39. Міжнародні аспекти створення фрн та ндр

Основні положення післявоєнного устрою Німеччини були розроблені на Постдамській конференції 17 липня – 2 серпня 1945 р. Західнонімецькі землі (11 земель) опинились в американській, англійській та французькій зонах окупації. Управління Німеччиною знаходилося в руках Контрольної Ради представників країн-преможців. Передбачалося, що в майбутньому Німеччина стане єдиною і демократичною державою.

Конфронтація Заходу та СРСР трагічно позначилась на долі Німеччини: через країну пройшла лінія протистояння між двома світовими системами. «Холодна війна» примусила західні країни переглянути свої погляди на роль окупаційних зон. З ворога Західна Німеччина мала стати надійною опорою Заходу. У 1947 р. Англія та США обєднали свої окупаційні зони в Бізонію. У 1948 р. до них приєдналася французька зона (стала Тризонією). В них було створено єдину адміністрацію та військове командування; розроблено проект конституції і створено управління господарством, яке очолив Л. Ерхард. Він розробив програму економічних реформ, метою яких стало створення соціального ринкового господарства. Господарська реформа включала в себе грошову реформу та реформу цін. Грошова реформа в Західній Німеччині викликала відповідні дії СРСР: було встановлено блокаду Західного Берліна, після чого розкол Німеччини став неминучим. 7 вересня 1949 р. було проголошено Федеративну Республіку Німеччини (ФРН). За формою правління вона стала парламентською республікою. Уряд країни очолив канцлер – Конрад Аденауер.

Інакше склалася доля східних земель Німеччини. Опинившись в радянській зоні окупації, вони стали невід’ємною частиною радянської зони впливу. Провідну роль у політичному житті цих земель відігравали комуністи, які у 1946 р. об’єдналися із соціал-демократами у Соціалістичну єдину партію Німеччини (ЄСПН). Протягом 1945-1949 рр. радянська військова адміністрація, діючи згідно з принципами демілітаризації та денацифікації, провела низку заходів: ліквідацію фашистського державного апарату, партій та організацій; покарання військових злочинців; аграрну реформу – ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння, земля передавалася малоземельним селянам, с\г робітникам і переселенцям; ліквідацію монополістичних об’єднань; націоналізацію власності фашистів і воєнних злочинців; реформу освіти. 7 жовтня 1949 р. в радянській зоні окупації було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). На відміну від ФРН, вона виявилася унітарною державою. Колишні земельні органи самоврядування було ліквідовано. СЄПН стала правлячою партією, яка відразу почала будувати соціалізм.

40. Утворення та розвиток нато в 1950-1980-х рр..

Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 р. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 р. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так і у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія. 4 березня 1946 р. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією. Він передбачав співробітництво у протидії Німеччини. У січні 1948 р. Великобританія та Франція запропонували Бельгії, Нідерландам й Люксембургу укладення політичного пакту, але країни Бенілюксу висунули вимогу доповнити його воєнними угодами. 17 березня 1948 р. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт). Його було укладено на 50 років. Його головна мета - перешкодити повторенню агресії з боку Німеччини. Договір передбачав автоматичне надання допомоги у разі агресії проти будь-якої країни Європи з тих, що підписали пакт. Планувалося створення Західного Союзу, об'єднаної військової організації- Його координуючими органами були консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий штаб. Об'єднане військове командування, яке було створене у жовтні 1948р., очолив англійський фельдмаршал Монтгомері. Проте під тиском США Англія змушена була поступитися лідерством. 11 червня 1948 р. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Ця резолюція означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання до військово-політичних об’єднань за межами західної півкулі в мирний час. Прийняття цієї резолюції дало змогу США безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і насамперед в Європі. 6 липня 1948 позпочалися ініційовані США переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». 4 квітня 1949 р., після тривалих переговорів, у Великій залі Державного департаменту США у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО). Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні представники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції. З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом СПІА уклали вісім двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про фінансову допомогу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування закупок військової техніки та обладнання членами НАТО.

Найвищій орган керівництва - Рада НАТО. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. - ФРН, У 1982р.-Іспанія. СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу 19 липня 1951 р. конвенції «Про статус збройних сил країн—учасниць НАТО». Згідно з її положеннями США одержували право Утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності.