так зробити".

В. С. Мерлін висунув положення, згідно з яким риси характеру та здатності різняться тільки як аспекти психологічного досліджен­ня. Ця теорія, власне, ставить знак рівності між здатностями і ха­рактером, що не зовсім правомірно. Справді, щоб реалізувати свої можливості, людині потрібно мати сильний характер, і насамперед володіти такими його рисами, як наполегливість, завзятість, само­стійність, вдумливість, чесність, працьовитість тощо.

♦ Складнішим є питання про співвідношення характеру і темпера­ менту. Ототожнювання темпераменту з характером має давню істо­ рію. В літературі не без підстав розглядають вчення Гіппократа про темперамент як першу спробу визначити відмінності в характерах людей. Відтоді тривалий час поняття "характер", по суті, було вклю-

Розділ III Активність та особистість 332

ч ене в поняття "темперамент". Тільки у XVIII ст. І. Кант розмежував ці поняття, розуміючи під темпераментом "те, що робить з людини природа", а під характером — те, що вона сама робить із себе". В історії вітчизняної та зарубіжної психології були спроби вирізнити характер із темпераменту, розглядати темперамент як центральне ядро характеру. Певною мірою це відображене і в сучасній фран­цузькій характерології, де серед типів характеру виділяють такі, як холеричний, сангвінічний та флегматичний, а також у багатьох поширених за кордоном типологіях характеру. З цих самих позицій характер зводиться до конституційних властивостей особистості, темперамент розглядається як природна основа характеру, розкри­ваються зв'язки темпераменту і характеру.

Не викликає сумніву, що темперамент — це природна основа характеру і тією чи іншою мірою він представлений у кожній його рисі як її динамічна особливість. Але зводити характер до темпера­менту неправомірно, оскільки, крім динамічної забарвленості, ха­рактерологічна дія виражає бачення, оцінки, бажання, ставлення людини до певного явища. Щоправда, при сприйнятті тієї чи іншої риси характеру люди нерідко звертають основну увагу на її динаміч­ну забарвленість, особливо якщо ця забарвленість яскрава, і не помічають змістової сторони риси, що виявляється. Можливо, що це й дає привід плутати темперамент і характер.

• Нерідко характер зводиться до волі, яку називають "хребтом ха­ рактеру". Прихильники такого погляду розуміють під характером тільки взаємозв'язки вольових рис, що, безперечно, збіднює понят­ тя "характер". Значення вольових рис у структурі характеру, безу­ мовно, велике. Більш того, зовнішньою візуально "відчутною" сто­ роною рис характеру є дії та вчинки, в здійсненні яких бере участь воля. У цьому плані заслуговує на увагу висловлювання про те, що "немає характеру без волі, немає і волі без характеру". Але, крім вольових рис, у структурі характеру необхідно виділяти також мо­ ральні, емоційні та інтелектуальні риси.

• Нерідко терміну "характер" надається етичне значення, особли­ во якщо мова йде про виховання характеру в дітей та юнацтва.

Безперечно, є риси характеру, в яких виявляються норми мо­ральної поведінки. Це моральні риси. Однак вони не вичерпують собою характеру. Від них слід відрізняти вольові, емоційні та інте­лектуальні риси, які, незважаючи на те, що також несуть певне моральне навантаження, передусім мають специфічний психологіч­ний зміст.

15 Характер 333

Т аким є спектр поглядів на характер, розгляд яких свідчить про необхідність, з одного боку, розрізняти характер та розуміння його як здатності, темпераменту, волі чи моральної категорії, а з іншого — підкреслити їх тісний взаємозв'язок.

У зарубіжній літературі поняття "характер" вживається в кількох значеннях, залежно від того, яку психологічну школу репрезентує автор, проте загалом у розумінні суті характеру переважне значення надається спадковим та біологічним передумовам, натомість роль соціальних чинників зменшується.

У вітчизняній та російській науці характер розглядається на підставі принципу єдності свідомості й діяльності, принципу розвит­ку, комплексного та системного підходу (В. І. Абраменко, Б. Г. Ана-ньєв, О. Г. Ковальов, В. М. Мясищев, М. Д. Левітов, І. В. Страхов та ін.). Характер аналізується в єдності змісту і форми, підкреслюєть­ся вплив на нього спрямованості особистості.

Так, за Б. Г. Ананьевим, характер виражає основну життєву спрямованість та виявляється у своєрідному для конкретної особис­тості способі дій. За визначенням М. Д. Левітова, характер — це психічний склад особистості людини, який виражається в її спрямо­ваності й волі.

Разом з тим у питанні про те, визначається характер спрямо­ваністю особистості чи ні, деякі психологи, зокрема А. В. Петровсь-кий, займають невизначену позицію. Вони визнають зумовленість спрямованістю особистості тільки деяких рис характеру.

