2.2. Розвиток психологічної думки у XIX — XX ст.

У психології XIX—XX ст. існували різні підходи, нап­рями, теорії, які ґрунтувались на різних філософських системах з різним понятійним апаратом, різними пояснювальними принципа­ми. Розглянемо деякі з них.

♦ Емпіризм (від грец. етреігіа — досвід) — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід, применшує значен­ ня логічного аналізу і теоретичних узагальнень. Фундаторами емпіризму були Ф. Бекон, Р. Декарт та ін.

^ Раціоналізм (від лат. гаїіопаііз — розумний) — філософський нап­рям, який визнає центральну роль розуму, мислення у пізнанні за­конів розвитку і суспільства. Його представники вважають, що розум є вирішальним джерелом істинного знання.

^ Натуралізм (від лат. паіша — природа) — філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом пояснення усього сущого.

♦ Суб'єктивізм (від лат. 8иЬіесіІУи$ — підметовий) — філософський напрям, який заперечує об'єктивні закони розвитку і обстоює головну роль суб'єкта, його свідомості та волі в процесі пізнання. (Суб'єкт — людина, яка пізнає зовнішній світ (об'єкт) і впливає на нього своєю практичною діяльністю).

Деякі психологи намагалися пояснити психологічні явища, вихо-з діалектичного матеріалізму — філософії К. Маркса (1818—

Розділ І Загальні питання психопогії ЗО

1 883). Діалектика Г. Гегеля була ідеалістична, а матеріалізм Л. Фей-єрбаха (1804—1872) — недіалектичним. К. Маркс поєднав матеріа­лізм з діалектикою. Представники цього філософського вчення виз­нають матеріалістичне пояснення світу, способів його пізнання і перетворення на основі розкриття загальних діалектичних законів. Вони розглядають свідомість не як пасивне відображення дійсності, а як засіб активного впливу на світ.

♦ Частина психологів підтримували ідеї волюнтаризму (від лат. уоіип- іаз — воля) — філософський напрям, який проголошує основою світу волю, протиставляючи її розуму. Волюнтаризм абсолютизує свободу людського цілеспрямування. Волевиявлення і дії розглядає як спонтанні, непізнаванні, сліпі сили. Психологи, які ґрунтують свої висновки на волюнтаризмі, визнають волю, а не розум вирі­ шальним фактором психічного життя. Основоположник волюнта­ ризму у психології В. Вундт.

Ф "Філософія життя" — напрям у філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя в біологічних і пси­хічних формах основним предметом психології.

• Позитивізм (від лат. ро$іпуи5 — умовний, позитивний) — напрям у філософії, представники якого проголошують єдиним джерелом істинного знання емпіричні дані і заперечують пізнавальну цінність теоретичного мислення в цілому. Виник у 30-х роках XIX ст. Нео­ позитивізм — сучасна форма позитивізму, один з основних нап­ рямів філософії XX ст. Його представники розбудовують метод логічного або лінгвістичного аналізу знання.

• Ірраціоналізм (від. лат. іггаііопаїіз — несвідомий, нерозумний) — філософський напрям, згідно з яким основою світу є воля, віра, інстинкт, а джерелом пізнання — інтуїція, почуття. При цьому за­ перечується роль розуму у пізнавальній діяльності.

• Прагматизм (від грец. рга^та — справа, дія) — напрям у філо­ софії, який зводить суть понять, ідей, теорій до практичних опе­ рацій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істини. Прагматики істинним вва­ жають не те, що відповідає об'єктивній дійсності, а те, що дає ко­ рисні результати. Прагматизм виник у США наприкінці XIX ст. і набув поширення у філософії і психології у першій чверті XX ст.

• Феноменологія (від грец. рпаіпотепоп — те, що з'являється; явище, у якому спостерігається суть чого-небудь) — вчення про фе­ номен, даний людині у досвіді чуттєвого пізнання. Феноменологія

2 До Історії психологічної думки Зі

яи»

по-різному трактується у філософії і психології: як наука, що кри-хикує чуттєве пізнання; як частина психології, що описує психічні феномени, або як духовна сутність свідомості, що не залежить від реального існування та чуттєвого досвіду.

ф Екзистенціалізм (від лат. ехізіепііа — існування) — суб'єктивне вчення ірраціонального напряму, предметом дослідження якого є існування людини, переважно у ситуаціях боротьби, страждання; вчення, в якому вихідні значення сущого виводяться з існування людини. Екзистенціалізм своїм корінням сягає XIX ст., але сформу­вався як вчення після Другої світової війни. На його формування мало вплив виживання особи в умовах тоталітарних режимів та в період Першої і Другої світових війн. На ґрунті цього філософсько­го напряму виникла екзистенціальна психологія. її представники виходять з того, що в кожної людини виникають базові проблеми, стреси і тривоги. Зріла особистість може успішно розв'язати ці проблеми. Неспроможність долати перешкоди призводить до пси­хічних порушень. Представники цього напряму виділяють чотири групи проблем:

1. проблеми часу, життя і смерті;

2. проблеми спілкування, любові й самотності;

3. проблеми свободи, відповідальності і вибору;

4. проблеми сенсу існування.

Загальні філософські напрями мали вплив на виникнення у XIX — XX ст. численних психологічних течій. Розглянемо деякі з них.

♦ Біхевіоризм — психологічний напрям, що виник у США на базі філософії позитивізму і прагматизму. Представники цього напряму запропонували вважати предметом психології поведінку як су­купність фізіологічних реакцій на зовнішні чинники, а не свідомість людини.

^ На початку XX ст. виникла Вюрцбурзька школа, філософські ос­нови цієї школи еволюціонували від позитивізму до феноменології. Тут уперше експериментально досліджувалось мислення. З'явилось гносеологічне вчення Ж. Піаже, яке охоплювало велике коло проб­лем, пов'язаних із дослідженням психологічних механізмів, що обу­мовлюють структуру знання і його розвиток.

^ Англо-американський вчений У. Мак-Дугалл (1871 — 1938) засну-теорію гормічної психології. Згідно з цією теорією психіка і

Розділ І Загальні питання лсихопогії 32

п оведінка детермінуються особливою нематеріальною силою — гор-ме, що проявляється у формі інстинктів.

О Швейцарський психолог К. Г. Юнг заснував аналітичну психо­логію, базовану на вченні про несвідоме, за допомогою якого пояс­нював причини виникнення особливостей психіки людини. В Англії діяла антропологічна школа, в якій розвивались ідеї еволюції людської свідомості. У 20—30-х роках XX ст. виник неофройдизм. Цей напрям спирався на психоаналіз 3. Фройда, але підкреслював роль впливу соціальних умов на цільову установку, формування по­чуття спільності, виникнення невротичних розладів тощо.

