Річний цикл життя та календар полювання на лисицю

Січень. Переважна більшість лисиць тримається по узліссях в перелісках. На дньовку нерідко залягають серед густого верболозу, в очеретяних та комишових заростях у заболочених місцях. Вночі наближаються до населених пунктів. Часто навіть удень можна спостерігати «мишкуючих» лисиць, що жирують на полях, старанно знищуючи мишовидних гризунів. У старих лисиць починається парувальний період.

З способів полювання особливо ефективні облавні полювання з прапорцями. В цей час звичайно земля вкрита снігом і прапор­ці краще виділяються серед навколишньої рослинності і надійніше затримують оточеного звіра. Крім цього, в січні продовжують полювати на лисиць з підходу, по сліду та з гончаками в лісі. У сніжні зими добувають лисиць також капканами, встановлюючи їх «під слід звіра», поблизу птахівничих ферм, навколо овочевих кагатів та стогів. Якщо в господарстві не було проведено в грудні зимового обліку лисиць, то його слід обов'язково провести в січні.

Лютий. У лисиць в розпалі парувальний період. Наприкінці місяця у лисиць з'являються перші ознаки весняного линяння, їх зимове хутро починає тьмяніти, втрачаючи характерний блиск. У спеціалізованих мисливських господарствах і в зелених зонах слід продовжувати полювання на лисиць лише за спеціальними дозволами.

Березень. Наприкінці місяця в норах старих лисиць після 51—55-денної вагітності з'являються перші ранні виплоди малят. За даними звіроводних господарств, вагітність у деяких самок може затягуватись до 56 і навіть 57 днів. Триває линяння. Починається обріднення остьового волосяного покриву.

Квітень. В норах у лисиць відбувається масове народження малят. Самки приводять 4—8 і більше лисенят. У цей час нерідко і в день можна побачити лиса, який особли­во активно полює, добуваючи поживу для самки, а пізніше і для лисенят. У другій декаді квітня буває найбільш активний період ли­няння — волосяний покрив починає «текти», тобто випадати. Кінець місяця — найкращий період проведення обліку лисиць по норах. У цей час лисиці ведуть осілий спосіб життя і регулярно відвідують свої нори.

Травень. Біля лисячих нір починають з'являтися лисенята ранніх виплодів, які гріються в теплі дні біля входу. Закінчується весняне линяння, і лисиці одягаються в літнє хутро. В господарствах триває облік лисиць по жилих норах. У цей час самець ще живе разом з самкою і малятами, в зв'язку з чим легко підрахувати всі вікові категорії лисиць, що населяють мисливські вгіддя господарства.

Червень. Лисяча молодь вже відходить досить далеко від нори, зустрічаючи старого лиса із здобиччю. Пізніше вони навіть беруть участь у полюванні разом з старими лисами. Липень. Молоді лисенята підросли, зміцніли і вже виходять на полювання без батьків, добуваючи різноманітних дрібних тваринок та мишовидних гризунів.

Серпень. У кінці місяця більшість старих лисиць залишає нори і веде бродячий спосіб життя. Протягом місяця відбувається зміна літньої обрідненої шерсті на подушечках пальців ніг у старих лисиць на зимову. На кінець місяця голими залишаються лише кінчики пальців. Вересень. Переважна більшість лисиць продовжує вести бродячий спосіб життя. Починається осіннє линяння і ріст зимового хутра.

Жовтень. Лисиці готують нори до зимівлі. Вони прочищають нору, викидаючи з неї стару зіпрілу підстилку, та заповнюють жилу камеру нори свіжим сухим листям. В холодні дощові дні лисиці частіше перебувають на дньовках у глибоких норах. Триває осіннє линяння.

Листопад. Переважна більшість лисиць, що оселювалась в листяних лісах, з початком падолисту виходить з листяних ділянок і більш охоче тримається в шпилькових насадженнях, у заболочених місцевостях або переселяється на поля. У кінці місяця закінчується період осіннього линяння, і зимове хутро повністю дозріває.

У другій половині місяця слід починати полювання на лисиць з гончаками, на облавах, нагоном, а також з норовими собаками.

