6. Психоаналіз біомеханіки звукоутворення

Психічна діяльність людини, як синтез мислення, волевиявлення та чуттєвості, що відображає у свідомості сповнений протиріч навколишній світ, у співі отримує ту універсальну форму спілкування, яка пробуджує в людині біополярні структури тонких механізмів сприйняття, спрямованих на пізнання і опанування внутрішніх (функціональних можливостей організму, відновлення здоров’я, пізнання внутрішнього «Я» тощо) та зовнішніх взаємовідносин з суспільством. Феномен звукоутворення, як стверджують численні дослідження широкого на сьогоднішній день кола наук, можна розглядати в різних взаємопов’язаних аспектах: космологічному (вібраційно-звуковому явищі духовної сили людини), фізіологічному (емоційному прояві звукових коливань органів дихання) та фізичному (вібрацій повітроносного середовища, завдяки роботі голосових зв'язок). Виокремлення бодай котрогось з них не дає можливості проникнути в глибини підсвідомості, що позбавляє можливості керувати природою голосотворення.

В.Прокоп’єв - співак, педагог і методолог, проаналізувавши дослідження стародавніх і сучасних філософів та психологів (Піфагора, Декарта, Г.Лейбніца, З.Фрейда, К.Юнга, Е.Фромма та ін.) виділив низку чинників, необхідних співакові для повноцінного опановування звукотвірними ресурсами [142]:

- зібраність і зосередження уваги (як необхідного для будь-якої діяльності стану «включення», чи «орієнтації в предметі»). Для цього необхідно виробити уміння тривалого зосередження (наприклад, на малюнку, квітці чи іншому предметі), в нерухомій позі «споглядання». У співацькій діяльності увага і зосередження думки дозволяє керувати емоціями і, навіть, інтуїцією;

- «чистота крові», як обов’язкова умова збереження чистоти організму, зважаючи на те, що кров ще з прадавніх часів вважалася вмістилищем душі (Піфагор), яка має двокомпонентну структуру – хімічну і ефірну. Але, якщо хімічна структура (еритроцити, лейкоцити, тромбоцити тощо) є відомою, то ефірний компонент ще й досі не отримав конкретне наукове трактування, хоча саме кров серед чаклунів і ворожбитів стає основним об’єктом впливу на людську долю і життя загалом, оскільки відомо, що кров, як ефірна субстанція, має здатність «спілкування» навіть на дуже великій відстані;

- душевний стан (як емоційний чинник настрою, здатного за допомогою радісних вібрацій зцілювати, створювати творче натхнення);

- відчуття «закоханості» (в предмет, особистість, професію, природу тощо);

- гормональна активність як «зрілість» тіла і душі. Р.Юссон дослідив прямий вплив гормонів організму на тембр голосу [210];

- душевна досконалість, як здатність до самовдосконалення та самоаналізу дій. Німецький вчений Г. Лейбніц ототожнив душу з енергетичною субстанцією, здатною до розгортання закладеної в ній програми вдосконалення, оскільки всі вчинки людини є свідченням душевних мотивацій, що надходять з підсвідомості. Вчений переконаний, що «незріла» душа не здатна до співу – в ній є багато суперечностей;

- кармічний потенціал, як накопичена сила «минулих життів», позбавлена «іржі» заздрості і недоброзичливості, що дозволяє успішно перетворювати творчі наміри в результативну діяльність;

- астрологічний чинник, який «підтримує» (відсутні негативні аспекти – т.зв. «дисонанси душі» - В.Прокоп’єв) особистість співака і дозволяє успішно опановувати обрану спеціальність. Астрологи керуються судженням: «Дурень підкоряється планетам, а розумний керує ними». Тому знання своїх «зіркових» проблем сприятимуть вибору правильної професії і усунуть «безперспективні», а навчання стане корисним і легким. [142].

- особисте «лібідо», за твердженням австрійського психіатра З.Фрейда, лежить в основі психодинаміки вчинків людини, оскільки сексуальна енергія є могутнім стимулом для емоційного виплеску, в т.ч. і у співі, (що висвітлює і йогівська психотерапія стосовно вищих сфер людського розуму).

- стресовий стан, як спосіб розкриття (чи, навпаки, пригнічення) особистості (Е.Фромм). Співаки, як надзвичайно емоційні, є, переважно, життєрадісними, доброзичливими, відкритими і, навіть, дещо наївними людьми.

