2 До історії психологічної думки 2.1. Дохристиянські часи — XVIII ст.

^Д

осліджуючи уявлення українців про душу в дохристи­янські часи, І. Огієнко зазначав, що ці уявлення пос­тупово змінювалися. Спочатку наші предки вважали, що по смерті душа не розлучається з тілом, тільки людина переходить до іншого світу. З цих причин клали до могили все необхідне для життя. Зго­дом почало переважати нове розуміння душі, згідно з яким по смерті душа відокремлюється від тіла і живе окремим життям вічно, тобто є безсмертною. Поширене в ті часи порівняння душі з перли­ною дістало своє відображення і в "Слові о полку Ігоревім".

У ті часи українці виводили своє розуміння душі з порівняння сну і смерті. Сон вони пояснювали як тимчасовий відхід душі від тіла, завдяки чому душа на короткий час зустрічається з потойбічним світом. Під час цих зустрічей душа дізнається, що станеться з люди­ною. На основі таких уявлень постали віра у пророчі сни й воро­жіння снами. Коли душа відлітає від тіла назавжди, настає смерть. Але смерть — це тільки тривалий сон. Тому померлий — це тільки сплячий, і хоч цей сон дуже довгий, але колись може припинитися.

Український народ уявляв собі душу як пару, хмаринку, дихан­ня, дим, вітерець або як пташку, чи метелика, бджолу, мушку. Вва­жали, що спочатку по смерті душа відлітає від тіла й перебуває не­далеко від дому аж до закінчення похоронного обряду. Тому перші три дні по смерті на вікні чи на столі ставили посудину з водою, щоб душа могла собі легко обмиватися, а то й пити.

::'(■'■'■■{■'■':

До історії психологічної думки 25

_ ■ — ' ■ *—

Про вмістище душі в тілі були різні уявлення. Найчастіше вва­жалося, що душа перебуває на шиї, в ямці під адамовим яблуком. Таке розуміння відображене в "Слові о полку Ігоревім". Втім, умістищем душі також називали й печінку, груди, живіт, а то й людську кров. Саме тому вважали кров святою і закликали її шану­вати ("людська кров не водиця, проливати не годиться").

Вивчаючи народні казки та інші джерела, І. Огієнко дійшов вис­новку, що в давнину українці також вірили у переселення душ (метампсихоз). За його гіпотезою, ці уявлення сягають глибокої дав­нини, часів Дунайсько-Чорноморської доби. Предки вважали, що душа може переселитись у тварину або рослину, тому говорили: не вбивай одиноку мушку зимою в хаті — то, може, душа померлого близького твого родича.

Для українців, вважав І. Огієнко, з давніх часів душа була свя­тою, а тіло грішним. Ще в дохристиянський період побутувало уяв­лення про те, що сорок днів після смерті людини душа, вийшовши з тіла, блукає, а потім іде на той світ. Люди вважали, що подорож душі на той світ дуже довга й небезпечна. Згідно з одними віруван­нями, душа, покинувши тіло, стає зіркою і дивиться згори на зем­лю, тому зорі — це душі померлих. За іншими віруваннями, кожна людина одержує свою зірку, яка її охороняє впродовж життя.

Про рівень знань праукраїнців можна судити з ідей Анахарсіса Скіфського (638—559 до н.е.), чиї наукові надбання, за свідченням дослідників, належать до культурної спадщини українства. Мається на увазі його положення про предмет судження і роль у цьому знань та мислення людини. Про ці думки Анахарсіса Скіфського згадує давньогрецький мислитель Платон (427—347 до н. є.). Ідеї самого Платона, як і іншого давньогрецького філософа — Арістотеля (384— 322 до н. є.), були поширені серед українських мислителів. Зокрема про те, що душа після смерті залишає тіло і переселяється у "світ ідей" (Платон), про те, що душі притаманна цілеспрямованість, що Душу слід розглядати як рушійну силу, як активне начало, яке пе­ретворює можливості у дійсність (Арістотель). Згідно з вченням Арістотеля, душа шукає і орієнтується на майбутнє, якого ще немає, і сама душа набуває контурів майбутніх подій.

Для стародавніх уявлень про душу був властивий аніматизм (від лат. апітаіш — одушевлений), тобто люди того часу переносили свої психічні властивості на природу, ставилися до природи як до живої істоти. Первісна людина вважала, що всі предмети навколо неї жи­вуть таким самим життям, як і вона, і всі вони мають бажання, по-**уття, тому до оточуючих предметів можна звертатись з проханнями.