Грудень. У сніжні дні, хуртовини лисиці довгий час перебува­ють у норах, перечікуючи тут негоду. Але в ясні морозні дні вони найчастіше залягають у відкритому полі. В цей час лисиці, маючи перед собою широкий кругозір, спокійно відпочивають, не боячись бути захопленими зненацька.

У кінці місяця, користуючись сніговим покривом, бажано провести в господарствах облік лисиць. Полюють на лисиць з підходу, влаштовують облавні полювання та з гончаками. При наявності більш-менш глибокого снігового покриву піднята гончаками лисиця завжди намагатиметься вийти на битий шлях, і це полегшує мисливцям визначити лаз звіра та перехопити його.

КОЗУЛЯ

Козуля належить до числа найбільш перспективних видів сучасної мисливської фауни. Особливого значення козулі набувають в умовах правильно організованих мисливських господарств. Козулі належать до невеликої категорії мисливських звірів культурного ландшафту. Вони добре уживаються з високою лісогосподарською культурою та інтенсифікацією сільського господарства. Користуючись умовами, створеними господарською діяльністю людини (як, наприклад, збільшення площі зернових та кукурудзи, успішна боротьба з вовками, масове садіння підліску в лісових масивах тощо), козулі здатні інтенсивно розмножуватись і збільшувати своє поголів’я.

Помітно сприяє дальшому зростанню популяції козулі на Україні також і відсутність глибокого снігового покриву — одного з основних факторів, що звичайно гальмують розмноження цього звіра. Як відомо, багатосніжні зими на Україні бувають дуже рідко. Так, за останні 50 років лише два-три роки були справжнім лихом для козуль, коли значний процент популяції загинув в глибокому снігу від голодування, від переслідувань вовками, лисицями та через браконьєрство. Наприклад, в лютому, березні 1906—1907 р. в ряді районів теперішньої Львівської області глибина снігового покриву досягала 155 см, в 1939—1950 р. в більшості районів лісостепових областей сніговий покрив перевищу­вав 50 см, а в окремих районах Київської області навіть досягав 90 см.

Козулі ще й тому бажані звірі в мисливських господарствах, що при відсутності перенасиченості вони не завдають шкоди ні лісовим, ні польовим культурам.

На початок цього століття поголів'я козулі в багатьох районах України дуже зменшилось. Ареал її поширення мав вигляд окремих розрізнених плям. Отже, в окремих господарствах їй приділяли багато уваги. Прикладом цього може бути Харківська область, де в 1895 р. ухвалою земських зборів полювання на козулю було заборонено, внаслідок чого кількість її поголів'я до 1917 р. досягла 500-—600 екземплярів. Катастрофічного стану зазнала популяція козулі в роки громадянської війни на Україні, коли вона була майже цілком знищена на всій території.

На території України поширений лише один вид — європейська козуля, яка в східних районах, зокрема в Самарському лісі Дніпропетровської області, дає крупнішу форму сибірського типу. Справа не тільки в тому, що козулі, які населяють Самар­ський лісовий масив Дніпропетровської області та частково Чорний ліс Кіровоградської області, мають більші розміри. Ці козулі якісно відмінні від козуль європейського типу і своїми біологічними особливостями. Територія України, очевидно, була західною межею поширення сибірської козулі. Про це говорять не тільки численні знахідки решток рогів і кісток типово сибірської форми далеко на захід від сучасної концентрації її на Дніпропетровщині, а й живі свідчення про наявність двох видів козуль, які ще наприкінці минулого століття населяли Україну і навіть її західні райони.

Уникаючи суцільних лісових масивів і відкритих степових просторів, козулі найчастіше населяють ліси з добре розвиненими підлісками і багатим трав'яним покривом, з лісовими галяви­нами, прорідженими ділянками.