ф У 50—60 роках XX ст. у США виникла теорія психосоціального розвитку, її фундатор Е. Еріксон розглядав психосоціальний розви­ток як епігенетичний ланцюг критичних періодів, криз, конфліктів, проблем.

♦ В Україні та Росії у 1920 р. започаткувався діяльнісний підхід до психології як сукупність теоретико-методологічних і конкретно-емпіричних досліджень, у яких психіка і свідомість, їх формування і розвиток були предметом вивчення у різних формах діяльності суб'єкта.

О У США виникла теорія самодетермінації. Представники цієї те­орії вважають, що людина здатна відчувати і реалізувати у своїй по­ведінці свободу вибору, незважаючи на об'єктивне обмеження фак­торів середовища чи впливу неусвідомлених внутрішніх процесів.

^ У 1957 р. була започаткована теорія колективного дисонансу для пояснення зміни думок, переконань як способу запобігання конфліктним ситуаціям. Ця теорія поєднує афект і інтелект, емоційний і когнітивний компоненти установок.

О У 50-х роках XX ст. виникла "Я-концепція" — розвиваюча сис­тема уявлень людини про саму себе. "Я-концепція" передбачає: усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних, характерологічних, соціальних та інших властивостей; самооцінку; суб'єктивні сприй­мання, які впливають на особистість.

О У 60-х роках переважно в американській психології сформувався гуманістичний напрям — гуманістична психологія. її представники вважали, що необхідно вивчати цілісну людину у її вищих, спе­цифічних тільки для людини проявах, до яких вони включали само-актуалізацію особистості, її вищі цінності — любов, творчість, сво­боду, відповідальність тощо.

Отже, у психології XIX — XX ст. не було єдиної парадигми, тоб­то найголовнішої теоретичної і практичної системи, яка б визначала

До історії психологічної думки

33

п сихологічну науку в цілому. Психологи та інші мислителі користу­валися згаданими філософськими і психологічними теоретичними положеннями.

Німецький фізик, філософ і психолог Густав Теодор Фехнер ^2301—1887) є основоположником психофізики як науки про зако­номірність зв'язку фізичних і психічних явищ.

Німецький філософ, психолог і перекладач Іоган Гербарт (1778— 1841) розробив учення про "Статику і динаміку" уявлень як первин­них елементів індивідуальної душі. Він вважав, що психологія має базуватися на досвіді, метафізиці і математиці.

Український мислитель Петро Дмитрович Лодій (1764—1829) роз­робив філософську термінологію, частина якої пізніше була викорис­тана і у психологи. П. Лодій надавав особливого значення логіці у процесі засвоєння знань, оскільки логіка, на його думку, є засобом для "просвіти розуму", "просвіти серця", розвитку пізнавальних мож­ливостей людини. Засуджував спроби підпорядкувати науку церкві.

Філософ, педагог, психолог, фольклорист, історик Михайло Олек­сандрович Максимович (1804—1873) вважав, що душа людська наділена трьома основними способами виражати своє внутрішнє, особисте життя: в образах, що мають просторове визначення, у зву­ках, якими володіє муза, у слові — найповнішому способі виражен­ня, який долає обмеженість образу й звуку, зливаючи їх у цілісність. М. Максимовичу належить ідея індивідуальної творчості як непов­торного вираження психіки людини, що підносить "душу" і "слово" до божественних висот.

Письменнику Миколі Васильовичу Гоголю (1809—1852) належать глибокі психолого-педагогічні ідеї. На його думку, світ "мертвих душ" є своєрідним "шифром", до якого необхідно знайти ключ, щоб досягти світу "душ живих". Цей ключ треба шукати у власній душі і хто знайде його, той зможе відкривати ним усі душі. Ці дум­ки М. Гоголя надзвичайно важливі і для сучасних вчителів та вихо­вателів. М. Гоголь вважав, що людина повинна спрямовувати свої зусилля у власний внутрішній світ, у власну живу душу, оскільки тільки у живій душі людина має "порив і натхнення", без чого не­можливі ні навчання, ні праця. Людина, на його думку, повинна дбати про свою душу, про самовдосконалення.

Серед особливостей характеру українців Гоголь виокремлював європейську обережність і азіатську безтурботність, простодушність і хитрість, активну діяльність і величезні лінощі, прагнення до роз­витку, вдосконалення і водночас бажання здаватися байдужими до будь-якого вдосконалення.

2 Загальна психологія

Розділ І Загальні питання психопогії 34

Ф ілософ, психолог, професор Київського університету Орест Маркович Новицький (1806—1884) виводив філософію із таких психічних явищ, як свідомість, дух людини. Ці психічні явища за­палюють філософію новим баченням. Загальні знання, на його думку, беруться не з досвіду, а з розуму, який споглядає їх у своїх ідеях. Досвід і розум діють спільно, але виконують різні функції. Досвід — дійсність, розум — єдність та необхідність.

Тарас Григорович Шевченко (1814—1861) — духовний батько ук­раїнського народу, мислитель, поет, художник. ГТсихолого-педа­гогічна спадщина Т. Шевченка містить цінні думки щодо потреб всебічного розвитку дитини, проблем дошкільного виховання, по­зашкільної освіти, самовиховання. Письменник вважав, що освіта є суттєвим чинником поступу і культури народу. Важливе значення у навчанні, на його думку, має історія як національно-виховний засіб. Вона покликана виховувати в учнів любов до України. Т. Шевчен­ко порушував у своїй творчості й проблеми естетичного виховання, розвитку сили волі, почуттів, релігійних засад виховання. Він вва­жав, що людина сприймає все суще крізь призму переживань, уст­ремлінь і бажань. До сущого він відносив не тільки природу, а й конкретний стан живої людини. Т. Шевченко мріяв про новий тип людини, моральним ідеалом якої був би вільний дух, прагнення до пізнання, намагання позбутися пасивності.

До середини XIX ст. душа була предметом не тільки філософсь­ких і теологічних, а й психологічних досліджень. З розвитком експе­риментальної психології, зазначає В. П. Зінченко, душа залишилась лише номінальним предметом, тим, що не виконує своєї функції, яка випливає з назви "душа". При цьому, на думку В. П. Зінченка, тогочасні психологи не заперечували існування душі, але "передава­ли душу і дух у відомство філософії, релігії та мистецтва", а самі зосередили свої дослідження на відчуттях, сприйманнях, пам'яті, мисленні, уяві, емоціях, волі тощо. Отже, у XIX ст. психологія пере­творилася з науки про душу у науку про психіку. Такі зміни мали не тільки позитивні, а й негативні сторони, оскільки зникала цілісність у вивченні психіки. До програм багатьох концепцій XX ст. увійшло цілісне вивчення людини.