Розділ І Загальні питання психології 26

Н а думку Роберта Маретта, аніматизм був попередником ані­мізму (від лат. апіта — душа) — світосприймання, що грунтується на вірі в існування душ та духів як першооснови всього сущого, на уявленні про природу як живу істоту. Тобто погляду на картину світу, у якій не тільки живі, а й неживі об'єкти мають душу. Англійський антрополог Е. Б. Тайлор вважав аніматизм найпрос­тішою і первинною формою релігійної свідомості, яка з'явилася у епоху первісного суспільства.

Дослідники звернули увагу на те, що аніматизм має дещо спіль­не з гілозоїзмом (від грец. Ьуіе — речовина і гое — життя) — античним філософським ученням про всезагальну одухотвореність матерії, із ученням, яке приписує всім формам матерії чутливість і життєдіяльність, здатність відчувати і мислити.

Пізніше набула поширення ідея поєднання душі з тілом люди­ни, але вони не ототожнювалися. Вважалося, що душа користуєть­ся тілом, як житлом.

Після прийняття християнства мислителі продовжували вивчати духовне життя людини. Так, Іларіон Київський (? — бл. 1053), про­аналізувавши тогочасні християнські положення про тіло і дух, висунув своє розуміння єдності матеріального і духовного. Він підтримував ідею про рівність народів (йдучи у вічність всі народи рівні перед Богом).

Однією з перших психологічних праць в Україні була "Притча про душу і тіло" Кирила Транквіліона-Ставровецького (? — 1646), в якій він розробляв питання самопізнання, морального самовдосконален­ня та вчення про ^чотири світи: невидимий, видимих речей, людина і зловісний світ. Йому, наприклад, належить психологічна характе­ристика Андрія Боголюбського, який пограбував київські святині і був покараний за це своїми ж прибічниками.

Сенс життя мислитель убачав у здійсненні людиною свого зем­ного призначення, зокрема в художньо-творчій діяльності, де вияв­ляються її мудрість, знання, талант, тобто те, що підносить природ­не до рівня божественного. Творчість Транквіліона-Ставровецького справила значний вплив на формування поглядів багатьох українсь­ких мислителів наступного століття.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняної психологічної думки працею "Трактат про душу" зробив Касіян Сакович (бл. 1578—1647). Душу людини він розглядав як мікрокосмос, як складову макрокос-мосу. Найвищою мудрістю Касіян Сакович вважав досконале само­пізнання, мета якого в тому, щоб пізнати закони і властивості своєї природи і уникнути того, що шкодить природі людини. За Саковичем,

До історії психологічної думки

27

д уша є формою тіла, вона не вмирає. Так, на його думку, людина не може бути подібною до Бога тілом, бо Бог тіла не має. Але людина може бути подібна до Бога душею, безкінечною, вічною і безсмертною, як Бог. Водночас, розглядаючи проблеми, пов'язані з відчуттям, Сакович намагався керуватися природничо-науковими даними. Він також зробив спробу типологізувати людей, взявши за основу самовизначення і самовиховання. Розум людини він поділяв на інтелектуально-активний, пасивно-спекулятивний, практичний і терплячий. Виступав за свободу волі, зокрема за вільне волевияв­лення. Сакович працював над удосконаленням філософської і, зок­рема, психологічної термінології.

Наукова революція XVI — XVII ст. справила вплив на філософію і її складову — психологію. Провідною стала ідея про перетворення світу на об'єкти, а людини на суб'єкт пізнання. Замість серед­ньовічної концепції "внутрішньої особи" в науку увійшло поняття "свідомість", якій приписувались насамперед пізнавальні (гносео­логічні) властивості. Свідомість намагались "очистити" від усього, що викривляло процес пізнання — авторитетів, неперевірених ду­мок, недостовірних фактів тощо.

У переході від умоглядної метафізичної психології душі до емпіричної психології свідомості відіграв важливу роль англійський філософ Френсіс Бекон (1561 — 1626).

Джерелом будь-якого знання, за Беконом, є відчуття, предметом дослідження — природа, матерія.

Значний внесок у розвиток психолого-педагогічної думки зро­бив Петро Могила (1596—1647). Він орієнтував учених заснованої ним Киево-Могилянської академії на вивчення, осмислення і зас­воєння здобутків вітчизняних попередників і західноєвропейської науки на користь розбудови духовної єдності українського народу. При цьому він вважав, що провідним принципом Бога, світу і лю­дини має бути любов, милосердя і терпимість. Він розвивав "ідею серця" як осередку душевного і духовного життя та ідею діяльної любові, або доброчинства, як основи соціальної злагоди і єдності.