Серед різноманітних типів лісів, які населяють козулі, вони віддають перевагу мішаним лісовим насадженням, де переважають деревні культури, плоди яких опадають: дуб, бук, горобина, дика груша, дика яблуня, кінський каштан та ін. Велике значення в поширенні козуль має також сезонна зміна стацій. В північних районах українського Полісся козулі більшу частину року тримаються в заростях, поблизу лісових сіножатей, заболочених низин, що поросли молодими березами та верболозом. Зимовий період вони проводять в чистих високостовбурних, переважно хвойних, лісах, особливо на горбастих місцевостях. В західних областях улюбленим місцеперебуванням козуль є букові ліси, де вони тримаються поблизу заростаючих порубів та колгоспних полів. У гірських районах Карпат козулі влітку заходять високо в гори, тримаючись біля верхньої межі лісу, звідки нерідко виходять пастись на полонини. Зрідка козулі зустрічаються і поза лісом, оселюючись в заростях очерету, наприклад, у верхів'ях Дністра, на території Самбірських боліт Львівської області.

Охоче відвідують козулі і багаторічні полезахисні лісосмуги, рослинність яких є для них добрим захистом і кормовою базою. Однак на відміну від європейської козулі, козулі, що населяють Самарський ліс, ніколи не відвідують штучних лісонасаджень.

Вдень козулі звичайно перебувають у густих заростях тере-ну, степової вишні, ожини, шипшини, що разом з буйним траво­стоєм дають їм безпечний притулок та прохолодну льожку.

Слід зауважити, що цей звір, на відміну від багатьох інших мисливських звірів виходить далеко за межі лісової ділянки, де перебував на дньовці, розшукуючи затишні місця, кращі види кормів, а іноді навіть і нові райони оселення.

Отже, за характером стацій, в яких найчастіше зустрічаються козулі, вони насамперед повинні входити до складу мисливської фауни лісостепових мисливських господарств. Саме тут вони знайдуть оптимальні умови для існування. Але разом з тим це ніяк не говорить про те, що не слід розводити козуль в мислив­ських господарствах степової зони. Спостереження за життям козулі в Латвії показали, що вони в районах, де мало лісів, постійно живуть на полях і лише на зимовий період переселяю­ться в яри, чагарникові зарості або в паркові насадження.

За своєю природою козулі дуже боязкі і полохливі тварини. Вони завжди шукають по можливості глухі місцевості, які мало відвідують люди. В той час, як козулі західних країн майже постійно перебувають на очах у людей, легко приручаються і не бояться людини, козулі наших мисливських господарств дуже обережні, лякливі і навіть в лісах з досить значною щільністю поголів'я побачити їх, особливо влітку, важко. Лише взимку, звикаючи до підгодівлі, розвезення кормів, козулі тримаються поблизу кормових площадок, і тоді їх можна бачити біля годів­ниць або в місцях, де постійно кладуть віники.

Така поведінка наших козуль, з одного боку, заважає прове­денню обліку поголів'я, утруднює вибракування та відстріл де­фектних екземплярів, а з другого,—дикість козуль, обережність, уміння добре ховатись від людського ока свідчать про здоровий стан популяції козуль на Україні, про те, що наша козуля — це справжній дикий мисливський звір, а не майже свійська тварина, якою вона стала в багатьох господарствах Західної Європи.

Доказом цього є також і те, що серед козуль, які населяють територію України, майже не трапляється особин з ненормаль­ним забарвленням волосяного покриву: білі — альбіноси, чор­ні— меланоти або строкаті екземпляри. За багато років спосте­режень лише один раз бачили самця-козулю з білою головою (Чорний ліс Кіровоградської області, 1938 р.).

У 1950 р. спостерігали козулю-альбіноса в Іванівському районі Київської області. Один екземпляр козулі білого кольору (альбінос) з колишньої Дрогобицької області є у фондах зооло­гічного музею Київського державного університету. В Львівському науково-природознавчому музеї зберігаються три козулі-альбіноси, добуті в околицях с. Поториці на р. Дунай, та один екземпляр з великими білими плямами по боках голови, добутий поблизу ст. Шепетівка.

Нарешті, в 1958 р. на Виставку передового досвіду в Києві було доставлено екземпляр чистого альбіноса-козулі, якого до­були в Білогірському районі Кримської області. Такі рідкісні факти виявлення козуль з анормальним забар­вленням у мисливських господарствах України є явищем пози­тивним. Адже часте з'явлення козуль з різними варіаціями в забарвленні свідчить про виродження популяції.

