Тема 5 : структура діяльності ритора

ПЛАН

1. Докомунікативний етап ораторського виступу:

а) інвенція - обрання теми, осмислення мети виступу з промовою;

б) накопичення та систематизація матеріалу;

в) диспозиція - розташування матеріалу;

г) план промови, типи планів, робота над ними;

д) мовне оформлення виступу;

е) робота над цілісним текстом промови.

2. Комунікативний етап виступу:

а) вміння оратора володіти собою;

б) сприйняття аудиторії;

в) уява про «ораторську лихоманку», засоби її подолання;

г) техніка запам’ятовування промов.

3. Концепція публічного виступу.

4. Оцінювання культури мовлення оратора. Критерії оцінювання усної промови.

5. Психологічні засоби ораторської майстерності:

а) організація стійкої уваги;

б) залежність уваги від змісту промови та особистості оратора;

в) чергування інформації у промові;

г) прийом активізації уваги;

д) «криза уваги», її подолання.

Як писав Цицерон: «Промова повинна розквітати і розгортатися тільки на основі повного знання предмету; якщо за нею стоїть зміст, засвоєний промовцем, то її словесний виклад стає порожніми теревенями». Але з іншого боку самого змісту виявляється замало. Суть виступу має бути викладена у певній послідовності, окремі її частини не повинні входити у суперечність одна з одною, головна думка повинна доводитись за допомогою аргументів.

Докомунікативний етап у діяльності ритора. На цьому етапі головним є вироблення концепції, складання плану виступу, добір аргументів і фактів та ін. саме на цьому етапі багато в чому закладається успіх промови. Тут велику роль відіграє логічна культура промовця. Під цим поняттям розуміють такі якості мислення промовця, як здібність визначено (ясно, недвозначно) викладати нові ідеї; несуперечливість у судженні; послідовність переходу від однієї частини до іншої; доказове (спирається на докази та аргументи) викладення матеріалу.

Ці якості забезпечують закони логіки.

Закон тотожності - висловлює визначеність думок. Думка промовця повинна мати певний зміст. Необхідно відокремити предмет думки або вислову, і впродовж всієї промови мати на увазі саме цей предмет, а не якийсь інший.

Закон недопуску суперечності - суть закону в тому, що два суперечливих судження про одне і те ж саме у той самий час не можуть бути істинними. Одне з цих суджень хибне.

Закон виключення третього - цей закон стосується суперечливих суджень. Якщо одне судження істинне, то друге - хибне; третього не існує.

Закон достатнього обгрунтування - закон вказує, що будь-яка істинна думка повинна мати достатнє обгрунтування. Не можна обмежуватися твердженням: щось істинне, треба мати досить переконливі підстави так вважати. Слід доводити, чому цей висновок істинний.

Основні вимоги, що висуває логіка до різних стадій роботи оратора.

Визначивши предмет майбутнього виступу, промовець має сформулювати тему виступу. Головні вимоги до теми такі: відповідність змістові, ясність, виразність, лаконічність.

Для забезпечення послідовності і несуперечливості виступу треба продумати план промови, оформити її композицію. План відбиває внутрішню структуру виступу: це завчасно продуманий розвиток теми, логіка переходу від однієї частини до наступної, змістовна схема промови. План може бути складним або простим. Основна вимога - логічність плану, в основі якого лежить структура поняття.

Перш за все поділ поняття має бути співвідносним: зміст плану повинен співпадати зі змістом теми. Розподіл слід виконувати на одній основі, з тим, щоб пункти плану забезпечували розкриття питання у відповідності з метою. Поділ повинен бути нерозривним, тобто не переходити від меншого за обсягом пункту до більшого і навпаки без проміжних підпунктів.

Одна із найважливіших проблем докомунікативної фази роботи ритора - композиція промови. Якщо план - це внутрішня структура виступу, то композиція - суто мовне його оформлення, своєрідна зовнішня структура.

У класичній моделі виділяють такі елементи композиції:

• вступ;

• викладення матеріалу;

• підтвердження;

• спростування;

• заключна частина.