Англійський психолог Олександр Бен (1818—1903) вважав, що асоціативній психології слід надати фізіологічної орієнтації з тим, щоб тісно пов'язати психічні процеси з діяльністю мозку і органів відчуття. Німецький фізик, фізіолог і психолог Герман Гельмгольц (1821 — 1894) працював над проблемами відчуттів, сприймань, фізіології органів чуття. Г. Гельмгольц вважав, що велику роль у

До історії психологічної думки

35

с прийманні відіграють м'язові відчуття і рухи. Англійський психолог і антрополог Френсіс Гальтон (1822—1911) на основі експеримен­тальних і математичних методик розробив вчення про існування індивідуально-психологічних відмінностей між людьми. Ф. Гальтон вважав, що удосконалення людської природи можливе на основі за­конів спадковості особливо обдарованих, розумово і фізично силь­них людей. Винайшов низку приладів для діагностики психічних якостей особистості.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824—1871) — український і російський педагог та психолог, основоположник педагогічної психології. Особливої уваги заслуговують ідеї антропологічного принципу К. Д. Ушинського у його спробах вивчати цілісну людину, розкривати взаємозв'язок усіх сторін організму і особистості люди­ни, "тіла і душі" та "духу" в єдності з ближчим та далеким оточен­ням людини. Ідеї цілісного вивчення людини справили вплив на погляди російського вченого В. М. Бехтерєва, зокрема щодо комп­лексного вивчення ембріології, анатомії, фізіології і мікрохірургії у експериментальній психології та психофізіологічних досліджень. А згадані ідеї К. Д. Ушинського та В. М. Бехтерєва разом вплинули на праці російського психолога вірменського походження Бориса Гера­симовича Ананьєва (1907—1972), пов'язані з комплексним вивчен­ням людини. Так, його книгу "Людина як предмет пізнання" (1969) спрямовано на створення своєрідного вчення про людину, на син­тез даних комплексного вивчення людини, одержаних не тільки від психологів, а й від представників інших наук. Не відкидаючи стрімко зростаючої диференціації у вивченні окремих психічних функцій, характерної для науковців у XX ст., Б. Г. Ананьєв зробив важливу спробу на шляху інтегрування здобутих знань про люди­ну, бодай у невеликих ланках, що об'єднували кілька окремих Функцій (перцепції, уваги) на основі використання кореляційного аналізу та інших методів. Він передбачив період могутньої інтег­рації не тільки в психологічних аспектах дослідження людини, а й Щодо інших наук, пов'язаних з вивченням людини. Створення но­вих напрямів у міждисциплінарних зв'язках наук про людину, підкреслював Б. Г. Ананьєв, необхідно розцінювати як фронталь­ний наступ на непізнані ще явища і закони людського розвитку, як важливий момент у майбутніх великих відкриттях у цій галузі. Комплексне вивчення людини, за Б. Г. Ананьєвим, передбачає дос­лідження її буття і свідомості, онтогенетики людини як індивіда, вивчення людини як особистості.

Розділ і Загальні питання психопопї 36

П амфіл Данилович Юркевич (1827—1874) — український мисли­тель. За словами дослідника його спадщини В. Роменця, П. Юрке­вич відстоював необхідність протиставлення різних рівнів душі, знайшовши їй теологічне обґрунтування у Святому Письмі. Він дотримувався теологічного погляду на сенс цілісності людської істо­ти. Органом, що забезпечує цілісність, бо має подвійну — тілесну і духовну — природу, на думку П. Юркевича, є серце. Воно виступає як джерело емоційного життя людини і репрезентує глибинні рушійні сили поведінки. Воно безпосередньо пов'язане з моти­вацією дії і визначає її. Дія і серце в їхньому зв'язку визначаються саме як вчинок.

Німецький психолог, фізіолог, філософ і мовознавець Віль-гельм Вундт (1832—1920) запропонував ідею розробки фізіологічної психології як особливої науки, яка має використати метод лабора­торного експерименту для поділу свідомості на елементи і з'ясу­вання закономірностей зв'язку між ними. В. Вундт створив одну з перших у світі психологічну лабораторію. Предметом психології він вважав безпосередній досвід — доступне самоспостереження явищ свідомості.

У XX ст. сталися важливі зміни у розвитку психологічної нау­ки — її остаточне відокремлення від філософії. Відомо, що термін "психологія" виник у XVI ст. для позначення вчення про душу. Саме вчення про душу вважалось предметом одного з розділів філо­софії. Упродовж XVI і початку XVII ст. поступово нагромаджува­лись відомості про психічні явища, про своєрідність явищ, що сто­сувались переживань, здібностей до самоспостереження і самозвіту тощо. Із середини XVI ст. завдяки розгортанню експериментальної роботи психологія почала відокремлюватись від філософії. Проте цей процес був тривалим і реальне відокремлення відбулося у другій половині XIX ст.

Олександр Опанасович Потебня (1835—1891) — український філолог, засновник психологічного напряму у вітчизняному мово­знавстві. За О. Потебнею, мовлення — це діяльність, процес, який утворює думку. Ставлення людини до зовнішніх предметів зумов­лене тим способом, яким ці предмети дані їй у мові. Розуміння О. Потебня розглядав як активний творчий процес, що формує духовність індивіда. Він створив психологію сприймання і тлума­чення художніх творів, звернув увагу на психологічну проблему співвідношення пізнання світу і самопізнання, показав історичний характер самопізнання, виражений через ставлення до минулого і сучасного.

До історії психологічної думки

37

А встрійський філософ Франц Брентано (1838—1917) запропону­вав план розробки нової психології свідомості, базований на посту­латі про принципову відмінність між сферою внутрішніх душевних явищ і зовнішнім фізичним світом. Ця відмінність, на його думку, визначається тим, що свідомість будується не з відчуттів і образів, а з уявлень, суджень і емоційних оцінок.