До категорії дефектності стада належать також і різноманіт­ні відхилення в будові рогів (гостроверхі без розгалужень, што­пороподібні, у вигляді виродливих наростів тощо), які нерідко бувають у козуль мисливських господарств Заходу.

Це явище також небажане в наших мисливських господарст­вах. Якщо частина рогів з патологічною будовою є результатом різноманітних пошкоджень в процесі росту, то більшість дефек­тивних рогів буває внаслідок природженості або тяжких глистя­них захворювань кишкового тракту та легень, що вимагає не­гайного втручання. Самців з ненормально розвиненими рогами слід негайно вибраковувати і відстрілювати в першу чергу.

Не зупиняючись на особливостях біології нашої козулі, вва­жаємо за потрібне розглянути лише одне, особливо важливе для мисливців питання про гостроту органів чуттів цього звіра. З приводу цього є багато суперечливих тверджень як у старій, так і в сучасній мисливській літературі, особливо німецькій.

Наші багаторічні спостереження свідчать, що козулі мають особливо добре розвинений слух, гостріший від усіх інших орга­нів чуттів. На другому місці стоїть нюх і нарешті — зір. Люди­ну, яка нерухомо, без особливого маскування, сидить у засідці на галявині, козулі, що вийшли сюди пастися, не чують, спокійно жируючи в одному-двох кроках від неї.

Разом з тим козуля іноді дуже своєрідно реагує, зустрівши свіжий слід людини. Вона обережно підкрадається до сліду, обнюхує його, нарешті величезним стрибком перестрибує сліди і тікає. Така незвичайна гострота нюху, очевидно, пояснюється загостренням чуття під впливом певних метеорологічних умов.

Постійне піклування про зростання поголів'я козуль з боку мисливських організацій дало свої благотворні результати і те­пер козулю вже не можна відносити до нечисленних тварин на­шої мисливської фауни, як це було до недавнього часу. Це дуже поширений на території України звір, хоч ще й досі заселяє він далеко не всі лісові масиви, придатні для його існування. Існуюча щільність популяції козулі також ще не відповідає тим можливостям, особливо в поліських областях, які можуть забезпечити всі умови для збільшення поголів'я козулі в кілька разів.

На кінець 1964 р. в окремих ліс­ництвах області, наприклад Гощанського, Рівненського, Сарненського районів, щільність поголів'я козуль вже досягала 25 і більше голів на кожні 1000 га. В цілому кількість козуль по об­ласті досягала 1975 штук.

При розробленні заходів, спрямованих на відтворення, збере­ження рівня та збільшення кількості поголів'я козуль в мислив­ських господарствах слід мати на увазі основні фактори, що зни­жують чисельність цього звіра. Серед них особливого значення набувають:

І. Залежність щільності поголів'я від дії хижаків, насампе­ред вовків. Вовки завдають величезної шкоди поголів'ю козуль. Вони постійно переслідують їх, провадячи справжні облави. Вовки нападають на козуль, що перебувають вдень на льожках, ловлять їх на пасовищах, знищують їх молодняк тощо.

До числа серйозних ворогів козуль, що при відповідних умо­вах можуть помітно знижувати їх чисельність, слід віднести і лисиць. Справа в тому, що в окремі роки сніговий покрив в ряді областей досягає такої глибини, що козулям важко буває добу­вати з-під нього корм. У такі роки козулі терплять від нестачі кормів, голодують і дуже виснажуються. Цим користуються лисиці, які нападають на ослаблих тварин і загризають їх.

Це свідчить про потребу суворо регулювати чисельність лисиць не тільки в спеціалізованих, а й у комплексних мисливських господарствах.

ІІ. Помітно впливає на зменшення чисельності козуль також і боротьба за існування між ними та іншими видами копитних, а саме за поживу і кращі стійкіші місця перебування.

Наприклад, там. де щільність популяції оленів перевищує норму, вони, особливо у важкий для копитних зимовий період, витісняють козуль за межі господарства.

