Предметна сфера сучасної

Риторики як теорії і практики красномовства

План

1. Роль живого слова в житті людини.

2. Мовленнєва культура як обов’язковий елемент загальної культури людини:

а) культура мовлення і культура мислення;

б) нормативність як основний критерій культури мовлення;

в) актуальність культури мовленнєвої майстерності для юриста.

4. Ораторське мистецтво в житті сучасної людини.

5. Предмет, завдання і структура навчального курсу «Риторика».

6. Основна і додаткова література до курсу

а) співвідношення термінів і понять «культура мовлення» , «ораторське

мистецтво», «риторика»;

б) риторика як наука про оптимізацію переконуючого мовленнєвого

спілкування;

в) сучасний статус риторики;

г ) зміст сучасної риторики.

1. Сім риторичних законів як система:

а) концептуальний;

б) моделювання аудиторії;

в) стратегічний;

г) тактичний;

г) мовленнєвий;

д) ефективної комунікації;

е) системно-аналітичний.

2. Сутність і зміст законів.

3. Зв’язок риторики з іншими дисциплінами.

4. Своєрідність риторики як самостійної теоретико-прикладної науки.

Література

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення - Львів, 1990.

2. Єрмоленко С.Я. Культура української мови (мова, людина, суспільство) - К., 1977.

3. Культура української мови: Довідник - К., 1990.

4. Томаш Іржі Мистецтво говорити - К., 1989.

5. Головин Б.Н. Основы культуры речи - М., 1980.

6. Сагач Г.М., О.А.Юніна Загальна риторика. Сучасна інтерпретація - К., 1992.

7. Сагач Г.М. Золотослів - К., 1993.

8. Борис Антоненко-Давидович Як ми говоримо - К., 1997.

9. Вихованець І. Таїна слова - К., 1990.

10. Ольга Олійник. Мова моя калинова - К., 1993.

11. Час Є. Барви нашого слова. - К., 1989.

12. Сагач Г.М. Живе слово лектора. К., 1989.

...Правильно й чисто говорити своєю мовою може кожний, аби тільки було бажання. Це не є перевагою вчених-лінгвістів, письменників або вчителів-мовників, це - не тільки ознака, а й обов’язок кожної културної людини. Культурними у нас мусять бути всі, незалежно від того, працює люина розумово чи фізично.

Б. Антоненко-Давидович

1. Роль живого слова в житті людини. Мова живе мовленні, без нього вона не може здійснювати свою комунікативну функцію. Проте і мовлення, а відтак мовленнєва комунікативна діяльнсть неможливі без мови, її словникового складу, фонетичних законів, правил граматики. Це, за висловлюванням І. Синиці, «мова в дії», що охоплює аудіювання, говоріння (в тім числі так зване внутрішнє мовлення - мовчазну розмову із самим собою), читання (вголос і про себе), письмо.

Мовлення завжди індивідуальне. Хоч люди і користуються загальнонародною мовою, Їхнє мовлення, залежно від віку, освіти, професії кожного, нарешті мовленнєвого довкілля, часто різниться особливим добором слів, фразеології, побудовою речень, манерою розповіді, бесіди або письма. Тому легко відрізнити, наприклад, поезію Т. Шевченка від поетичних творів П. Тичини. Певні особливості притаманні мовленню інженера, лікаря, юриста, вителя.

Слово – одне з наймогутніших знарядь людини. Безсиле саме по собі, воно стає могутнім і нездоланним, дієвим і привабливим, якщо сказане вміло, щиро і вчасно. А саме так – цілеспрямовано своєчасно, щиро і вміло – повинна користуватися словом кожна людина у будь-якій сфері практичної діяльності.

Недарма народна мудрість вчить: говори не так, щоб тебе могли зрозуміти, а говори так, щоб тебе не могли не зрозуміти.

Мова здається нам чимось звичним і дуже простим, а насправді це дивний феномен людини як частини живої матерії надзвичайно складний.

Саме тому люди нерідко забувають: знати мову - ще не означає володіти нею, і засвоївши шкільний курс мови (хай навіть на справжню п’ятірку), вважають, що на цьому навчання закінчується. Звичайно, для того, щоб «порозумітися» у будь-якій сфері діяльності, людині вистачить 3,5-5тис.слів. Але ж мова народу має близько 200 тис.слів (у сучасних словниках зафіксовано понад 130 тис.). Отже, багатство загальнонародної мови повинно виховувати прагнення до багатства індивідуального мовлення.

У наш час, як і колись, убогість мови означає убогість думки. То ж чи може допустити людина негуманітарної спеціальності, щоб мова її наукових праць, службових діалогів, виступів перед колективом була одноманітною, недостатньо грамотною, емоційно безбарвною?

Сьогоднішній читач відкладе вбік газету, писану сухою, нещирою мовою, вимкне радіопередачу, ведену недбало, непереконливо, мляво, покине лекцію, читану заштампованою, канцелярською мовою; і, нарешті, модою то на професійну лексику, то на іншомовні синоніми до загальновідомих питомо слов’янських слів, то на жаргонізми, то на лінгвістичні (діалектні) слова. Але мода у мові –– річ не лише не потрібна, а й шкідлива: вона породжує лінощі думки, убогість індивідуального словника, функціональну прямолінійність мови.