Михайло Петрович Драгоманов (1841 — 1895) — український громадський діяч, філософ. Прагнучи окреслити об'єктивні зако­номірності суспільного розвитку, особливу увагу приділяв суб'єктивним чинникам, які сприяють "досягненню можливого щастя життя для кожної особи", увів у науковий обіг психологічне поняття "щастя". М, Драгоманов неодноразово повертається до питання про роль об'єктивних і суб'єктивних чинників у розвитку людства і особистості, прагнучи віднайти справжню міру можли­вого, максимальну межу впливу людських прагнень і дій на при­роду суспільства, на творення історії та мінімальний вплив об'єктивних, деперсоналізованих тенденцій і дій. Враховуючи те, що за життя вченого саму ідею розвитку ("поступу") ставили під сумнів, його погляди були безперечно прогресивними і сьогодні є цінними для осмислення історії становлення психологічних аспек­тів проблеми.

Іван Олексійович Сікорський (1842—1919) — український психо­лог. Він не мислив наукової психології поза фізіогномікою, мріяв створити енциклопедію загальної психології з фізіогномікою. Вва­жав, що фізіогноміка відкриває таємницю індивіда. І. Сікорський розглядав фізіогноміку як природне і штучне явище, що характери­зує вікові, статеві, расові, виробничі та інші феномени. Фізіогноміка, на його думку, є передумовою для типології, на фунті якої можли­вий аналіз вчинків індивіда. У трактуванні фізіогноміки І. Сікорсь­кий виходив із поділу людської психіки на розум, почуття та волю. Він вважав, що фізіогноміка дає змогу об'єднати різноманітні пси­хологічні характеристики індивіда. При цьому І. Сікорський виходив із "принципового фізіогномічного факту", який полягає у визначенні "скороченої фізіогномічної формули". Адже в складні психічні акти, в експресію, тобто у зовнішню картину акту, входять невсі його ознаки, а лише деякі, інші випускаються і, таким чином, вихолитк скорочена фізіогномічна формула. Фізіогноміка, за І. Сі-є компромісом між внутрішнім і зовнішнім, що сприяє тонкої комунікації між особистостями. І. О. Сікорський УШІІ78 р. створив лабораторію при лікарсько-педагогічному інсти-^ТЇ«-*У Києві, у якій розпочав експериментально вивчати психіку

Розділ І Загальні питання психології Зо

д итини (лабораторія експериментальної психології у Лейпцигу була відкрита В. Вувдтом у 1879 р.).

Американський психолог і філософ Уїльям Джеймс (1842—1910) розробив моторно-біологічну концепцію психіки як особливої фор­ми активності організму. Особистість У. Джеймс ототожнював з поняттям "Я", розглядаючи його як особливу тотальність, що має матеріальну, соціальну і духовну форму.

Німецький психолог Герман Еббінгауз (1850—1909) — видатний дослідник пам'яті, вивів криві заучування і забування, встановив закономірність збільшення швидкості запам'ятовування усвідомлено­го матеріалу порівняно з неусвідомленим. Послідовник Г. Еббінгауза А. Йост відкрив закон впливу розподілу однієї й тієї ж кількості пов­торень у часі на ефективність запам'ятовування.

Олексій Микитович Гіляров (1855—1938) — український мисли­тель, досліджував питання психології натовпу. Франклін Генрі Гід-дінгс (1855—1931) — американський вчений. Вважав, що в дос­лідженні соціальних явищ необхідно вивчати об'єктивно-природні і суб'єктивно-пшологічні фактори.

Іван Якович Франко (1856—1916) — мислитель, письменник. Вва­жав основою всього сущого "матінку-природу" з її багатоманітністю, вічністю і змінністю. На думку І. Франка, наукове пізнання світу має бути зосереджене на вивченні людини, причин та механізмів суспільного розвитку. В центрі уваги мають бути: герой, особистість, народ, нація. Він вважав, що для українців вважливо спрямувати сили на витворення з величезної етнічної маси українського народу суспільно-культурного організму, здатного до самостійного культур­ного і політичного життя та до присвоєння собі якнайбільшою мірою і якнайшвидше загальнокультурних здобутків, без яких "сьогодні жодна нація і жодна, хоч і яка сильна держава, не може остоятися". І. Франко до рушіїв суспільного розвитку відносив ма­теріальні і духовні потреби, почуття і розум людей.

Французький філософ і психолог Люсьєн Леві-Брюль (1857— 1939) вивчав особливості мислення племен і народностей Австралії, Океанії, Африки, які стояли на нижчих ступенях суспільного роз­витку.

Микола Миколайович Ланге (1858—1921) — український психо­лог, працював в одеських навчальних закладах і у психологічній лабораторії В. Вундта. Створив одну з перших у Російській імперії психологічну лабораторію (в Одесі). М, Ланге дотримувався еволю­ційного підходу щодо аналізу психічних явищ, а психіку людини розглядав як суспільний та історичний продукт. М. Ланге був і пси-

До історії психологічної думки 39

х ологом-експериментатором, і психологом-теоретиком. Підготував працю "Критичні основи психології". Йому належать важливі поло­ження про розвиток перцепції, уваги і моторики у дітей. Праці М. Ланге, а також дослідження О. Потебні, О. Василовського утво­рили в Україні цілу школу психології творчості.

Французький психолог і психіатр Пьєр Жане (1859—1947) — ав­тор загальнопсихологічної концепції, в якій центральне місце посі­дає категорія "дія". П. Жане вважав, що психічні процеси людини є результатом інтеріоризації на початку зовнішніх, практичних дій, які мають соціально-значущий характер.

Володимир Іванович Вернадський (1863—1945) — перший прези­дент АН України. Обґрунтував положення про взаємозв'язок філо­софії та природничих наук. Створив теоретично-наукову основу для відкриття закономірностей в єдиній космічній еволюції Світу, для з'ясування взаємозв'язків різних складових у цілісній системі "Людина — Космос". Найбільш важливими для розв'язання психо-лого-педагогічних проблем є думки В. І. Вернадського про цінніс­но-етичні виміри людської психіки, тобто про відповідальність людини за Космос, за культуру і ноосферу як особливий, новий ступінь у самоорганізації Всесвіту. За Вернадським, сама людина, її буття, розум, психіка, знання мають розглядатися у стані космо-планетарних вимірів.

Український і російський психолог Георгій Іванович Челпанов (1862—1936) керував створеним 1897 р. у Київському університеті психологічним семінаром. На цьому семінарі психічні процеси досліджувались у лабораторних умовах. Вищі розумові процеси вив­чалися на основі експериментального самоспостереження. Г. Чел­панов розвивав ідеї Г. Сковороди та інших мислителів про само­спостереження. За Г. Челпановим, самоспостереження є єдиним джерелом пізнання психічних явищ, а експеримент відіграє допо­міжну роль. Г. Челпанов висловив оригінальні думки про зв'язок вчинку з вольовим актом та моральними рисами характеру людини, важливі ідеї з проблем "психології народів" та її складників — роз­витку мови, художньої діяльності людей тощо. Г. Челпанов вважав, Що завдання виховання "полягає у розвитку вищих духовних Здібностей. Воля, моральні почуття, естетичне і релігійне почуття, вищі мислительні здібності становлять кінцеву мету виховання".

Англійський психолог Чарльз Спірмен (1863—1945) розробив Цикл статистичних методів з метою вимірювання структури інтелек­ту. Американський психолог Едвард Тітченер (1867—1927) вважав,

предметом психології свідомості є вивчення шляхом поділу на

Розділ І Загальні питання психології 40

е лементи того, що дано суб'єкту в його інтроспекції, аби потім з'ясувати закони, за якими складається структура. Е. Тітченер нама­гався уточнити поняття інтроспекції, яке слід розуміти не як зви­чайне самоспостереження, а як особливу здатність описувати фак­ти свідомості, відволікаючись від зовнішніх предметів. Австрійський психолог Альфред Дилер (1870—1937) запропонував теорію, мета якої надати допомогу людям у розумінні себе і оточуючих людей. А, Адлер розглядав людину як самоузгоджену цілісність, як творчу сутність. Люди, вважав він, намагаються компенсувати почуття власної неповноцінності і упродовж усього життя змагаються за першість. А. Адлер вважав, що стиль життя особистості найбільш чітко проявляється у трьох основних сферах: праця, дружба і любов.

Американський психолог Уолтер Кеннон (1871—1945) вивчав вплив афектів на роботу внутрішніх органів, відкрив фізіологічні механізми емоціональної поведінки.

Німецько-австрійський психолог Карл Бюлер (1879—1963) розро­бив методики експериментального вивчення мислення, зокрема щодо вільного звіту піддослідного про свої психічні процеси при розв'язуванні складних завдань. Згодом зосередив свою увагу на вивченні проблем розвитку дитячої психіки.

Французький психолог Анрі ІГєрон (1881 — 1964) вважав, що пси­хологія є наукою про поведінку організмів в умовах єдності зовнішнього середовища і внутрішніх умов.

Російський фізіолог Олексій Олексійович Ухтомський (1875— 1942) розробив вчення про домінанту як головний принцип нерво­вих центрів і організації поведінки. Механізм домінанти О. О. Ух-томського пояснює увагу та предметне мислення. Американський психолог Льюїс Термен (1877—1955) розвинув ідею А. Біне, пов'яза­ну із використанням психологічних тестів. У період Першої світової війни з метою масового обстеження новобранців застосував тесту­вання поряд із іншими психологічними методами.

Микола Олександрович Бердяєв (1874—1948) — український і російський мислитель, вважав, що існує початковий творчий акт, коли людина ніби стоїть перед обличчям Божим, і є вторинний твор­чий акт, коли вона ніби стоїть перед обличчям усього світу. Є пер­винна творча інтуїція, творчий задум художника, коли йому звучить симфонія, уявляється живописний образ чи образ космічний, внутрішнє, не сформоване ще відкриття або винахід, внутрішній творчий акт любові до людини, теж ні в чому ще не втілений. У цьо­му творчому акті людина стоїть перед Богом і не зайнята ще само-реалізацією у світі та для людей. Згідно з положеннями М. Бердяєва,

До історії психологічної' думки

41

т ворче ставлення до життя є не право, а обов'язок людини, її мо­ральний імператив, всезагальна цінність. М. Бердяєв зазначав, що глибинна суть осмислення людиною світу та власного "Я" полягає в тому, шо смисл речей "відкривається не входженням їх у людину при пасивній її установці щодо речей, а творчою активністю люди­ни". Щодо волі людини М. Бердяєв виходив з того, що світ пану­вання необхідності, детермінації іззовні, пригнічення індивідуально­го, особистого загальним, заперечення свободи, — це світ, у якому знищується оригінальність особистості. Звідси свобода людини як суб'єкта полягає в тому, щоб стати особистістю, припинити жити відповідно до зовнішніх принципів і вийти за межі себе, щоб виби­рати себе, бути самим собою і нести відповідальність за свій вибір перед самим собою. На підставі цих міркувань розглядається проб­лема вчинку людини, його зв'язок з таємницею свободи, яка не ви­водиться з буття.

Олександр Федорович Лазурський (1874—1917) — український і російський психолог, лікар. Дотримувався природничо-наукової орієнтації, розробив "характерологію" — психологічну концепцію індивідуальних відмінностей. Він виділяв у психіці дві сфери: ендо-психіку, яка включає темперамент, характер та інші психофізіо­логічні особливості; екзопсихіку як систему ставлень особистості до навколишнього світу. На цих засадах будувалася система класифі­кації' особистості. О. Лазурський започаткував концепцію ставлення особистості, яку далі розробляли В. Мясищев та інші психологи. О; Лазурський — один із найвидатніших представників емпіричної психології. Він розробив метод психологічного дослідження — 'природний" експеримент. Запропонований уперше в 1910 р. (на першому Всеросійському з'їзді з експериментальної педагогіки), цей метод набув широкої популярності, використовується в сучас­них психологічних і педагогічних дослідженнях. О. Лазурський розглядав "природний" експеримент як проміжну форму між спос­тереженням та експериментом. Він проводиться не в лабораторії, а за звичайних життєвих умов, за яких відбувається навчальна чи шша діяльність досліджуваного. Вибір природної ситуації експери­менту не є спонтанним, випадковим. Дослідження здійснюється з підібраними умовами, що відповідають меті дослідження, а що пізнаються, відбуваються у природному їх порядку та послідовності без втручання експериментатора. Подальше вдоско-надення "природного" експерименту йшло в напрямі наближення ** До чіткості лабораторного експерименту та природної невиму-

Розділ І Загальні питання психології 42

В олодимир Сергійович Соловйов (1853-1900) — російський мис­литель, корінням пов'язаний з українцями (близький родич Г. Ско­вороди, учень П. Юркевича). Поділяв думку про те, що тільки людина, яка має духовне начало, здатна піднятись над собою і всією емпіричною природою, аналізував і питання екстазу, який, на його думку, є результатом перемоги над простором і часом; є своєрідним станом любові. (Екстаз від грец. охїазіз — відхід, несамо­витість; стан найвищого ступеня захоплення).

Григорій Григорович Ващенко (1878—1967) — український педа­гог і психолог, автор праць із проблем розвитку емоційно-вольової сфери людини, питань ідеалу та умов його виховання, духовних цінностей людини.

В'ячеслав Казимирович Липинський (1882—1931) — український письменник, філософ, психолог. Дослідник проблем долі людини, її творчої праці, совісті, зв'язку вищих почуттів із традиціями україн­ського народу.

Американський психолог Джон Бродес Уотсон (1878—1958) вис­тупив проти поглядів на психологію як науку про безпосередньо пережиті суб'єктивні явища, запропонував програму побудови нової психології, предметом якої вважав поведінку, а не свідомість.

Степан Андрійович Ананьїн (1875—1942) — український психолог і педагог. Розглядав інтерес як ціль і засіб виховання. Близько підійшов до розуміння структури інтересу. Він автор праць "Дитячі ідеали" (1911), "Педагогічний словник-довідник" у двох частинах (1910), "Нариси з педагогіки середньої школи (1914), "Трудове виховання, його минуле і сучасне" (1924), "Екскурсійний метод викладання" (1922), "Естетичне виховання" (1922).

Дмитро Миколайович Узнадзе (1887—1950) — грузинський психо­лог, засновник теорії установки. Експериментально вивчав законо­мірності зміни установок. Предметом його досліджень була мова, утворення понять, розуміння термінів, якими позначаються поняття.

Петро Михайлович Пелех>(1887—1941) — український психолог, автор праць із проблем профорієнтації і профвідбору та низки праць з історії психології.

Павло Петрович Блонський (1884—1941) — російський психолог і педагог, вихованець Київського університету, працював переважно в Росії. У "Нарисі наукової психології" (1921) розглядав психологію як науку про поведінку живих істот. П. Блонському належить бага­то праць із педології, вікової психології. Він сформулював генетич­ну теорію пам'яті, згідно з якою види пам'яті відповідають етапам розвитку людства, близько підійшов до розуміння міжфункціональ-

До історії психологічної думки

43

н их зв'язків пам'яті й мислення. Важливий внесок зробив П. Блон-ський У вікову та педагогічну психологію. Ще на початку своєї наукової діяльності він висловив думку, що найбільш дійовим і плідним є те виховання, яке спрямоване на власні сили виховува­ної особистості, діє на неї не через зовнішні впливи, а, так би мо­вити, "зсередини". У праці "Реформа науки" (1920) П. Блонський відстоював думку про те, що психологія має бути біологічною нау­кою, її предмет, на його думку, — "поведінка живих істот", її мето­ди — спостереження і експеримент, які можуть дати найточніші результати, тобто допоможуть формалізувати види поведінки. Про­те, на думку П. Блонського, психологія має бути водночас і соціаль­ною наукою.

Антон Семенович Макаренко (1888—1939) — український педагог. Зробив вагомий внесок не тільки в педагогіку, а й у педагогічну, ди­тячу та соціальну психологію. Обґрунтував концепцію формування особистості в колективі, взаємини членів якого розглядав як "відповідальну залежність". А. Макаренко досліджував мотиваційну сферу особистості, механізми формування її цілісних якостей. При цьому основну роль у цих механізмах він відводив колективу.

Сергій Леонідович Рубінштейн (1889—1960) — український і російський психолог і філософ, працював в Одесі, потім переїхав до Ленінграда і Москви. Здійснив філософсько-психологічний аналіз природи психіки, вирізнивши у ній онтологічний (що розкриває суть буття) і гносеологічний (пізнавальний) аспекти. На думку С. Рубінштейна, з онтологічного погляду психічні явища є мате­ріальними — реально існуючими, а з гносеологічного — ідеальни­ми, похідними від матеріальних явищ. С. Рубінштейн розробив діяльнісний підхід у філософії, психології і педагогіці. Людина і її психіка, зазначав він, формуються і проявляються у практичній діяльності і мають досліджуватись через їхню діяльність (гра, нав­чання, праця тощо).

Іван Панасович Соколянський (1889—1960) — український психо-^лог і дефектолог. Брав активну участь у створенні Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР, до якого входив відділ пси­хології (1926), та Науково-дослідного інституту дефектології (1930). *• Соколянський досліджував теоретичні питання навчання і виховання сліпоглухонімих дітей, розробив ланцюгову методику їх навчання. Крім проблем дефектології, працював над основними проблемами вчення про поведінку (1931). Попереджав про те, що ^КОли панує рефлексологія, педагогіці загрожує небезпека вульгари­зації. Був одним із перших вихователів сліпоглухонімої О. Скорохо-

Розділ І Загальні питання психологи 44

д ової, котра досягла високого рівня розвитку, досконало оволоділа російською та українською мовами, дістала науковий ступінь кан­дидата наук.

Олександр Миколайович Раєвський (189 І —1971) — український психолог, у І925—1926 рр. працювавшу галузі експериментальної пе­дагогіки й педагогічної психології. Йому належать праці з питань впливу оцінки на показник обдарованості дітей (1930), про психо­логічні основи засвоєння навчального матеріалу школярами (1943), про роздільне навчання хлопчиків і дівчаток у школі (1945), про ро­зум та його виховання (1947), про пам'ять і шляхи її поліпшення (1950), про психологічне та ідеологічне в індивідуальній свідомості (1955), про місце мислення в загальній структурі життя особистості (1956), про мовлення тощо.

Австралійський і американський психолог Шарлотта Бюлер (1893—1974) розробила схему періодизації життєвого шляху особис­тості, започаткувала психобіографічний напрям у психології.

Російський психолог Анатолій Олександрович Смірнов (1894— 1980) виявив взаємозв'язок між довільним і мимовільним запам'я­товуванням; показав залежність продуктивності запам'ятовування від структури діяльності; розкрив взаємодію між пам'яттю та іншими психічними процесами; виявив вікові відмінності у запам'ятовуванні.

Олександр Юліанович Кульчицький (1895—1980) — український філософ і психолог, автор праці "Нарис структурної психології". Він відстоював ідею шарової будови буття, виділяючи чотири шари дійсності: матеріальний, психологічний, органічний і духовний. Предметом його дослідження були психічні явища людини, зокре­ма цілі (які вчений розглядав як єдність свідомого і несвідомого); свідомість, психічні діяння та впливи соціальних і психологічних факторів на формування ментальності української нації.

Павло Романович Чамата (1898—1969) — український психолог, свого часу директор Київського педагогічного інституту, заступник директора інституту психології УРСР. Автор праць "Спроби вихо­вання сполучного рефлексу на основі писемного мовного подразни­ка" (1928), "До питання про структуру сполучних рефлексів" (1930), "Розвиток уявлень і понять у дітей молодшого шкільного віку в процесі навчання" (1940) та ін. У повоєнні роки наукові інтереси П. Чамати зосереджувалися на проблемі розвитку самосвідомості підростаючої особистості.