ІІІ. В господарствах, де на невеликих площах скупчується надмірна кількість козуль, нерідко виникають масові епізоотії, внаслідок яких гине чимало козуль, особливо від гельмінтозних захворювань. У козуль України констатовано такі гельмінтозні захворювання: дикроцеліоз печінки, монієзіоз кишкового тракту, трихоцефальоз і езофагостоматоз кишкового тракту, трихостронгілідоз шлунка та кишкового тракту, диктіокаульоз легень, гангілонематоз стравоходу та сетаріоз черевної порожнини.

Щоб запобігти епізоотіям, слід суворо додержувати норм щільності поголів'я, не допускаючи надмірного збільшення козуль в господарстві. Неухильно виконувати загальні ветеринарно-санітарні та ветеринарно-профілактичні заходи, серед яких особливо важливі такі:

а) постійний нагляд єгерів господарства (на кормових площадках, біля водопоїв та солонців) за станом козуль і негайне повідомлення ветлікаря району про кожний випадок захворювання;

б) встановивши наявність заразного захворювання серед тварин, що відвідують водопої, годівниці та солонці, негайно організувати відстріл хворих і підозрілих на захворювання козуль;

в) в разі виявлення на території господарства трупа козулі його треба негайно доставити у ветлабораторію для дослідження причини загибелі, а місце, де лежав труп, старанно продезинфікувати;

г) щоб запобігти значному скупченню козуль на підгодівельних площадках, біля водопоїв та солонців, їх слід влаштовувати в достатній кількості і по можливості в різних ділянках господарства;

д) оберігати мисливську фауну копитних, зокрема козуль, від занесення заразних хвороб і поширення їх серед диких тварин, заборонити випас свійської худоби в угіддях, заселених козулями;

є) на території мисливського господарства заборонити утри­мання собак та кішок. Цінних мисливських та сторожових собак допускається утримувати на прив'язі в кожному окремому ви­падку лише з дозволу керівництва господарством;

є) у період масового виплоджування диких тварин, а також в період гону забороняються на території мисливських господарств всякі роботи в лісових угіддях, що порушують потрібний у цей період для тварин спокій.

IV. Серед важливих факторів зниження чисельності козулі слід назвати і метеорологічні особливості року. З них найбільшого значення набувають: глибина снігового покриву, від якого залежить наявність кормової бази; весняні повені, літні зливи тощо.

Дуже негативно позначився на поголів'ї козуль південних областей (зокрема Одеської) засушливий 1946 р., коли значна кількість цих звірів загинула в зв'язку з безводдям.

V. Нарешті, не можна не зупинитись і на втратах поголів'я козуль внаслідок травм та поранень. Такі факти особливо часто трапляються під час гону, що супроводиться бійками між самцями; іноді, хоч і рідше, терплять і самки.

З запровадженням ліцензійних відстрілів нерідко спостерігаються поранення козуль, що дуже негативно впливають на стан стада. Такі дефектні екземпляри звичайно дуже виснажуються і, нарешті, або стають здобиччю хижаків, або гинуть. Щоб уникнути марного калічення тварин, не слід на полю­ванні підпускати звіра на близьку відстань (до 10-15 кроків), краще бити його з відстані 30-40 кроків. Багато підранків буває, коли стріляють козуль в «штик», тобто в передню частину грудини, або в «угон», тобто в задню частину тіла. Найбільш убивчим місцем у козуль є дільниця шиї та лопаток.

Залишилося сказати лише кілька слів про майбутнє господарське значення козуль. Шкода, якої можуть заподіяти козулі лісовим і польовим культурам, незначна, але користь, яку дає козуля мисливським господарствам, дуже велика.

Насамперед, полювання на козуль — одне з найбільш за­хоплюючих видів мисливського спорту. Крім цього, козуля за­безпечує мисливському господарству і значний економічний ефект. Якщо врахувати, що кожна козуля дає в середньому 0,35 кв. м шкури, то це дасть нашій промисловості значну додаткову сиро­винну базу. Крім цього, відстріляні козулі щороку даватимуть нашій країні додатково понад 1500 ц смачного і поживного м'яса. Середня вага козулі дорівнює 16 кг.

ОЛЕНЬ

З представників роду оленів (Cervus) на території України поширено два види справжніх оленів: олень європейський (Cervus elaphus) та олень плямистий (Cervus hortulorum).