- чинник колективного несвідомого (за К.Юнгом), коли скриті співацькі можливості розкриваються в сприятливих умовах середовища за «принципом резонансу» (коли потреба співати виникає при слуханні улюблених співаків - чинник наслідування)

- співучасть слухача, як стимул (потреба) поділитися радістю з кимось, другом, увійти «в резонанс» зі спорідненою душею;

- континуальна сутність індивіда – за дослідженнями сучасного онтопсихолога А.Менегетті, повинна враховуватись педагогом, щоб не «ламати» особистість учня, оскільки організм кожної людини – це її внутрішній «ін-сьо», своєрідний «феномен», отриманий від народження, що уже є носієм певної суми знань і досвіду. За переконанням вченого, якби педагоги не вмішувались у семантичне поле індивідуальності учня, то вони б досягали мети найкоротшим шляхом (континуальність – безперервність обмінних процесів в організмі. Вона є значною при безсловесному спілкуванні, коли звукові моделі з континуальних рівнів учителя передаються прямо в континуум учня без мовних каналів – емоційно-образною мовою асоціацій). Треба навчити учня зосереджуватися, щоб створити внутрішню єдність, при якій вступає в силу механізм інтуїції. Це дозволить «злитися» з предметом роздумів (музичним образом) і відкрити істинні механізми розв’язання завдання.

Таким чином, головна проблема творчої реалізації співацьких можливостей полягає в гармонізації всіх рівнів регуляції в організмі співака. Ця гармонізація залежить і від певних зовнішніх чинників – спілкування з т.зв. «соціумом» (колективним розумом оточення) і «універсамом» (Космічним Розумом, який оберігає від руйнівних вібрацій зла) – недаремно існує поняття, що спів – це подвійна молитва.

Отже, уміння знайти оптимальне співвідношення між інтересами особистості і можливостями організму співака є найкращою формулою будь-якого навчального процесу. Послідовність розвитку вокальних якостей може відбуватися по-різному, проте бажано розвивати насамперед: емоційний слух, потім – вокальний слух, а дальше – органи мовлення і дихання в процесі розвитку голосу. Варто пам’ятати, що мислительний (раціональний) тип людини важче навчається співу, оскільки її емоції є більш скованими, а художній тип, як правило, має добре розвинений емоційний слух і краще піддається вокальному вихованню. Отже, і той, і інший тип потребуватимуть різного підходу до розвитку співацької культури.

Оскільки голос є прабатьком музики, то він повністю відповідає внутрішньому світу людини і своїм тембром звертається до чуттів, а словом – до розуму. «Цей дивовижний дар природи є показником не тільки емоційної і фізичної сили людини, а й сили інтелектуальної» - зазначає В.Прокоп’єв [142, с.48] .

Відомо, що у підсвідомості людини закладена модель творчості, яка знімає «гальма» свідомості, тому проникнути туди можна лише через емоційний «місток» (або при медитуванні), а це спонукає сучасну вокальну педагогіку переглянути критерії співацького мистецтва. Видатний співак Лаурі-Вольпі у свій час наголошував: «Мимовільно взятий людський голос являє собою неконтрольовану вібрацію фізичної природи людини, а раціональний голос виникає в результаті набутого вокального пізнання. Але і раціональний голос поєднується з духовним лише тоді, коли завдяки процесу концентрації розумової енергії і всіх фізичних і духовних сил особистості він піднімається до життя духа… Підсвідомість, тайники душі дають нам ірраціональні імпульси, здатні збагатити інтуїцію цілком конкретною творчою винахідливістю, яка іноді робить честь не тільки мистецтву, але й науці» [83, с.267].

Всіх співаків за тілесними ознаками можна поділити (за В.Прокоп’євим), незалежно від віку, статі і типу голосу, на такі категорії:

- гіперстенічні – високогруді, духовно обдаровані, мають, переважно, багаті природні голоси. Вони схильні до емпіричних методів сприйняття співу, оскільки здебільшого добре відчувають свої природні нахили і їхні інтереси організму переважають над інтересами особистості. Для цього типу голосів характерне переважаюче грудне резонування в режимі автоколивань голосових складок, вони менше піддаються біологічній реструктуризації, а їхні клітинні комплекси працюють на основному енергетичному рівні, тому і рухи їх вирізняються більшою розслабленістю і свободою.

