37. Компаративістика. Типи літературних зв’язків.

Компаративістика – літературознавча дисципліна, що зіставними методами вивчає генетичні і контактні зв’язки, типологічні та інтертекстуальні відношення національних літератур, а також їхні міжмистецькі й міждисциплінарні відношення. Василь Будний і Микола Ільницький виокремлюють такі основні розділи сучасної літературної компаративістики:

• порівняльно-історичне літературознавство (вивчення генетичних і контактних зв’язків);

• рецептивна естетика, зокрема критична рецепція і перекладознавство;

• типологічне дослідження літератури;

• інтертекстуальні студії;

• інтермедіальні студії (міжмистецьке порівняння – висвітлення зв’язків літератури з іншими видами мистецтва);

• інтеркультуральні студії, зокрема постколоніальні дослідження, а також імагологія (розділ компаративістики, що вивчає образи народів у літературній рецепції інших етносів та реґіонів).

Через порівняння з іншими текстами, через вияв спільного увиразнюється відмінне – особливості художніх явищ, їх оригінальність. Зіставлення художніх текстів різних національних літератур дозволяє встановити:

• подібності художніх явищ, зумовлені впливами, запозиченнями, переробками, – рецепцію (творче сприйняття) автором досвіду іншої (чужомовної) літератури (КОНТАКТНІ ЗВ’ЯЗКИ);

• спільність походження художніх явищ, а також рецепцію минулого досвіду, літературної традиції (ГЕНЕТИЧНІ ЗВ’ЯЗКИ);

• закономірності розвитку літератури, що виявляються в аналогічних явищах, які виникли незалежно одне від одного (ТИПОЛОГІЧНІ ЗВ’ЯЗКИ).

Традиційно розрізняють також, по-перше, літературні зв’язки міжлітературні (переклади, переробки, запозичення, наслідування і впливи). Така рецепція передбачає не пасивне використання однією літературою здобутків іншої, а вибіркове і творче засвоєння. А. Волков підкреслює, що до зв’язків та взаємодій міжлітературних належать генетичні й контактні, але не типологічні зв’язки. Стосовно останнього поняття дослідник вважає більш коректним вираз “типологічні сходження” (В. Жирмунський), оскільки зв’язки непов’язаних явищ – нонсенс. По-друге, існують внутрішньолітературні зв’язки – на рівні окремих текстів.

Серед різновидів переробки – переклад, адаптація, парафраза, переспів.

У межах запозичення можна виокремити алюзії, літературне цитування, образні аналогії, ремінісценції.

До різновидів наслідування належать епігонство, стилізація, пастиш, бурлеск, травестія, пародія (три останні мають комічне забарвлення).

Адаптація (від лат. adaptere – пристосувати) – різновид переробки. 1. Пристосування твору до потреб реципієнта, на якого він не був розрахований, зокрема дитини, людини іншої культури, а також читача, який недостатньо володіє мовою. Така переробка є спрощеним переказом з обминанням або скороченням окремих місць. Можливі примітки-пояснення. Н-д: адаптація І. Сидоренко роману Ф. Рабле “Гаргантюа і Пантагрюель”. 2. Пристосування літературного твору до вимог іншого мистецтва (театру, кіно, радіо). Така переробка (екранізація, інсценізація) не є спрощенням. Первинний текст стає основою сценарію.

Алюзія (лат. allusio – жарт, натяк) – натяк-відсилання до певного літературного сюжету, образу, деталі або ж до дійсного факту, обставини, ситуації, розраховане на поінформованість читача. Алюзія – різновид запозичення, один із засобів творення інтертекстуальної площини. Алюзія не передбачає авторського підкреслення. Приклад: У Ю. Андруховича “Конику мій невірнику, апостоле мій Хома” – алюзія на євангельську історію, де апостол Фома не вірив у воскресіння Христа. Ця алюзія асоціативно натякає на сакральність ліричного героя поезії і його подальше воскресіння: “Сяду над океаном. Та вже мене і нема”.

Бурлеск (франц. burlesque, італ. burleska від лат. burla – жарт) – різновид (прийом) комічного, що полягає в невідповідності змісту і форми, тематики і стилю. Розрізняють: “низький” бурлеск (або травестування) – профанація високого змісту за рахунок заниженої мови; “високий” бурлеск – виклад низького, буденного підкреслено високим, урочистим стилем. Бурлеск, безперечно, передбачає наслідування-висміювання високого літературного зразка: змістових компонентів (тоді це травестія-перелицьовування) або стилю (тоді це власне бурлеск). Приклад травестування: “Лицарська поезія” С. Жадана, де профануються образ лицаря й уявлення про хрестові походи (“Лицар кохає неню. Має право на працю: відрубувати полоненим руки, ноги чи ...”). Приклад бурлеску:”Алкохоку” Ю.Позаяка – високий стиль, “філософічні” рефлексії, але алкогольна тематика (“Здається, тільки вчора ми сіли разом пить. А вже надворі осінь”).

