2. Історична зміна поглядів на сутність та функції літератури: від Аристотеля до Гегеля.

Літературознавство як наука зароджується в античні

часи. Судження про суть мистецтва та його природу, перші

літературознавчі узагальнення знаходимо у працях Аристотеля і

Платона. До найбільших досягнень тієї епохи відносять

естетичну працю Аристотеля "Поетика", яка становила собою

звід правил для творчості, зокрема поетичної і драматичної, і

мала великий вплив на подальший розвиток літературознавчої

науки. Теоретична думка античної епохи зосереджувалась на

питанні про суть прекрасного (прекрасне полягає в симетрії,

гармонії, мірі частин - Демокрит; прекрасне те, що корисне -

Сократ; найвищий вияв прекрасного - людина, за Аристотелем;

істинно прекрасне існує не у світі речей, а у світі ідей - Платон);

на природі мистецтва (це відтворення дійсності засобами

наслідування - Сократ; це вторинне відображення, копія з копії,

це містичний обман - Платон; це "мімезис", тобто наслідування

природи -Аристотель); на звязках мистецтва з пізнавальною

діяльністю людини, естетичним і моральним вихованням

(мистецтво як ’’катарсис’’ - очищення, облагородження людини

- Аристотель); на систематизації основних літературознавчих

понять ("Поетика" Аристотеля).

У Середні віки на літературознавчі погляди суттєво

впливала релігійна ідеологія. Наприклад, богослов і філософ

Августин вважав, що Бог - найвищий художник, який дає образ,

красу і лад усьому за своєю волею (”Бог є істина краси і

найвища краса"). Краса, за Августином, має значення не сама по

собі, а за смислом, що є в ній. Звідси - зневага до художньої

форми (головне - зміст). Таким чином пояснювались схематизм,

символічність, алегоризм середньовічного мистецтва. Інший

визначний учений тієї епохи Фома Аквінський спробував

пристосувати Аристотеля до християнського богослов'я,

водночас повторивши деякі його визначальні думки (мистецтво

- наслідування природи; основне призначення мистецтва -

пізнання).

Відродження звернулося до античної епохи, акцентуючи

на пошуках краси, гармонії, витонченості. Митці й автори

естетичних праць того часу (Леонардо да Вінчі, Альберті,

Палладіо, Кастельветро, Валла) вважали, що краса - в природі

самих речей, а мистецтво - це відображення реальної дійсності.

Наголошували вони і на пізнавальному та гедоністичному

значенні мистецтва, розглядали діалектику художнього образу.

Основи класицизму заклав своїм трактатом "Поетичне

мистецтво" Нікколо Буало. Головні думки його такі: художній

твір має відзначатися ясністю, чіткістю, мова його -

раціоналістична , композиція - на строгих і статичних правилах;

мистецтво повинне бути підпорядковане розуму; основне

завдання митця - переконувати логікою .думки; вимога

наслідувати античність; духовна краса виша від фізичної,

природі протистоїть духовне начало. Крім того, Буало дав свою

характеристику трагічному, комічному, епосу і ліриці.

У XVI - XVII ст. зароджується й українське

літературознавство (до цього часу натрапляємо лише на окремі

судження про художню словесність у давніх пам’ятках

літератури). Першими теоретиками українського віршування є

Стефан Зизаній, який у свій "Лексис" (Словник), виданий 1596

року, включив деякі літературознавчі терміни (зокрема "Про

метри") та Мелетій Смотрицький, котрий у "Граматиці

слов'янській" (1619) подав поняття про віршові розміри, про

види віршів. Тривалий час (XVI - XVIII ст.) в Україні роль

літературознавчих теоретичних праць відігравали поетики і

риторики, які навчали віршуванню й ораторському мистецтву. У

них викладалися нормативні правила складання віршів і

проповідей (промов), драматичних творів, систематизувалися

знання з літературознавства. Поетики, зокрема, мали за основу

"Поетику" Аристотеля, але в українських варіантах зустрічаємо

розвиток ряду його поглядів. Найпопулярнішими були

українська "Поетика” і "Риторика" Феофана ГІроконовича (1681-

1736), які мали новаторські риси.

В епоху Просвітництва тон у літературознавстві

завдавали англійські, французькі та німецькі філософи та

літературознавці (Гоббс, Локк, Сміт, Юм, Гельвецій, Дідро,

Руссо, Лессінг). Дідро обстоював високу ідейність мистецтва,

розглядав його як засіб пропаганди просвітницьких ідей. Він

обтрушував появу у літературі нового героя - людини "третього

ЛЕКЦІЯ 1. Літературознавство як наука 13

стану", класифікував драматичний рід. Лессінг виступив проти

канонічних правил "Поетичного мистецтва" Буало, з зшчить -

проти основ класицизму. Вважав, що в новий час мистецтво

розширило свої межі, і його головним законом є істина і

виразність. Покликання, зокрема, поезії бачив у тому, щоб

виявляти людяне, індивідуальне, змальовувати образ у русі,

розвитку (предмет поезії-дія; передати задоволення естетичне,

а не зображати матеріальну красу). Лессінг обгрунтував

принципи реалістичного мистецтва.

Свій вклад у літературознавство внесла і німецька

класична філософія (І. Кант, Г Гегель). Кант розглядав

естетичне судження як наслідок "чистого споглядання":

"Прекрасне те, що без понять уявляється як об'єкт загального

задоволення". Він трактував творчість як непізнаний процес, а

естетичні переживання як такі, що не піддаються логічному

(теоретичному) обгрунтуванню. Гегель у "Лекціях з естетики"

розглядав прекрасне як "чуттєве явище, чуттєву видимість ідеї",

визнавав ефективність прекрасного і його пізнання. Одним із

головних методологічних принципів вивчення мистецтва

називав принцип історизму. Виступав проти теорії

"наслідування" в мистецтві. Вважав, що естетичний ідеал

історично розвивався в таких формах мистецтва - символічній,

класичній, романтичній. Охарактеризував різні види мистецтва,

із словесного виділяв поезію, яка найбагатша і необмежена у

своїх можливостях зобразити дійсність.

У XIX - XX ст. у Європі сформувалися літературознавчі

школи, які декларували й практично застосовували свої

принципи і методи вивчення літератури. У цей час закладаються

основи й українського літературознавства, представники якого

поділяли погляди тієї чи іншої школи.__