8.Філософсько-психологічна концепція механізму саморозвитку живих систем

(за теорією А.Кравченка)

Пошуки алгоритму керівництва «живою» рухово-моторною діяльністю людського організму в різні часи приваблювали (і продовжують приваблювати) досить широку аудиторію вчених галузевих наук - фізіології вищої нервової діяльності, психології, акустики, філософії, педагогіки, фоніатрії тощо, (Н.О.Бернштейн, Л.М.Шварц, І.М.Сєченов, В.М.Бєхтєрєв, П.О.Рудик, М.Жолонз, А.Охатрін, А.Томатіс, А.В.Запорожець, П.К.Анохін, Е.Торндайк, П.Жане, В.Джеймс, Е.Рід, Д.Розенбаум, З.І.Ходжава, П.Я Гальперін та ін.). Проте, процес т.зв. «усвідомлено-мотивованого навчання» все ще не знайшов шляхів конкретної реалізації своїх постулатів, в тому числі і у вокальній педагогіці.

З цього огляду, науково-методична концепція вокального педагога А.Кравченка, присвячена теорії саморозвитку живих систем, яка розглядає співацький процес в структурі функціонування механізму самозабезпечення людського організму енергією творення, є «новим словом» у сучасній вокальній педагогіці, (запатентована, як авторський винахід у Державному реєстрі винаходів). А.Кравченко трансформував загальноприйнятий постулат філософської теорії розвитку, стосовно «процесу досягнення раніше недосяжного результату», у вокальному навчанні - на процес «освоєння не освоєних раніше акустичних рівнів» [78, c.82;].

Згідно з цією теорією, голосотвірна система людини, опановуючи нові акустичні рівні, здатна розвиватися «на благо» (на удосконалення – Г.С.), оскільки, співацький процес є складним моторним актом, що «знімає питання про самостійне існування окремих, ізольованих одна від одної навичок голосотворення, дихання, дикції, інтонації. Окремих навичок немає, як немає і властивих їм окремих, ізольованих явищ»[78, c.83;]. Таким чином, філософська теорія розвитку трансформується в усвідомлений позитивно керований процес творення і удосконалення, засадничою базою якої стає цілеспрямованість рухової активності людини.

Науковим підґрунтям названої концепції є твердження про те, що відкриті живі системи у процесі життєдіяльності добувають енергію для свого функціонування і розвитку за рахунок таких же (собі подібних) систем, а також систем неживої природи (при її оптимальному споживанні).

Таким чином, зміни, які відбуваються у неживій природі, водночас, відбиваються і на функціях систем людського організму, що і стимулює їх спонтанний саморозвиток, - пристосування до конкретних, змінених умов, тобто, адаптацію до навколишнього середовища. Таким чином, адаптації виникають не в результаті боротьби живих систем за існування,(як стверджує класична філософія), а лише як наслідок їх саморозвитку, удосконалення - вимушеного процесу досягнення нового життєво важливого результату.

У людському організмі жива система може досягнути необхідної мети (як результату дій) лише за умови наявності в ній координуючої (ЦНС – центральної нервової системи, тобто, кори головного мозку - Г.С.) і низки виконавських підсистем,(тобто, т.зв. вегетативної нервової системи - Г.С), а також і тих підсистем, які забезпечують саморегуляцію, тобто, гомеостаз. В цьому сенсі, при потребі досягнення системою життєво важливого результату в її координуючому органі – головному мозку - виникає збудження, адекватне образові цього результату (адже, будь-яке відображення і є образом). Тобто, виникає певна програма майбутніх дій, які необхідно досягнути. Цей образ випереджує, (передбачає), майбутній бажаний результат, отже, визначається як в и п е р е д ж у ю ч и й о б р а з р е з у л ь т а т у д і ї.

Позитивний досвід, який набуває людина, неодноразово добиваючись потрібного і важливого для неї результату, з часом робить ці дії чітко координованими, з малими енергетичними затратами (коефіцієнт корисної дії – ККД), що дозволяє називати їх - о п т и м а л ь н и м и. Саме, за рахунок оптимальності (доцільності) дій, підкріплених позитивним досвідом, (коли вже відпадає потреба адаптації - пристосування) і реалізується випереджуючий образ результату цих дій.

Сам розвиток, власне, починається з моменту реалізації образу майбутнього результату, ще не підкріпленого досвідом, який потребує певної адаптації. Ця адаптація починається з використання т.зв. неоптимізованих, (спонтанно-пошукових – Г.С.) дій. Автор системи виділяє два види дій, які з неоптимізованих переростають (у процесі навчання) у оптимізовані (доцільні, корисні – Г.С.):

1-й - дії, які повільно протікають;

2-й - дії, які короткочасно утримують результат.