Лев Семенович Ви готський (1896—1934) — російський і українсь­кий психолог, розпочав свою наукову діяльність в Україні. В 1929 р. у Харкові написав працю з проблем військової психології. Психо-

До історії психологічної думки

45

л огічні ідеї Л. Виготського справили великий вплив на вітчизняну психологічну і педагогічну думку. Л. Виготський розробив учення про розвиток психічних функцій у процесі опосередкованого спіл­кування й освоєння індивідуумом цінностей культури. Йому нале­жить ідея "зони найближчого розвитку".

Російський психолог Борис Михайлович Теплов (1896—1965) роз­робив психологічну концепцію здібностей і продемонстрував спосо­би їх емпіричного аналізу у конкретних видах людської діяльності; створив дослідницьку програму вивчення фізіологічних особливос­тей індивідуально-психологічних відмінностей людини. Його дослідження сприяли створенню нової галузі — диференціальної психофізіології.

Український психолог Римма Іванівна Тамуріді (1897— \ 969) пра­цювала над психологічними питаннями моторного розвитку дітей, виховання дітей переддошкільного і дошкільного віку.

Григорій Силовим Костюк (1899—1982) — український психолог. До 1936 року працював над проблемами спадковості, тобто фак­торів розвитку психіки людини. Йому належать праці з питань розвитку людини як активного діяча в оточуючому середовищі; про внутрішні механізми поведінки людини тощо. На їх основі за редакцією Г. С. Костюка вийшло два видання підручника з педо­логії. Після відомої постанови ЦК ВКПб про викривлення в сис­темі народної освіти, Г. С. Костюк продовжував наукову роботу з проблеми генезису числа у дітей. У наступні роки працював над теоретичними проблемами психології. Зокрема, щодо кількісних і якісних змін людської істоти; утворення психічних властивостей особистості; переходу від нижчих до вищих структур психічного життя; розвитку єдності природного і суспільного в онтогенезі лю­дини; ролі спадковості в індивідуальному розвитку; навчання і дозрівання організму; взаємозв'язку навчання й розвитку, зовнішніх і внутрішніх умов психічного розвитку.

Дмитро Федорович Ніколенко (1899—1993) — український психо­лог, автор праць з питань сприймання дітьми комічних ситуацій, засвоєння молодшими школярами граматичних категорій, а також праць із психології професійної консультації, психології радянсько­го вчителя.

Німецький і американський психолог Ерік Фромм (1900—1980) описав п'ять потреб, притаманних виключно людині, які, на його ДУ^ку, базуються на конфліктуючих між собою прагненнях до сво­боди і безпеки. Це потреби у визначенні зв'язків (1), у "подоланні" "), у "корінні" (3), в ідентичності (4) і у системі поглядів та відда-

Роздіп 1 Загальні питання психології - 46

н ості (5). Е.Фромм вважав, що основні орієнтації характеру є нас­лідком способів задоволення потреб. Мету розвитку людства, на думку Е. Фромма, визначають і втілюють розум, любов і праця. Американський психолог Карл Рейсом Роджерс (1902—1982) вважав, що всі людські мотиви об'єднуються в один мотив досягнення майстерності, пов'язаний із намаганням людини актуалізуватись, зберегти та інтенсифікувати себе. Цей мотив, на думку К. Роджер-са, спонукає всіх людей рухатись у напрямі більшої складності, автономії і розкриття потенціалу. За К. Роджерсом, єдиною реаль­ністю, з погляду сприймання людини, є особистий світ, який пере­живає людина. Центральне місце в цьому суб'єктивному світі нале­жить Я-концепції. К. Роджерс вважав, що люди поводяться згідно з їхньою Я-концепцією.

Олександр Романович Лурія (1902—1977) — російський і україн­ський психолог, у Харкові проводив дослідження у галузі генетич­ної психології, вивчав роль генетичних і соціальних факторів у роз­витку психіки. Йому належать роботи з проблем історії розвитку пізнавальних процесів, мозкової локалізації вищих психічних функцій, методів нейропсихологічної діагностики, нейропсихології пам'яті, нейролінгвістики тощо.

Петро Іванович Зінченко (1903—1969) — український психолог, працював над проблемами психології пам'яті ("Про забування і відтворення учнями знань", "Дослідження запам'ятовування" та ін.). Показав зв'язок запам'ятовування з мотивами і метою та спо­собами діяльності, розкрив деякі важливі механізми зв'язку довіль­ної і мимовільної пам'яті. П. Зінченко дійшов висновку, що в дошкільному віці починається формування власне мнемічних дій, які значною мірою зумовлюють результативність діяльності, успішність спілкування з дорослими. За даними П. Зінченка, здат­ність заучувати й відтворювати значно підвищується у молодшому шкільному віці. Особливо зростають продуктивність запам'ятову­вання навчального матеріалу, точність впізнавання об'єктів, що спостерігалися. Пам'ять підлітка розвивається у тісному зв'язку з розвитком мовлення і мислення.

Олександр Миколайович Леонтьев (1903—1979) — російський і український психолог, одночасно працював у Харкові й Москві. У Харкові під його керівництвом і за активної участі О. Запорожця, П. Зінченка, П. ГальперІна та інших психологів проводилися дослідження психічного розвитку дітей, об'єднані загально­теоретичною позицією, згідно з якою психічні процеси нерозривно

2 До історії психологічної думки 47

п ов'язані з практичною діяльністю людини. О. Леонтьєву належать теоретичні положення про структуру діяльності.

Давид Генріхович Елькін (1895—1983) — український психолог, завідував кафедрою психології в Одеському державному універси­теті. Автор праць про психологію студентів (1927), сприймання простору і міри (1934), сприймання часу і діяльності (1941), сприй­мання часу й увагу (1947). У капітальній праці з проблеми сприй­мання часу Д. Елькін писав, що людина не має спеціальних аналіза­торів для сприймання часу. Воно здійснюється шляхом взаємодії різних аналізаторів, серед яких значне місце посідають кінестетичні. При пошкодженнях рухової сфери кінестетичне сприймання часу втрачає свою точність і зазнає істотних змін. Спроби загальмувати рухи призводять до значного збільшення помилок при відтворенні ритмічної послідовності сприйнятих подразників. Позитивне зна­чення у сприйманні ритмічної послідовності подразників мають уявлення, які певною мірою замінюють рухомий компонент. Експе­риментальні дані Д. Елькіна показали, що слухове сприймання три­валості, швидкості й послідовності характеризується найбільшою точністю. Чим ближче сприймання часу до змісту діяльності, чим більше життєве значення воно має для людини, тим воно точніше. Д. Елькін установив зв'язок між музичною обдарованістю і сприй­манням невеликих проміжків часу.

