4. Концепція ціни капіталу являє собою одну з базових в теорії капіталу.

Вартість капіталу використовується як:

вимірювач дохідності поточної діяльності підприємства;

базовий критерій ефективності фінансових інвестицій;

механізм управління структурою капіталу;

критерій ефективності лізингових операцій (якщо вар­тість обслуговування лізингу перевищує ціну капіталу підпри­ємства, то застосовувати фінансовий лізинг для підприємства невигідно);

вимірювання рівня ринкової ціни підприємства (ціна під­приємства — це величина власного капіталу). Зниження ціни ка­піталу супроводжується зростанням ринкової вартості підприємст­ва, і навпаки. (Цей взаємозв'язок чітко проявляється в діяльності акціонерного товариства. Якщо ціна акцій на фондовому ринку змінюється (піднімається — знижується), то змінюється і вар­тість капіталу товариства.)

Отже, в основу управління вартістю капіталу має бути по­кладено підвищення ринкової вартості підприємства.

Узагальнюючим показником, що відображає мінімальну нор­му прибутку, яку отримують інвестори від своїх вкладень, є се­редньозважена вартість капіталу (СЗВК — WАСС). Формула:

WАСС = ∑ Ві * Чі, де

Ві – вартість і-го джерела коштів, %

Чі – частка і-го джерела коштів в загальній сумі капіталу, %

n – кількість джерел (і = 1,2,3, … n)

Показник середньозваженої вартості капіталу підприємства використовується в аналізі під час вибору інвестиційних проектів. Тобто якщо норма рентабельності інвестицій (ІКК) буде бі­льшою середньозваженої вартості капіталу (СЗВК), рішення що­до прийняття проекту має бути позитивним. Якщо показник ІКК буде меншим за СЗВК, проект приймати не доцільно, і якщо ІКЯ дорівнюватиме СЗВК, в цьому випадку проект не принесе під­приємству ні прибутку, ні збитків.

Показник СЗВК може змінюватися під впливом зміни вартості окремих елементів капіталу. Тому менеджер повинен постійно вносити корективи в розрахунки й у визначений показник —

СЗВК.

Для оцінки вартості капіталу підприємства у звітному періоді, використовуються показники, які пов'язані з оцінкою окремих його елементів і які відображені у звітному балансі.

Розрахунок показника СЗВК підприємства на плановий про­гнозний період має певну невизначеність, яка обумовлена як зов­нішніми факторами — станом фінансового ринку, так і внутрі­шніми — динамікою прогнозних фінансових результатів підприєм­ства, його платоспроможністю.

Важливим для підприємства є визначення взаємозв'язку оцін­ки поточної і майбутньої вартості СЗВК. Такий взаємозв'язок до­сягається за допомогою показника граничної вартості капіталу (ГВК). Цей показник відображає приріст СЗВК до суми кожної нової одиниці капіталу, який додатково залучається підприємством.

Гранична вартість капіталу відображає ті витрати, які під­приємство понесе для відтворення планової структури капіталу з урахуванням змін на фінансовому ринку. Наприклад, підприємс­тву для розширення виробництва необхідні додаткові джерела фінансування. Ці джерела можна отримати тільки на фінансово­му ринку. У цьому випадку вартість капіталу на плановий (про­гнозний) період буде граничною.

Визначення граничної вартості капіталу (ГВК) здійснюється

за такою формулою:

де ΔСЗВК — приріст середньозваженої вартості капіталу в про­гнозному (плановому) періоді, %;

ΔК — приріст усього капіталу в прогнозному періоді, %.

Граничну вартість капіталу доцільно порівнювати з очікува­ною нормою прибутку за окремими операціями, здійснення яких потребує додаткового капіталу. При цьому очікувана норма при­бутку має бути вищою за граничну вартість капіталу.

Прийняття рішення про додаткове залучення капіталу об'єк­тивно передбачає визначення межі ефективного його викорис­тання. З цією метою розраховується показник «гранична ефекти­вність капіталу» (ГЕК):

ГЕК =

ΔРк

ΔСЗВК '

де ΔР_К — приріст рівня рентабельності капіталу, %;

ΔСЗВК — приріст середньозваженої вартості капіталу, %.

Визначені показники у звітному періоді і на прогнозний (пла­новий) період дають змогу прийняти рішення щодо формування ефективної вартості капіталу підприємства.

Під структурою капіталу розуміють співвідношення між влас­ним і позичковим капіталом. Власний і позичковий капітал ма­ють певну відмінність, яка випливає з різного рівня дохідності останніх і рівня ризику для власників цього капіталу.

Оцінка і порівняння вартості різних елементів капіталу дають можливість сформувати цільову структуру капіталу. Підприємства, визначаючи поточні і стратегічні цілі, аналізу­ючи фактори (внутрішні і зовнішні), установлюють цільову стру­ктуру капіталу. Але цілі (виходячи зі зміни умов) можуть зміню­ватися в часі. Однак у будь-який момент підприємство, маючи відповідну структуру капіталу, приймає фінансові рішення, які сумісні з цільовою структурою.

Процес управління активами підприємства, який передбачає зростання прибутку, у фінансовому менеджменті характеризуєть­ся показником «ліверидж».

Існують три види лівериджу:

^операційний;

^ фінансовий;

^комбінований.