Європейські олені України представлені двома формами:, карпатською (C. e. montanus) та кримською (C. e. brauneri). Крім цього, в ряді районів України поширені гібридні форми оленів, виведені в Асканії-Нова внаслідок схрещування між со­бою європейського, кримського та кавказького оленів, марала, ізюбра і навіть американського вапіті. З таких оленів заслугову­ють на увагу бірючинські олені. Завезені ще в 1928 р. на острів Бірючий Азово-Сивашського заповідно-мисливського господар­ства, вони створили тут стійку популяцію, пристосовану до умов посушливого степу.

Як європейські, так і плямисті олені належать до числа най­більш красивих диких тварин. Своєю пропорціональною будо­вою тіла, могутністю та граціозністю вони не можуть не викли­кати захоплення у всіх, хто їх побачить в природі. Якщо до цьо­го додати винятково цікаве спортивне полювання на цього звіра та практичний інтерес (дієтичне смачне м'ясо, шкіру для зам-шової промисловості та інші продукти), то стане цілком зрозу­мілим бажання по можливості більше поширити оленів в усіх мисливських господарствах, де є відповідні умови.

Карпатський олень належить до корінної популяції європей­ського оленя, яка населяє радянські Карпати. На відміну від європейських оленів карпатський олень від­значається більшими розмірами і могутнішими рогами, які не завжди утворюють крону.

Під час Вітчизняної війни і тимчасової окупації була запо­діяна велика шкода поголів'ю карпатського оленя, внаслідок чого кількість його різко зменшилась, і до наших днів він зали­шається нечисленним звіром. Найбільшої щільності олені досягли в гірських мішаних лісах зони карпатської тайги. Велике значення в житті карпатських оленів мають букові ліси, хоч влітку вони нерідко тримаються в смузі хвойного лісу, звідки виходять пастись на полонини. Найбільше карпатських оленів є в Закарпатській області, зокрема у Мукачівському, Берегівському і Тячівському районах; крім цього, олені зустрічаються в лісах Івано-Франківської області — у Калуському, Косівському та Богородчанському райо­нах; є вони також і в Львівській області — Бродівський район та державне мисливське господарство «Майдан»; у Волинській області — Ківерцівський район; у Рівненській області — Березнівський район. Систематично з'являються олені і в Чернівець­кій області — Вижницький район.

Кримський олень своєю будовою нагадує кавказького оленя. Від карпатського оленя він відрізняється меншими розмірами, своєрідною будовою рогів, що мають не більше шести відрост­ків і дуже рідко закінчуються кроною, та рудуватим забарвлен­ням.

Основна маса популяції кримських оленів населяє Кримське державне заповідно-мисливське господарство, яке являє собою резерват для дальшого розмноження цієї форми оленів по всьому Кримському півострову. Кримське державне заповідно-мисливське господарство організоване в в 1957 р. на базі Державного заповідника ім. В. В. Куйбишева.

Після 1951 р. з метою регулювання чисельності і приведення щільності поголів'я до норми в Кримському заповіднику прове­дено масовий відстріл оленів, внаслідок чого кількість їх різко скоротилась. Починаючи з 1955 р., тут провадиться лише селекційний від­стріл та планові полювання за туристськими ліцензіями.

Нарешті, третій резерват, де успішно розводять оленів на Україні, — це острів Бірючий, розташований у північно-західній частині Азовського моря (пл. 5556 га). Бірючинська гібридна форма оленів помітно відрізняється від інших оленів України не тільки морфологічними ознаками — своєю могутністю тіла та рогів, а й рядом екологічних особли­востей. Це типова степова форма, що пристосувалась до життя без деревних кормів, задовольняючись виключно трав'яною рослинністю та очеретом; спроможна задовольняти спрагу солоною морською водою та стійка проти великої інсоляції.

Плямистий олень відрізняється від розглянутих нами європейських оленів своїм рудим влітку та сірувато-бурим — взимку забарвленням волосяного покриву, по якому розкидані чіткі білі плями. Взимку така плямистість майже втрачається.