Французький філософ Декартене (1596—1650) використав метод універсального сумніву", як "точку відліку" для побудови філо­софії. Вважають, що він відіграв важливу роль у перетворенні пси­хології із світоглядної філософської науки в емпіричну науку.

Український філософ Інокентій Гізель (бл. 1600—1683) за 45 років

Дж. Локка обґрунтував роль відчуттів і сприймань у розвитку інте-людини. Саме І. Гізель перший написав, що "нічого немає в і- чого не було в чутті". На основі його ідей, а пізніше — ідей

Розділ І Загальні питання психолог" 28

Д ж. Локка були висунуті гіпотези про те, що головні елементи, з яких складаються відчуття, поєднуються за законами асоціативних ідей.

Англійський філософ, психолог і педагог Джон Локк (] 632— 1704) сприяв створенню емпіричної психології свідомості, відстою­вав положення про походження всіх ідей із досвіду. Він стверджу­вав, що душа — "чиста дошка", на якій тільки досвід пише свої письмена. Дж. Локк розрізняв зовнішній і внутрішній досвід. Під зовнішнім досвідом він розумів відчуття, через які пізнається нав­колишній світ, під внутрішнім — "самодіяльність душі", тобто пізнання власного розуму, власної свідомості. Внутрішній досвід Дж. Локк називав рефлексією.

Англійський психолог і лікар Дейвід Гартлі (1705—1757) поши­рив принцип асоціації на пояснення всіх психічних процесів. Психічні процеси він розглядав як тіні мозкових процесів.

Григорій Савич Сковорода (1722—1794) зазначав: люди прийма­ють видимий чуттєвий світ за дійсність, це призводить до помилок і мук. Великий і малий чуттєво даний світ Г. Сковорода пояснював як символи, за якими необхідно знайти їхню справжню природу. В цьому він убачав мету людського існування. Мотиваційний вибір здійснюється через пізнання "ангельського" і "сатанинського", що становить основу самовизначення людини. В результаті само­визначення людина усвідомлює свої здібності, здатність до певної діяльності і в цьому знаходить своє щастя. Ці думки лягли в осно­ву концепції спорідненої праці, згідно з якою для людини важливо займатися справою, що повністю відповідає її природним нахилам і здібностям. При цьому Г. Сковорода відстоював ідею "нерівної рівності", за якою всі люди рівні, але саме в тому, що кожен пови­нен віднайти свій власний життєвий шлях, де критерієм морально­го вибору є "спорідненість" його з певним типом поведінки.

За Г. Сковородою, людина і світ — це дві безодні, "він — в тобі, а ти в ньому". Йому належить гуманістичне трактування інтелекту людини, за допомогою якого вона може вдосконалювати індивіду­альне і суспільне життя. Ці думки Г. Сковороди виходили з його загальної концепції про те, що реальний світ є результатом гармо­нійної взаємодії трьох світів (загальний, у якому "живе усе породже­не", — це великий світ; другий світ "є мікрокосмос, себто світик, світочок, або людина"; третій світ — "символічний, або Біблія"). Між цими трьома світами існує відповідність, гармонія, яка залежить від уміння людини "розшифровувати" символи Біблії — третього світу, що опосередковує взаємини людини і природи. Г. Сковорода вважав, що сенс життю дає праця, тобто реальний процес "прочи-

До історії психологічної думки 29

т ання", розшифрування символів третього світу. Важливою для пси­хологів є думка Г. Сковороди про рівновагу — про договір індивіду­ума із самим собою, орієнтацію на себе та інших тощо.

У ДРУ^рій половині XVIII ст. центр європейської філософії та психології перемістився з Англії та Франції до Німеччини. На роз­виток психологічної науки мали вплив ідеї німецької класичної філософії, у якій акцент у дослідженнях відійшов від об'єкта до суб'єкта. Суб'єкт поставав як творча діяльність, як дух (І. Кант), який перебуває в історичному розвитку (Г. Гегель). Для психо­логічної науки важливе значення мали праці Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831) "Феноменологія духу", "Філософія духу". Дух Г. Гегель розглядав у трьох формах: суб'єктивній, пов'яза­ній з розвитком людини, об'єктивній, пов'язаній з суспільством, і абсолютній, пов'язаній з мистецтвом, релігією і філософією.