Повага до слова людству необхідна так само, як і повага до самої людини. Без цього не може бути розвитку, без цього неможливе удосконалення ні мови, ні мовця.

«Коли перед тобою творіння справжнього майстра, –– зазначає К.Яковлєв, – коли ти замислюєшся, чим же схвилював він, чим полонив уми і серця сучасників і багатьох поколінь наступних, чим хвилює, полонить і до сьогодні, чому в пам’ять будь-якого читача міцно вкарбовується ледь не кожен рядок, –– особливою повагою проймаєшся до слова, майстром знайденого, з тисяч відібраного і точно поставленого в рядок. І кожен раз дивуєшся: як точно передана в нехитрих з вигляду словах ціла епоха –– і праця, і битва, і подробиці побуту, і люди в усій своєрідності й багатстві натур».

І ніби продовжуючи цю розмову, Олесь Гончар наголошує: «Віками народ витворював собі цю мову, витворив її, одну з найбагатших мов серед слов’янства, триста тисяч пісень склала Україна цією мовою, в тім числі явивши пісенні шедеври незрівнянної краси, дала світові Україна геніальних поетів, зажило українське слово шани і визнання серед народів близьких і далеких».

І мимоволі замислимося –– чи вміємо ми відібрати найточніше, найдоречніше слово, чи зуміємо ввести в фразу так, щоб нас зрозуміли, щоб почали діяти відповідно до сприйнятого.

Мова живе в мовленні, без нього вона не може здійснювати свою комунікативну функцію. Проте і мовлення, а відтак мовленнєва, комунікативна діяльність неможливі без мови, її словникового складу, фонетичних законів, правил граматики. Це, за висловлюванням І.Синиці, «мова в дії», що охоплює аудіювання, говоріння (в тім числі так зване внутрішнє мовлення – мовчазну розмову із самим собою), читання (вголос і про себе), письмо.

Мовлення завжди індивідуальне. Хоч люди і користуються загальнонародною мовою, їхнє мовлення, залежно від віку, освіти, професії кожного, нарешті мовленнєвого довкілля, часто різниться особливим добором слів, фразеології, побудовою речень, манерою розповіді, бесіди або письма. Тому легко відрізнити, наприклад, поезію Тараса Шевченка від поетичних творів Павла Тичини. Певні особливості притаманні мовленню інженера, лікаря, юриста, вчителя.

Розумне, правдиве і щире слово має величезну силу впливу. Воно стає набагато вагомішим, якщо поєднується з політичними, економічними і соціальними змінами, якщо заклики і гасла реалізуються в справах.

Звичайно, «чуття» мови передбачає наявність природних, вроджених здібностей. Хоча «поетом народжуються», та добрим мовцем можна стати, якщо до цього прагнути, тобто: а) шанувати мову, якою спілкуєшся і людей, з якими спілкуєшся; б) багато читати (і не тільки сучасні твори, а й класику, з історії культури, твори різних жанрів, тексти різних стилів); в) уважно слухати живе слово (людей різних соціальних і професійних груп, майстрів художнього слова і сцени, партійних і культурних діячів); г) працювати зі словниками (загальномовними і спеціальними, одномовними і перекладними); д) стежити за змінами норм (лексичних і правописних, орфоепічних і текстологічних); ж) не піддаватися впливам можливих «модних» тенденцій, які здебільшого зумовлені прагненням окремих мовців виділитися, похизуватися неординарністю «індивідуального» стилю; з) навчитися чути себе (навіть тоді, коли висловлюєш думку в письмовій формі). Ось за таких умов можна досягти високого рівня культури мовлення.

До того ж про культуру мовлення можна говорити лише тоді, коли опануєш літературну мову, володітимеш нею.

Отже, основними ознаками культури мовлення є:

• змістовність;

• правильність;

• точність;

• чистота;

• багатство (різноманітність);

• виразність;

• доречність;

• ясність;

• емоційність.

Змістовність мовлення передбачає повне розкриття предмета розмови з дотриманням логічної послідовності і доказовості думок.

Правильність мовлення – відповідність нормам літературної мови.

Комунікативна доцільність мовлення визначає мотивований вибір мовних засобів: який із них – залежно від мовленнєвої ситуації –– доречніший, точніший, виразніший. Показником багатства мовлення служить великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій.

Точність мовлення пов’язана з оптимальним слововживанням, використанням таких засобів мови, які щонайкраще (цілком зрозуміло) передають зміст висловлювання, розкривають його тему й основну думку. Звідси – ніякої двозначності у словах і виразах..

Стилістично вправним вважається мовлення, яке за своєю будовою і мовним оформленням відповідає особливостям певного функціонального стилю.

Висока культура мовлення не мислима без дотримання так званого мовленнєвого етикету:

• уміння уважно, з цікавістю слухати співрозмовника;

• нікого не перебивати;

• тактовно включатися в розмову;

• доладно і зрозуміло висловлюватися;

• говорити з повагою;

• використовувати гречні слова.

Культура мовлення є індикатором комунікативної культури, своєрідний паспорт людини, її інтелігентності, духовності.

ІІ. Риторика (грецьк.— ораторське мистецтво)