Варіація (лат. variatio – зміна) – повторення основного змісту твору в дещо зміненому вигляді; близьким є переспів – твір за мотивами іншого. Варіативність є ознакою фольклорних текстів, а також творів давньої літератури, що пояснюється особливостями їх побутування. На відміну від них варіація – зумисна літературна переробка, інша авторська версія, що не заперечує попередню, а існує паралельно як окремий твір. Багата на варації творчість В. Стуса (як-от поезії “Гойдається вечора зламана віть”, “Церква святої Ірини”). “За читанням Ясунарі Кавабати” В Стуса є водночас переспівом (на що вказує назва) і варіацією (кілька версій тексту).

Епігонство (грец. epigonos – народжений пізніше, нащадок) – нетворче наслідування мистецької традиції, копіювання індивідуального стилю видатних попередників на рівні світовідчуття, характеру осмислення дійсності, формально-змістових чинників, мовних особливостей. Епігон не має основного у мистецтві – оригінальності. Однак період учнівства письменників часто позначений таким “мавпуванням”, з якого талант згодом виростає. Так, першим (недрукованим) твором В. Винниченка була поема про покритку.

Образна аналогія – провокування метафоричного зіставлення образу твору з відомим літературним, фольклорним чи міфологічним образом. Образна аналогія – різновид запозичення. А. Волков розрізняє підкреслену та притаєну (приховану) образну аналогію. Перша виявляється у називанні (заголовки, імена) – тобто паратекстуально, друга – інтертекстуально, у менш явній схожості ознак і художніх функцій образів, що порівнюються. Приклад підкресленої образної аналогії – “Кассандра” Лесі Українки. Приклад прихованої – образи Михайла і Сави (“Земля” О. Кобилянської), що корелюють з образами біблійних Авеля і Каїна за рахунок мотиву братовбивства.

Парафраза (грецьк. paraphrasis – опис, переказ) – переказ своїми словами (недослівно) цитати або цілого чужого тексту (в останньому випадку нагадує адаптацію).

Пародія (грецьк. parodia – пісня навиворіт) – художній твір, що імітує характерні риси іншого твору, жанру, стилю з метою критичного висміювання. Пародіювання – вияв осмислення зужитої традиції, неприйняття якої відрізняє пародію від епігонства. Карикатурним, гіперболізованим наслідуванням-критикою пародія відрізняється і від стилізації, яка не має на меті заперечити наслідуваний об’єкт. Об’єкт пародіювання має бути відомим для читача, його риси повинні бути впізнавані, інакше пародія не відбулася (н-д, на сьогодні не сприймається як пародія “Дон Кіхот” Сервантеса). Приклад: “Любіть Оклахому” О. Ірванця – пародія на відоме зі школи “Любіть Україну”.

Пастиш (франц. pastishe, італ. pasticcio – паста) – наслідування жанрово-стильової манери певного твору, автора, літературної школи за рахунок згущення стилістичних особливостей. На відміну від пародіювання, пастиш не має заперечувальної спрямованості. На відміну від епігонства, така стилізація є усвідомленою і грайливою. Так, у “Перверзії” Ю.Андрухович грається різними формами як на рівні стилів (мова різних персонажів), так і на рівні жанрів (у межах роману є звіти, інтерв’ю, “наукова” доповідь, навіть опера й кіно).

Ремінісценція (від лат. reminiscentia – спогад) – різновид запозичення, посилання на літературне джерело без авторського підкреслення, вільне цитування, навіть варіація вислову, образу, що створює додаткові смислові відтінки. Ремінісценція є образом літератури в художньому творі. На думку А. Волкова, ремінісценції можуть бути і паралітературними (публіцистичними, філософськими тощо). Втім, у цьому випадку література розуміється у вузькому значенні: художня. Ремінісценції не відсилають до буття – лише до тексту, хоч не обов’язково художнього. Ставлення ремінісценції до традиції, як правило, є шанобливим – як до зразкового тексту (на відміну від пародіювання). На відміну від цитування, ремінісценція досить вільно поводиться з оригіналом та обходиться без вказівки на джерело. Найважче відрізнити ремінісценцію від алюзії, також інтертекстуальної. Приклад: “Кружаю тепер сивуху надвоє з піратом Діком...” у поезії Ю.Андруховича відсилає до відомої фрази з “Енеїди”: “Зевес тоді кружав сивуху”. Це ремінісценція, оскільки підкреслює літературну традицію, є одним із засобів створення відповідного стилю.

Цитата (від лат. cito – наводжу, проголошую) – дослівний уривок з іншого тексту, наведений із дотриманням усіх особливостей чужого мовлення та посиланням на джерело. Використовується частіше у паратекстуальній площині. Втім, у давній літературі цитати активно вводилися до тексту. П. Білоус пише: “Чимало давньоукраїнських прозових текстів скомпоновано за принципом середньовічної творчості, однією з особливостей якої є звернення до авторитетних писемних джерел, звідки в готовому вигляді переносилися у нове текстуальне оточення не те що окремі вислови, а цілі уривки”. Відмінний від цитування центон (від лат. cento – клаптевий одяг) – твір, складений із цитат. Ці “клаптики” повинні бути впізнаваними, але створювати новий, оригінальний за своїм звучанням текст.