Засоби, що блокують

₁-АДРЕНОРЕЦЕПТОРИ

Зацікавленість -адренолітиками останнім часом підвищилася у зв`язку із синтезом ряду препаратів з селективною дією на ₁-адрено-рецептори: празозин, ніцерголін та інші. Ці препарати не блокують гальмівного впливу на пресинаптичні ₂-адренорецептори і не викликають тахікардії і підвищення кисневої потреби міокарда, а їх судинозвужувальний ефект досить стабільний при тривалому застосуванні.

₁-Адреноблокатори діють на серце в основному непрямо. У результаті розширення артеріальних судин і зниження загального периферичного опору зменшується навантаження на лівий шлуночок (постнавантаження), знижується тиск у малому колі кровообігу, незначною мірою зменшується венозне повернення (попереднє навантаження), знижуються робота і киснева потреба міокарда. Таким чином, ₁-адреноблокатори полегшують роботу серця, що дозволяє їх застосовувати для лікування хронічної серцевої недостатності. Багато терапевтів розглядають ці препарати як альтернативу лікування хронічної серцевої недостатності серцевими глікозидами. Вони діють на міокард ощадливо, економізуюче, що сприяє природному відновленню біохімічних і функціональних резервів. До того ж ₁-адре-ноблокатори набагато безпечніші, ніж серцеві глікозиди, і не стимулюють скорочення хворого серця, подібно до глікозидів, даючи змогу відновити резерви міокарда.

Під час приймання всередину празозин діє протягом 6-8 годин. Для препарату також характерна антиатеросклеротична дія. Празозин застосовують при гіпертонічних кризах, при підвищенні тиску у судинах легенів, порушеннях периферичного кровообігу, для систематичного лікування гіпертонічної хвороби. Ніцерголін використовується при недостатності мозкового кровообігу.

Доксазозин, теразозин і тамсулозин вибірково блокують _1А-рецептори. Препарати призначають хворим з артеріальною гіпертензією та аденомою передміхурової залози. При блокуванні _1А-рецепторів знижується тонус гладеньких м`язів передміхурової залози, шийки сечового міхура і простатичної частини сечовивідних каналів. Це призводить до підвищення швидкості току сечі і покращання її відтоку. Тривалість дії доксазозину більше 36 годин, а тамсулозину – 1 доба.

Засоби, що блокують

₂-АДРЕНОРЕЦЕПТОРИ

Селективний ₂-адреноблокатор йохімбін поки ще не знайшов свого застосування у клінічній практиці. Він добре проникає до ЦНС. Є дані про те, що препарат активізує статеву потенцію у чоловіків. У літературі описані його антидепресивні властивості.

Засоби, що блокують

-АДРЕНОРЕЦЕПТОРИ

Препарати цієї групи блокують -адренорецептори серця, судин, бронхів, матки та інших органів. Відповідно до цього усуваються всі види дії катехоламінів, які реалізуються через ₁- та ₂-адрено-рецептори.

Блокада ₁-адренорецепторів проявляється зменшенням частоти серцевих скорочень; послабленням сили скорочень, уповільненням провідності імпульсів у міокарді; зниженням секреції реніну в нирках (у результаті блокади - рецепторів юкстагломерулярного апарата); зниженням утворення ангіотензину ІІ, що викликає спазм судин; зниженням рівня альдостерону у плазмі крові та зменшенням об`єму внутрішньоочної рідини, яку продукує циліарне тіло ока.

Блокада ₂-адренорецепторів у гладеньких м`язах проявляється підвищенням тонусу бронхів, матки, судин. Блокада ₂-адрено-рецепторів юкстагломерулярного апарата нирок спричиняє також зниження рівня реніну (при високих рівнях реніну більш ефективні -адреноблокатори неселективної дії).

-Адренолітики блокують багато метаболічних ефектів катехоламінів, пов`язаних із стимуляцією аденілатциклази і накопиченням 3,5-цАМФ: під дією цих препаратів пригнічується розпад ліпідів, глікогену; вміст іонів кальцію у міоцитах серця, скелетних м`язів знижується, а в гладеньких м`язах внутрішніх органів - підвищується; блокується підвищення основного обміну; знижується температура тіла.