Цей олень середніх розмірів, з дуже витонченою будовою тіла, відзначається спрощеною формою рогів, які мають не більше чотирьох відростків (немає другого очного) і ніколи не утворюють крони. Плямисті олені почали своє існування на Україні в Асканії-Нова, куди їх завезли з метою акліматизації, там вони пере­бували на загінному напіввільному утриманні.

Переважно за рахунок цього одомашненого стада пізніше розселювали оленів по мисливських господарствах України: в державне мисливське господарство «Залісся» Київської області (60 голів), в Димерське мисливське господарство (20 голів), в Шендерівську дачу Вінницької області (20 голів), в Солоноозерну дачу Чорноморського заповідника (20 голів) тощо. Результати розселення плямистих оленів показали, що цей вид добре приживається в мисливських вгіддях, розташованих у різних зонах України.

Доведено, що там, де їм створюють відповідні умови, захищають від вовків та браконьєрів і періодично підгодовують, вони перебувають в чудовому стані і швидко розмножуються.

Щодо поліпшення аборигенних популяцій кримського і карпатського оленів, то їх слід зберегти в чистому вигляді, старан­но захищаючи від виродження. Для цього треба постійно підтримувати правильне співвідношення між кількістю самців та самок і забезпечувати їм добру кормову базу протягом всього року.

Серед інших заходів, спрямованих на успішне розведення оленів на Україні, слід назвати такі:

I. Основним законом кожного мисливського господарства є наполеглива боротьба з вовками, які можуть завдавати непоправної шкоди поголів'ю оленів. Особливо страшні вовки в багатосніжні зими, що супроводжуються багатоденними настами.

II. Постійно регулювати в господарстві зростання стада, негайно вибраковуючи тих тварин, які знижують якість популяції. Відсутність регулювання кількості дорослих тварин у попу­ляції звичайно призводить до переважання самок. У зв'язку з цим, з одного боку, помітно збільшується кількість ялових самок, а з другого, — призводить до дегенерації стада — відбувається здрібнення, спостерігається слабий розвиток рогів тощо. Наявність значної кількості дуже старих самців значно збільшує процент загибелі їх під час гону.

III. Створити в нижніх плавнях Дніпра подібно до того, що ми маємо в Карпатах, у Криму та на острові Бірючий, резерват плямистих оленів. Для цього слід дбайливо оберігати тут стадо та поліпшити його диким плямистим оленем, племінний матеріал якого завезти з Приморського краю.

IV. Дальше регулювання чисельності популяції кримського оленя в Кримській області здійснювати не відстрілом, а систематичним виловом дорослих оленів та молодняка для розселення в мисливські вгіддя інших областей. Як правило, практикувати лише селекційний відстріл. Полювання за туристськими ліцензіями також підкорити завданням вибракування.

V. У зв'язку з потребою розрідити щільність поголів'я оленів на острові Бірючому, та враховуючи високу пластичність і специфічну пристосованість оленів бірючинської мікропопуляції, слід найближчим часом розселити їх у відповідні безлісні місцевості на півдні України, зокрема на острови Джарилгач, Тендра, Арбатська стрілка тощо. Можливо, що в дальшому цим оленем заселюватимуть і лісові мисливські вгіддя України.

VI. Досить великий відхід оленів пояснюється також тяжкими метеорологічними умовами та стихійними факторами. Прикладом цього може бути загибель 69 оленів (або 55,8%, всього поголів'я) в Азово-Сивашському заповіднику, що сталася в тяжку зиму 1953/54 р. від виснаження та переохолоджен­ня. Своєчасною допомогою у вигляді висококалорійної підгодівлі та захистом від холодних вітрів можна було б зберегти поголів'я цих тварин.

VII. До факторів, що негативно впливають на стан популяції оленів, слід віднести також і надмірне вирубування лісових масивів у місцях скупчення оленів. Як відомо, знищення прирічкових лісів у степах України, що тривало віками, призвело до повного винищення дуже поширених тут у минулому оленів.

Зважаючи на це, Головне управління лісового господарства і лісозаготівель при визначенні планових лісосік, особливо в Карпатах, обов'язково повинно враховувати одну з найважливіших проблем сучасного мисливського господарства, поєднання роз­ведення і охорони оленів з нормальним лісопоновленням.

Лекція 12.