Спрямованість — основний компонент особистості, який вира­жає її "Я" і становить суспільне обличчя людини, її суть як суб'єкта пізнання та перетворення світу, як члена суспільства. Спрямо­ваність є системою життєвих прагнень, яка охоплює те, чого індивід хоче досягти у своєму житті, у чому він бачить його сенс, що спо­нукає його досягати поставленої мети і що морально виправдовує його діяльність та поведінку. Спрямованість втілюється в таких психічних явищах та їх ієрархічних системах, як потреби, інтереси, ідеали, думки, світоглядні погляди та переконання.

Те, з чого складається спрямованість (уявлення, знання, погля­ди, оцінки, бажання, прагнення, схильності, потреби тощо), є субстратом характеру, його внутрішньою, змістовою, мотиваційною стороною. В кожній рисі характеру концентровано присутня певна частка спрямованості, котра стає доступною сприйняттю відокрем­лено від системи у відносно постійних способах поведінки, отже, доступною і незалежній об'єктивній оцінці та самооцінці, контро­лю та самоконтролю.

Розділ III Активність та особистість 334

Х арактер — це цілісний компонент особистості, функція якого полягає в об'єктивізації її спрямованості у формі стійких рис, вира­жених у специфічних та відносно константних способах поведінки.

Спрямованість і характер — самостійні структурні одиниці осо­бистості, які утворюються одночасно з єдиного субстрату, але різни­ми шляхами.

Спрямованість формується як динамічна система життєвих прагнень людини, вияв рис характеру мотивується спрямованістю, і водночас кожна риса характеру найбільш точно виражає сутність тієї чи іншої її частини.

Кожна з рис характеру — це його "молекула", проста або склад­на складова, яка має його властивості та здатність до самостійного вияву. Характер же в цілому існує тільки як системна сукупність взаємопов'язаних стійких рис, завдяки яким реалізуються оригіналь­ність та самобутність "Я" особистості, тобто по-новому розкриваєть­ся важливий, справжній зміст її спрямованості та підкреслюється її індивідуальність.

Питання про співвідношення понять "особистість" і "характер" представлене в характерології трьома поглядами. Деякі автори ото­тожнюють особистість і характер, інші — розглядають характер окремо від особистості і вилучають його з її структури, треті — вка­зують на зв'язок між ними, визначаючи особистість як сукупність усіх якостей людини, а характер — як своєрідність переважно емоційно-вольових виявів особистості. Найбільш поширені перший і третій погляди.

Так, наприклад, Ю. Б. Гіппенрейтер вважає, що характер у виг­ляді формально-динамічних особливостей поведінки є передумовою формування особистості, але особистість у своєму розвитку "зні­має" характер. Розвиваючись як особистість, людина визволяється від характеру, "втрачає" його. Такі погляди ґрунтуються на своє­рідному розумінні суті характеру, на ототожнюванні його з темпе­раментом.

Ми вважаємо, що розвиток характеру нерозривний з розвитком інших компонентів особистості. Всі складові особистості розвива­ються синхронно та в найтіснішому взаємозв'язку. В ранньому ди­тинстві та на невисокому рівні розвитку індивіда фіксується імпуль­сивна, афективна поведінка, переважають темпераментні реакції. Однак, чим свідоміша людина, тим різноманітнішим і багатшим стає її характер за рахунок утворення складних та інтегральних рис, дедалі змістовніших, здатних стримувати темпераментні реакції й

15 Характер 335

т им самим дедалі менше динамічно забарвлених. Тобто, по мірі розвитку і з віком характер набуває рівноваги, стає усталеним, сформованим. Відповідно змінюється й особистість, у її форму­ванні відзначається перехід від темпераментного самоствердження до самовираження в продуктах діяльності, у творчості. Отже, відбу­вається не "зникнення" характеру, а набування ним тієї благород­ної соціальної зрілості, яка викликає повагу до особистості.

Розглядаючи питання про співвідношення понять особистості й характеру, слід наголосити, що поняття особистості є родовим і пе­ребуває на найвищому щаблі в ієрархічній будові психологічних знань про людину. Ним позначається конкретна людина, яка володіє свідомістю та самосвідомістю, зі сформованим світоглядом, з устале­ною системою життєвих позицій. Психологічний зміст особистості розкривається в її спрямованості, здібностях, темпераменті і харак­тері та виявляється в особливостях цих складних психічних утворень.

Отже, поняття "характер" слід відрізняти від поняття "осо­бистість". Характер має чітке психологічне призначення. Своєрідно об'єктивуючи спрямованість, він, поряд із темпераментом та здіб­ностями, відкриває людину як індивідуальне та соціальне "Я", як особистість для всіх і самої себе. Цим, у свою чергу, стимулюються процеси самосвідомості та самопізнання, управління поведінкою, самовираження та реалізації творчих можливостей. Проте це не озна­чає, що скільки людей — стільки й характерів. Характер має як типові варіанти, так і індивідуальні розбіжності в їх межах.