Операційний ліверидж (важіль) характеризує потенційну можливість впливу на операційний і чистий прибуток підприєм­ства. Тобто інструментом операційного лівериджу є співвідно­шення постійних і змінних витрат і зміна обсягу реалізації за ін­ших незмінних умов, що зумовлює зміни прибутку.

Ефект операційного лівериджу, або сила його впливу, визна­чається відсотковою зміною операційного прибутку у разі зміни обсягу реалізації.

Якщо операційний ліверидж визначає використання основно­го капіталу, то фінансовий ліверидж стосуються використання позичкового (залученого) капіталу — боргових зобов'язань і привілейованих акцій. Фінансовий ліверидж характеризує взає­мозв'язок загального і чистого прибутку.

Підвищення рентабельності власного капіталу у фінан­совому менеджменті називається ефектом фінансового важеля (лівериджу).

Ефект фінансового важеля (лівериджу) — це прирощення до рентабельності (збільшення рентабельності) власного капіта­лу, яке отримано в результаті зміни структури пасиву балансу, тобто використання кредиту, незважаючи на те, що ця складова має планову основу.

Комбінований ліверидж (ефект комбінованого важеля) пока­зує зміну чистого прибутку залежно від зміни обсягу виробницт­ва продукції (робіт, послуг).

Під оптимальною структурою капіталу слід розуміти таке співвідношення між власним і позичковим капіталом, яке забез­печить оптимальне поєднання ризику і дохідності, що сприятиме підвищенню ціни акції.

Мета управління структурою капіталу — мінімізувати витрати на залучення довгострокових джерел фінансування і цим забезпечити власникам капіталу максимальну ринкову оцінку вкладених ними коштів.

Оптимізація структури капіталу є однією зі складних проблем у фінансовому менеджменті. Процес оптимізації структури капі­талу проводиться в такій послідовності:

1. Аналіз складу капіталу в динаміці (визначити показники ефективного використання складових капіталу та їх використан­ня — коефіцієнт фінансової незалежності; заборгованості, спів­відношення між довго- і короткостроковими зобов'язаннями; оборотність і рентабельність активів і власного капіталу.

2. Оцінка основних факторів, які визначають структуру капі­талу (галузеві особливості; кон'юнктура товарного і фінансового ринків; рівень прибутковості поточної діяльності підприємства; рівень податків, які сплачує підприємство; ступінь концентрації акціонерного капіталу).

3. Оптимізація структури капіталу за критерієм дохідності власного капіталу.

Управління структурою капіталу представлене в економічній літературі різними теоріями і різними точками зору.

Традиційний підхід. Сутність цього підходу полягає в тому, що вартість капіталу підприємства залежить від його структури. Визначається оптимальна структура капіталу, що мінімізує зна­чення середньозваженої вартості капіталу й одночасно максимізує ринкову вартість підприємства.

Традиційний підхід передбачає, що ринкова вартість підпри­ємства, яке використовує позичковий капітал (до певного рівня), може бути вищою порівняно з ринковою вартістю підприємства, яке не використовує залучені кошти.

Компромісний підхід. Сутність цього підходу зводиться до того, що підприємство встановлює структуру капіталу у такий спосіб, щоб гранична вартість капіталу і граничний ефект від фі­нансового важеля були рівними.

Сигнальний підхід. У моделях Модільяні—Міллера передба­чалося, що інвестори і керівництво підприємства володіють од­наковою інформацією про перспективи розвитку підприємства. Але ж на практиці керівництво підприємства завжди більш інфо­рмоване про інвестиційні і фінансові можливості підприємства (ціна акцій не відображає всієї інформації, яка водночас і не зав­жди загальнодоступна). Менеджери підприємств через прийняття фінансових рішень немовби подають сигнали ринку. Такі ситуа­ції ураховуються в моделях, які заведено називати сигнальними. До таких моделей належить модель Росса (1977 р.), яка передба­чає, що менеджер має можливість прийняттям своїх рішень впливати на дії інвесторів. Менеджер, як монополіст на інформа­цію про майбутні грошові потоки на підприємстві, що залежать від прийняття фінансових рішень, може вибирати сигнали про перспективи розвитку.

Сигнальна модель Майєрса—Майлуфа (1984 р.). У моделі пе­редбачається, що менеджер приймає рішення виходячи з інтере­сів акціонерів. Модель свідчить, що коли інвестори на фінансо­вому ринку мають недостовірну інформацію про вартість ком­панії, тоді фінансування деяких інвестиційних проектів за допо­могою емісії акцій буде невигідним для акціонерів цього товари­ства (компанії*). Інші джерела фінансування, ціна яких меншою мірою залежить від інформації, що надходить від товариства (компанії) (наприклад, боргові зобов'язання), дають змогу при­йняти позитивне рішення щодо проекту.

Тобто якщо корпорація має потенціал зростання ціни акції, то для максимізації оцінки капіталу не раціонально використовува­ти зовнішній власний капітал (збільшувати кількість акцій). За відсутності перспектив зростання тільки додаткова емісія акцій дасть можливість збільшити ціну капіталу. Інформація про дода­ткову емісію акцій розглядається інвестором як сигнал: якщо то­вариство (корпорація) оголошує додаткову емісію, тоді керівниц­тво вважає ринкову оцінку корпорації завищеною. Модель пояснює, чому оголошення про додаткову емісію акцій веде до падіння ціни акцій на фондовому ринку.