З точки зору логіки й психології сприйняття, важливими є перша і остання частина виступу. Для правильного сприйняття головної думки необхідною умовою є певна «підготовка», введення слухачів у курс справи. Заключна частина підводить підсумок сказаному, закріплює думку.

Головне завдання вступу - привернути увагу слухачів, налаштувати їх на сприйняття промови. Основними прийомами тут є:

• звернення до аудиторії;

• апеляція до інтересів аудиторії;

• апеляція до виступу попереднього промовця;

• звернення до відомого джерела інформації;

• питання до аудиторії;

• гумористичні зауваження.

Виділяють такі види вступу: простий (коли промовець відразу починає з викладу теми, обмежившись привітанням або зверненням), непрямий (коли оригінальний і розгорнутий зачин готує слухачів до сприйняття складного предмету виступу допомагає оволодіти увагою аудиторії), раптовий (використовується рідко - суть його у раптовому різкому емоційному початку виступу).

Головна частина - розгортання теми. Вона включає в себе такі елементи: виклад, аргументація, спростування. Тут реалізуються головні установки і мета промовця - подати певну інформацію, викласти свою точку зору і довести її, якщо потрібно, спростувати точку зору опонента, переконати аудиторію, спонукати її до певних дій.

Основна вимога: якомога раніше сформулювати тезу - основну думку виступу, доведенню якої підпорядковано всю промову. Частіше за все теза формулюється у вступі і становить перехід до основної частини.

Заключна частина - як вже зазначалося, слугує для закріплення вже сказаного і має сприяти кращому запам’ятовуванню головної думки. Слід пам’ятати, що:

1. закінчення важливіше за початок; воно повинне підводити підсумок аргументації і одночасно нести сильний емоційний заряд, спонукати слухачів до сприйняття тієї чи іншої думки, спонукати до дії;

2. воно вимагає точності викладу і різноманітності стилю;

3. слід уникати традиційних прийомів, що стали штампами;

4. підсумок промови повинен логічно витікати із змісту промови, але в той же час повинен бути яскравим і енергійним;

5. завершення виступу має створювати певний настрій. Завершувати промову на негативних тонах не слід. Останні фрази повинні нести позитивний емоційний заряд.

Ефективність публічного виступу залежить від логічної основи і володіння мистецтвом аргументації, тобто вміння відстоювати свою точку зору. Що ж являє собою доказ як логічна операція?

У структуру доказу входить не одне, а цілий ряд суджень, будь-який доказ складається із кількох частин:

Теза - думка або положення, істинність яких слід довести.

Аргументи - положення, за допомогою яких обгрунтовують тезу.

Демонстрація - логічні судження, сукупність думок, які використовуються для виведення тези із аргументів.

Розрізняють прямі і непрямі докази. При прямому доказі тезу обгрунтовують без допомоги додаткових побудов. Непрямий доказ - обгрунтування істинності тези через спростування суперечливого судження - антитези. Із хибності антитези на основі закону виключення третього робиться висновок про істинність тези.

У полеміці до прямого і непрямого доказу нерідко вдаються одночасно. У цьому випадку промовець доводить свою тезу і спростовує антитезу, тобто ідею супротивника.

При побудові логічного доказу слід дотримуватися правил висування тези і аргументів:

• теза повинна залишатися незмінною у процесі доказу;

• слід наводити лише ті факти, які мають безпосереднє відношення до тези;

• добираючи докази, треба піклуватися не про їх кількість, а про їх якість;

• аргументи повинні бути істинними, їх істинність потрібно доводити незалежно від тези;

• не підмінювати аргументи власною думкою;

• уникати розташування аргументів від сильного до слабкого, дотримуватися так званого «гомерового порядку», коли найсильніші аргументи наводяться у кінці доказу;

• пам’ятати, що аксіоми засвоюють гірше, ніж теореми.