Найважливішим у фармакодинаміці -адреноблокаторів є їх вплив на міокард. Препарати цієї групи усувають кардіальний компонент усіх компенсаторних реакцій. Але посилення серцевих скорочень, яке викликане введенням еуфіліну, хлористого кальцію і серцевих глікозидів на фоні блокади ₁-адренорецепторів, зберігається.

Сьогодні -адреноблокатори відіграють дуже важливе, а часто навіть вирішальне значення у лікуванні ішемічної хвороби серця, інфарктів, порушень серцевого ритму (тахіаритмій) і гіпертонічної хвороби.

Для -адреноблокаторів характерні нижчезазначені види активності, різне поєднання яких лежить в основі їх клінічного застосування.

1 Специфічний -адреноблокувальний ефект. Найбільшу цінність для кардіології мають препарати з селективною дією на ₁-адре-норецептори міокарда (атенолол, метопролол, талінолол та інші). Паралельна блокада ₂-адренорецепторів - часто небажана і є причиною більшості ускладнень (редукція коронарного кровотоку, погіршення кровопостачання у кінцівках, спазм бронхів).

2 Наявність “внутрішньої” симпатоміметичної активності, тобто здатності препаратів виявляти помірну і стійку власну -адрено-міметичну активність і в той самий час блокувати симпатоадреналові впливи на серце. У таких препаратів (піндолол, ацебутолол та інші) менше виражена здатність спричиняти недостатність лівого шлуночка внаслідок втрати адаптивної тонізувальної функції симпатичної іннервації.

3 Мембраностабілізувальний ефект (можливий для анаприліну, піндололу, метопрололу та інших) подібний до дії місцевих анестетиків. Цей ефект є результатом блокади натрієвих каналів і може виявлятися на рівні провідної системи серця, нервових провідників, нейронів. Однак на практиці при системному введенні препаратів їх концентрації не досягають рівня, необхідного для значної мембраностабілізувальної дії.

Таким чином, із усіх вищеперелічених ефектів головним залишається селективна блокада ₁-адренорецепторів. Вона проявляється зниженням симпатоадреналового контролю над функціями серця: попереджуються й усуваються тахікардія з несприятливим для хворого серця збільшенням потреби у кисні, “пожежа” обміну у міокарді, нейрогенні порушення ритму. Одночасно знижується (але значно меншою мірою ) сила серцевих скорочень. Остання може ставати не адекватною фізичним навантаженням, тим більше на фоні наявної замаскованої недостатності лівого шлуночка. Таким чином, -адре-ноблокатори попереджують “втягнення” серця у стресові реакції, відмежовують його від негативних емоціогенних впливів. Препарати з селективною ₁-адреноблокувальною дією є більш цінними у лікуванні ішемічної хвороби серця, особливо для хворих з бронхоспазмом або захворюваннями периферичних судин у анамнезі.

-Адреноблокатори усувають також активуючий вплив симпатичної іннервації на швидкість проведення імпульсів по провідній системі серця, особливо в атріовентрикулярному вузлі, внаслідок чого починають домінувати гальмівні парасимпатичні впливи. Ці препарати збільшують вірогідність розвитку блоків проведення, особливо якщо для цього є причини. Препарати з “внутрішньою” симпатоміметичною активністю менш небезпечні у цьому відношенні. Протиарит-мічні властивості -адреноблокаторів є основою їх спеціального застосування у кардіології, в тому числі й під час надання невідкладної допомоги при аритміях.