Саморозвиток живої системи (як процес досягнення нового життєво важливого результату) передбачає самоперехід неоптимізованих дій обидвох видів у оптимізовані. Процес самооптимізації забезпечується утворенням внутрісистемних адаптацій (досвіду) за рахунок:

1. Перерозподілу функцій;

2. Мобілізації можливостей інших підсистем;

3. Компенсації недоступних ланок.

Адаптації супроводжуються також виникненням нових внутрісистемних зв’язків. В сучасній науці адаптації розглядаються як пристосування будови і функцій організму, його органів і клітин до нових умов середовища, спрямованих на збереження гомеостазу. Вважається, що адаптація - це реакція організму на зміну умов.

Нове бачення процесу саморозвитку живих систем дозволяє розширити рамки цього поняття. В процесі дій для досягнення оптимізації виконавчі органи системи викликають на себе адекватну координацію. Якщо не вистачає будь-яких структурних ланок при досягненні нового результату, система береться за їх утворення, забезпечуючи необхідними зв’язками. Момент переходу неоптимізованих дій у оптимізовані є моментом завершення адаптації, (тобто, створення потрібного досвіду - Г.С.). Ступінь самооптимізації дій не має межі. Дії можуть вважатися оптимізованими, якщо досягається очікуваний результат при мінімальних затратах. Проте, вони можуть стати «неоптимізованими» (недоцільними), якщо нас не задовольняє отриманий результат.

Спів, як виконавське мистецтво, охоплює галузь соціальних мотивацій і дозволяє людині стати учасником художнього освоєння світу. Формування моторних співацьких навичок повинно відбуватися з одночасним розвитком творчих здібностей. Тут прослідковується подвійне завдання: формування творчої індивідуальності і розвиток технічних можливостей за рахунок їх саморозвитку. Проте, без формування художнього смаку це завдання розв’язати не вдасться, впевнений автор. Всяке співацьке мистецтво - не просто форма людської спільноти. Воно є могутнім засобом впливу на них.

Спів повинен бути, насамперед, фізіологічно вірним. Він не повинен викликати так званий «внутрісистемний конфлікт», на що наголошує і сучасна вокальна педагогіка, критерії якості голосотворення якої (за В.Ємельяновим), зокрема - акустичної ефективності, енергетичної економічності та біологічної доцільності, покладено в основу повноцінного функціонування не тільки всієї голосотвірної системи, а й людського організму загалом.

Голос людини, (незалежно від її вокальних здібностей і професійної діяльності), в сучасному житті щораз частіше виступає основним «пропагандистом» духовного і фізичного здоров’я, що і надає йому статусу «універсального» засобу формування культури особистості. Тому, «мода» на різноманітні співацькі форуми, шоу, «фабрики», конкурси, корпоративи та ін., як ознака сьогодення, вимагає і певної корекції вокального навчання і виховання, щодо пошуків широкоаспектних форм підготовки кваліфікованих спеціалістів для задоволення потреб т.зв. «масового споживача».

«П р о ц е с о п а н у в а н н я н е о п а н о в а н и х р а н і ш е а к у с т и ч н и х р і в н і в п о в и н е н п р о т і к а т и на о с н о в і ф і з і о л о г і ч н о в і р н о г о с п і в у, н е з а л е ж н о в і д я к о с т і з в у ч а н н я г о л о с у» - наголошує автор [78, с.98;].

Такий спів виключає можливість незмикання голосових зв’язок при фонації будь-яких голосних звуків і передбачає своєчасне перемикання регістрів.

А головною «рушійною силою» грамотного розвитку голосу є - бездоганне «вухо» педагога-вокаліста, яке повинно: тонко відчувати всі нюанси звучання голосу учня, розрізняти темброві характеристики регістрів, безпомилково визначати регістрові переходи в діапазоні, «вловлювати» зміни формантного складу у звучанні (яскравості, дзвінкості, виразності, емоційності тощо) та роботі артикуляційного апарату, знати орфоепічні норми мовлення у співі і володіти арсеналом спеціальних вправ для опанування кожним учнем індивідуально правильною співацькою технікою. Автор слушно зауважує, що хоча «дії не можуть випереджувати майбутній досвід, але вони можуть сприяти його утворенню поряд з результатом»[78, с.82]. Методичні засади названої концепції подані у «Додатку 1» (стор. 140).