Використовуючи доказ як логічну операцію, ритор не повинен забувати про те, що його мета - не тільки довести висунуту тезу, а й переконати аудиторію і опонента у її істинності.

Доказ і переконання - це різні процеси, хоч тісно пов’язані один з одним. Доводити - означає встановлювати істинність тези, а переконувати - створювати враження, вселяти впевненість, що істинність тези доведена.

Які ж засоби використовують промовці, прагнучи довести правильність висунутих положень і переконати їх у правильності опонентів і аудиторію? Досить вагомими аргументами є статистичні данні. Вони викликають довіру у учасників дискусії. Однак цифрами не варто зловживати. Надлишок їх приголомшує слухачів, відволікає їх увагу від змісту промови.

Не менш переконливими доказами, ніж цифри, є приклади з життя, які наводить промовець для підкріплення своєї точки зору. Щоб переконати аудиторію у правильності висунутої тези, можна посилатися на думки авторитетних осіб, навести цитати. Однак потрібно відокремлювати факти від думки. Факт - дійсна, не вигадана подія, явище, які відбулися насправді. Думка - судження, яке висловлює оцінку, ставлення до чого-небудь. Факти існують самі по собі, незалежно від їх використання. На думки впливають соціальні установки.

Робота над змістом промови

І. Перший розділ класичної риторики - інвенція:

• обрання теми;

• авторська позиція;

• задачі промови;

• визначення меж теми;

• формулювання теми;

• добір та накопичення матеріалу;

• відпрацювання матеріалу, відбір головного в ньому;

• винайдення «змісту» промови - від перших тез (про що, власне, піде мова) до повного обсягу її змісту.

Тему авторові, як правило, підказує ситуація.

Ситуація

природні штучні спеціально створені

Вимоги до теми виступу:

1. Тема повинна бути цікавою, вагомою для тих людей, до котрих звернена промова; нецікавість теми не сприяє встановленню контакту між оратором та аудиторією. Тема має враховувати адресата промови та настрій аудиторії.

2. Варто брати лише таку тему, яку автор добре опанував.

3. Тему треба формулювати ясно, чітко, конкретно, не дуже широко. Позиція автора повинна бути ясною вже в формулюванні теми.

4. Важливо сформулювати тему яскраво, виразно, образно, щоб вона запам’яталася.

5. Тема формулюється однією фразою.

«Розкрити тему» означає:

1. Подати найважливіший матеріал щодо теми; дати відповіді на поставлені до теми запитання.

2. Навести достатню кількість фактів, що доводять основну думку автора.

3. Забезпечити різні аспекти проблеми, не забуваючи важливі підтеми.

4. Продемонструвати глибокі знання з обраної теми, навести факти, що відповідають істинному стану речей.

Оратор має запам’ятати, як багато залежить від початку його виступу, від вступу.

Мета вступу:

• активізувати (привернути) увагу слухачів;

• зацікавити слухачів;

• викликати симпатію до промовця.

Варіанти виступу:

1. Полемічний початок (в дискусії): оратор гостро спростовує думку попереднього мовця, демонструє хибність його доводів та аргументів.

2. Життєвий, персоніфікований початок: видатний судовий оратор А.Ф.Коні радив розпочинати популярну лекцію про закон всесвітнього тяжіння: «У Різдвяну ніч 1642 р. в сім’ї фермера середнього добробуту була велика метушня. Народився хлопчисько - такий маленький, що його можна було викупати в пивній кружці. Ім’я хлопчиська - Ісаак Ньютон», - а далі перейти до серйозного.

3. Історичний вступ: наводяться маловідомі історичні факти, котрі налаштовують слухачів на тему виступу промовця.

4. Художній вступ: читання віршів, демонстрація кінофільму, показ картин.

5. Початок в формі діалогу, виконаного театралізовано.

6. Співставлення двох явищ, позицій, думок. До речі, співставлення - найчастіша логічна операція. Вона допомагає у будь-якій ситуації пізнання або пошуку істини.

7. Початок в формі звернень, питань, вигуків.

У процесі розвитку теми оратор має пам’ятати, що сила його фактів та аргументів повинна зростати, а не зменшуватися. Найсильніший аргумент: приклад, поворот думки, найсильніше судження (можливо, навіть, парадоксальне) треба приберегти для кульмінації промови.

ІІ. Другий розділ класичної риторики - диспозиція (розташування матеріалу). План-модель змісту виступу.

Етапи роботи над планом промови:

1. Обміркування наміру, формування мети майбутньої промови.

2. Перші чернетки основних ідей виступу, письмове фіксування основних його частин.

3. Простий план з 6-7 пунктів, в якому визначається головне в промові.

4. Складний план, в якому частини (пункти) поділяються на підпункти (а), б), в) і т.д.). Можливе й більш детальний розподіл.

5. Перестановка окремих пунктів та підпунктів плану у відповідності до композиційної побудови промови.

6. Мікротемний план: гранична деталізація окремих питань.

Композиція - модель форми виступу, вмотивоване розташування його частин.

Пролог - початок промови, ефектний та стислий.

Зав’язка - конфліктний момент промови.

Розвиток дії - різні напрямки досліджень проблеми.

Кульмінація - найнапруженіший момент промови.

Розв’язка - остаточне розв’язання проблеми, іноді - найочікуваніше.

Епілог - закінчення промови.

ІІІ. Третій розділ класичної риторики - елокуція - вираження думки в тексті.

1. Добір слів згідно комунікативно мети майбутнього виступу.

2. Побудова словосполучень, речень, фрагментів тексту, цілого тексту.

3. Робота над стилем.

4. Використання засобів виразності мови.

5. Удосконалення підготованого тексту.

6. Підготовка до виступу з точки зору усної виразності промови.

7. Контрольно-оціночний етап.

Критерії оцінювання усної промови:

а) Оцінювання змісту:

• теоретичний рівень;

• зв’язок із життям, практикою;

• новизна матеріалу;

• логічність;

• достовірність і багатство аргументів та фактів;

• інформаційна насиченість;

• самостійність тверджень.

б) Оцінювання методики викладу матеріалу:

• врахування особливостей аудиторії;

• дохідливість;

• проблемність викладання;

• чіткість структури;

• продуманість і оригінальність вступної та заключної частин мови;

• підтримка контакту з аудиторією;

• застосування наочності;

• чіткість відповідей на запитання;

• вміння виділити головне;

• вміння застосовувати ілюстративний матеріал;

• відповідність стилю промови, виду і жанру публічного мовлення.

в) Оцінювання мови і стилю:

• багатство лексики;

• лексико-граматичний склад мовлення;

• використання стилістичних фігур і тропів;

• використання художніх образів;

• правильність наголошування і вимови слів;

• емоційність;

• відсутність багатослів’я, штампів, слів0паразитів.

г) Оцінювання техніки мовлення:

• володіння голосом;

• правильність дихання;

• чіткість дикції;

• виразність і точність інтонації;

• темп, паузи і ритм мовлення;

• доречність невербальних засобів виразності 9жести, міміка тощо).

Прийоми активізації уваги аудиторії:

1. Натяк на те, про що йтиметься далі;

2. Неочікувана перерва в думці, вставні речення; перехід від розповіді до роздуму, від інформації до аналізу тощо.

3. «Інтрига» в композиційній побудові;

4. Повторення (можливо неодноразове);

5. Змінення швидкості промови (швидше-повільніше);

6. Змінення тону (вище-нижче, аж до шепоту).

Прийоми, за допомогою яких долається «криза» уваги:

1. Логічні паузи, що підкреслюють сенс того чи іншого аргументу;

2. Використання «логічно виправданих пауз», котрі примушують слухачів підвести очі на промовця, оскільки пауза неочікувана для них;

3. Психологічні паузи. Відволікання уваги слухачів на короткий термін, щоб надати аудиторії можливість відпочити (жарт, ліричний відступ, принагідний роздум та ін.);

4. Драматизація промови.