Данило Борисович Ельконін (1904—1984) — російський і україн­ський психолог, народився в Полтаві, працював в Україні, потім переїхав до Москви. Творчо переосмислив положення Регеля про розвиток психіки в індивіда і здійснив періодизацію психічного розвитку дітей, що базується на понятті "провідна діяльність". Спи­раючись на культурно-історичну концепцію, визначив роль гри у розвитку дитини, запропонував методику навчання дітей читання тощо.

Наталія Олександрівна Менчинська (1905—1984) — російський психолог. Вивчала закономірності засвоєння знань, обґрунтувала ефективні прийоми роботи над навчальним матеріалом, розробляла проблеми запобігання та подолання неуспішності у школі.

Олександр Володимирович Запорожець (1905—1981) — україн­ський і російський психолог, розпочав свою наукову діяльність у ^аркові. Розробляв загальнопсихологічну теорію діяльності в гене­тичному аспекті, розкрив роль практичних дій у генезі сприймання, мислення та інших пізнавальних процесів. Йому належать праці з теорії емоцій як особливої ланки регуляції діяльності. Наукові інтереси О. Запорожця стосувалися психічного розвитку дитини, її

Розділ І Загальні питання психології 48

в иховання і навчання. Його ідеї лягли в основу дошкільної психо­логії й педагогіки.

Володимир Янів (1908—1991) — український психолог, автор праць "Соціальний лад і психологія народу", "До психологічної кон­цепції народності" та ін. Американський психолог Абрахам Харольд Маслоу (1908—1970) описав мотивацію людини як ієрархію потреб. Згідно з А. Маслоу, ієрархія потреб у порядку їх домінування така: фізіологічні; безпеки і захисту; приналежності і любові; само­поваги; самоактуалізації. А. Маслоу розглядав дві категорії людських мотивів:

♦ дефіцитарні, спрямовані на зниження напруження;

« мотиви росту, спрямовані на підвищення напруження через пошук нових переживань.

Лідія Іллівна Божович (1908—1981) — український і російський психолог, автор праць із педагогічної та дитячої психології. Л. Бо­жович вивчала пізнавальні інтереси школярів, здійснювала дифе-ренційний підхід до виявлення мотивів навчальної діяльності та їх зв'язку з соціальними мотивами. Іван Омелянович Синиця (1910— 1971) — український психолог, автор праць з професійної етики, психологічного такту та психології писемної мови учнів. Євген Олександрович Мілерян (1913—1983) — український психолог, автор праць про "всезагальну увагу" в розумінні цілісного зв'язку її влас­тивостей; з психологічних питань трудового навчання. Він є автором багатьох діагностичних методик. Микола Юхимович Малков (1918— 1984) — український психолог, автор праць з проблеми впливу типу нервової системи на розумову діяльність та навчання учнів. Василь Васильович Давидов (1930—1998) — російський психолог. Досліджував проблему узагальнення у навчанні, автор теорії роз-вивального навчання. Михайло Володимирович Левченко (1944— 1996) — український психолог. Працював над проблемами психо­логічної адаптації, впливу сім'ї на вибір професії тощо.

У XX ст. психологія стала багатопредметною наукою. Окрім за­гальної, вікової та педагогічної психології, до неї входить політична психологія, прикладна психологія, психологія мистецтва, екологічна психологія тощо. Незважаючи на відносно молодий вік порівняно з іншими науками, психологія нагромадила багато наукової інформації, яку можна використати у різних видах діяльності. У XX ст. на розви­ток психологічної науки мала вплив науково-технічна революція, пов'язана з появою електронних пристроїв з деякими функціями моз­ку людини, функціями нагромадження і передачі інформації, керу-

До історії психологічної' думки

49

1 Р^

вання і контролю. Це дало змогу широко використати у психології кібернетичні й теоретико-ІнформацІйні процеси та моделі.

У сучасній Україні є потужна база для подальшого розвитку психологічної думки. У створеній в роки незалежності Академії пе­дагогічних наук проблеми психології досліджують такі провідні вчені, академіки, члени-кореспонденти і почесні члени АПН Ук­раїни: Георгій Олексійович Балл, Мирослав Йосипович Бори-шевський, Іван Дмитрович Бех, Леонід Фокович Бурлачук, Петро Іванович Гнатенко, Василь КупрІянович Демиденко, Аза Ми­хайлівна Карпухіна, Олександр Васильович Киричук, Ярослав Юрійович Кондратьєв, Михайло Васильович Костецький, Сергій Дмитрович Максименко, Валентин Олексійович Моляко, Елеоно­ра Львівна Носенко, Борис Миколайович Олексієнко, Віктор Ми­колайович Синьов, Олександр Васильович Скрипченко, Євгенія Вікторівна Соботкович, Микола Миколайович Слюсаревський, Юрій Леонідович ТрофІмов, Олексій Якович Чебикін, Наталія Василівна Чепелєва, Тамара СеменІвна Яценко.

Контрольні запитання та завдання

і. Що ви знаєте про перші систематизовані виклади психології в ан­тичні часи?

2. Назвіть два—три факти, пов'язані з розвитком психологічної думки до XVII ст.

3. У XVII—XIX століттях виділялись учення про асоціації, афекти, апперцепцію, про залежність особистості від її інтересів і впливів соціального середовища. Поясніть суть двох—трьох з цих учень.

4. Назвіть прізвища вітчизняних мислителів, які працювали в кінці XIX— XX ст. над психологічними проблемами. Розкрийте суть цих проблем.

5. Назвіть прізвища трьох—чотирьох іноземних мислителів, які пра­ цювали над психологічними проблемами в кінці XIX—XX ст. Роз­ крийте суть цих проблем.

ЛІТЕРАТУРА

п едагогічної і психологічної наук в Україні (1992—2002). / Академія педагогічних наук України - Ч. 1. - X., 2002. Єменець В. А. Історія психологи. - К., 1978. Єменець В. А. Історія психології епохи Просвітництва. — К., 1993.

крипченко О. В., Лисянська Т. М., Скрипченко Л. О. Довідник з педагогіки і - психології. - К., 2000.

Розділ І Загальні питання психології 50