Велике значення має застосування -адреноблокаторів як базисних засобів для систематичної терапії гіпертонічної хвороби. Власне кажучи, судинорозширювальної дії -адреноблокатори не виявляють, хоча, блокуючи пресинаптичні ­₂-адренорецептори, вони знижують рівень передачі імпульсів у адренергічних синапсах, у тому числі і в судинній стінці. Така їхня дія не проявляється відразу і має накопичувальний характер. Більш очевидним виявляється пряма і протилежна за напрямом дія -адреноблокаторів на судини з високою густиною “розширювальних” ₂-адренорецепторів (судини скелетних м`язів, коронарні, мозкові). Судини м`язів знаходяться під найбільшим нейрогуморальним контролем, і адаптація кровотоку до фізичних навантажень значною мірою реалізується через ₂-адренорецептори. -Адренолітики можуть застосовуватися протягом кількох років, що спричиняє появу переміжного кульгання і може навіть стати причиною ішемічної гангрени кінцівки. Редукція коронарного кровотоку невелика і перекривається значним зниженням кисневої потреби міокарда. Практично відсутній несприятливий вплив на периферичний кровообіг у препаратів, які виявляють “внутрішню” симпатоміметичну активність (піндолол).

Антигіпертензивний ефект -адреноблокаторів на початковому етапі лікування гіпертонічної хвороби в основному пов`язаний зі зменшенням частоти серцевих скорочень і серцевого викиду. При гіпертонічній хворобі корисним виявляється також гальмування секреції реніну нирками, в результаті чого зменшуються утворення потужного судинозвужувального фактора - ангіотензину ІІ і залежна від нього продукція альдостерону наднирковими залозами (останній затримує виведення натрію та води нирками і спричиняє збільшення об`єму циркулюючої крові). Деякі препарати (анаприлін, метопролол) задовільно проникають до ЦНС і виявляють помірну психоседативну активність, гальмують включення в психогенні реакції судинорухового центру. В цілому механізм антигіпертензивної дії -адреноблокаторів складний, і окремі його компоненти неоднаковою мірою виражені у різних препаратів цієї групи.

Ліпофільні -адреноблокатори добре проникають до ЦНС і всмоктуються у шлунково-кишковому тракті. Метаболізм їх проходить у печінці. Ці препарати призначаються 3-4 рази на день (анаприлін, метопролол, окспренолол, бісопролол та інші). Найбільш тривала дія у бісопрололу (24 години).

Гідрофільні -адреноблокатори гірше всмоктуються у шлунково-кишковому тракті, не проникають до ЦНС, виводяться із організму повільніше. Їх призначають 1-2 рази на день (атенолол, надолол, тимолол та інші). Найбільш тривалу дію має бісопролол (24 год).

Крім широкого використання в кардіологічній практиці, -ад-реноблокатори застосовуються і в інших галузях медицини. В офтальмології останнім часом використовується здатність цих препаратів знижувати секрецію внутрішньоочної рідини і внутрішньоочного тиску при глаукомі (тимолол, бетапсол та інші). В акушерстві використовують анаприлін як засіб, що тонізує міометрій, для зменшення кровотечі при пологах і в післяопераційному періоді. Застосовують -адре-ноблокатори при компенсаторному лікуванні гіпертиреозу, мігрені, феохромоцитоми та інших захворювань.

-,-АДРЕНОБЛОКАТОРИ ПРЯМОЇ ДІЇ

Препарати лабеталол та карведилол одночасно блокують ₁-, ₁- та ₂-адренорецептори. При внутрішньовенному введенні лабеталолу співвідношення блокади -адренорецепторів і -адренорецепторів оцінюється як 1 до 7, а під час приймання всередину - як 1 до 3. Силою блокувальної дії на адренорецептори препарат суттєво поступається фентоламіну та анаприліну (у 2-7, а за деякими даними - у 5-18 разів). Лабеталол, блокуючи ₁-адренорецептори у судинах, знижує артеріальний тиск, постнавантаження на серце; при цьому частота скорочень міокарда і серцевий викид зменшуються незначною мірою. Антигіпертензивна дія лабеталолу визначається в основному судинним компонентом і розвивається плавно. Лабеталол з успіхом застосовується для лікування гіпертонічної хвороби, купірування гіпертонічних кризів, при феохромоцитомі, а також при помірно вираженій серцевій недостатності. Небажані реакції відзначаються нечасто, однак можлива ортостатична гіпотензія при переході із горизонтального у вертикальне положення. Карведилол блокує в 10-100 разів більше β-адренорецептори, ніж α-адренорецептори. Крім того, препарат має антиоксидантну активність.

-,-АДРЕНОБЛОКАТОРИ НЕПРЯМОЇ ДІЇ