- нормостенічні – середньогруді, інтелектуальні володарі середніх за красою і міцністю голосів, схильні сприйняття будь-якої методики, оскільки особистість і організм у них цілком узгоджені. Вони вимагають усвідомленого підходу до виховання голосу. Тілесні структури цього типу голосів вже перебувають у т.зв. стадії кристалізації, проте інтереси особистості і організму співпадають (стійкі). Щодо звукоутворення, то вони однаково здатні до синтезу будь-якого принципу фонації (автоколивань і вимушених коливань голосових складок).

- гіпостенічні – низькогруді теоретики з малою наявністю в голосі оксамитового тембру, які співають більше розумом, ніж серцем і краще сприймають теоретичне обґрунтування методики розвитку голосу. Інтереси особистості у них переважають над інтересами організму – все опановують через мислення і аналіз. Раціональний підхід до діяльності характеризується інтенсивною фазою т.зв. кристалізації, що й робить їх дії цілеспрямованими. Процес співу у цього типу відбувається за принципом вимушених коливань голосових складок (зв'язок).

Біомеханіка звукоутворення пов’язана з механізмами натягу і змикання голосових зв'язок (складок) та електроімпульсами, що стимулюють їх іннервацію, викликаючи цим коливання і утворення веретеноподібної щілини. Частота коливань зв'язок зумовлюється частотою імпульсів, що надходять з кори головного мозку і цим характеризується модель т.зв. вимушених коливань.

Звукопровідним середовищем для коливання голосових зв'язок стає повітряний простір в дихальному горлі. Але звучання голосу стає можливим лише тоді, коли в роботу вступає резонаційна і дихальна система, яка «запускає» модель т.зв. автоколивань і від якої залежить тембральне забарвлення, сила і летючість голосу. Ефект художнього співу зумовлюється рівнем культури співака і гнучкістю його мислення, а чистота інтонування – його природною музикальністю і роботою звуковисотного «генератора». Наявність природних музичних здібностей дозволяє швидко і ефективно поєднувати мовленнєву і вокальну функції у один процес (за принципом автоколивань), але в певних теситурних межах діапазону голосу.

Навчання співу дозволяє не тільки розширити діапазон, а й чітко зрозуміти механізми фонації та усвідомленого керівництва ними. Свідомість («раціо») через систему навчання бере під контроль емоції, що дозволяє включати модель вимушених коливань – якщо раніше частота коливань голосових зв'язок створювалась лише самою коливальною системою, то тепер нею керує сила «зовні» - імпульси з мозку. Власне кажучи, в автоколивальній системі переважає серце («емоціо»), а у вимушеній – розум («раціо»). Складність їх інтеграції зумовлюється вирівнюванням т.зв. перехідних звуків (регістрових переходів) і знаходженням єдиної позиції звучання («фокусування» всіх вокальних відчуттів).

Найкращим методом знаходження єдиної позиції є активна розширена гортань співака як основний чинник поєднання всіх потрібних відчуттів у співі. Різнобічне (впродовж, впоперек, косо) розміщення волокон в обидвох пучках голосових зв'язок в гортані дає їм можливість скорочуватися не тільки всією масою, а й окремими (навіть дуже малими) ділянками, що надає їм особливої рухливості, гнучкості та пластичності у виконанні різних звукових функцій та нюансів. Керівництво параметрами цих коливань як системою дихання, так і корою головного мозку вимагає тонкого регулювання процесу звукоутворення, оскільки там програмується не тільки частота коливань, але й інші параметри співу в співпраці обидвох моделей звукоутворення (вимушених та автоколивань).

Для формування потрібних слухових відчуттів і, зокрема, вокально-моторного слуху, важливу роль відіграє фонозапис співу, який дозволяє почути «збоку» (тобто, зовнішнім слухом, а не внутрішніми відчуттями) справжнє звучання голосу, оскільки вони насправді не співпадають у свідомості співака і можуть створювати невірні враження, (а отже і висновки) про власні вокально-виконавські можливості учня, що засвідчує нестійкість вокального стереотипу і стимулює його до вдосконалення краще за будь-які вказівки чи докори педагога. Спів – це певне програмування дій, які завжди є комплексними. З цього приводу кібернетик Н.Вінер зауважив: «Ми не хочемо приводити в рух певні м’язи і навіть взагалі не знаємо, які м’язи потрібно привести в дію, щоб виконати дане завдання, ми просто хочемо взяти цигарку. Наші рухи регулюються ступінню того, наскільки завдання ще не виконане» [142, с.68]. Саме запис (магнітофон, диктофон, аудіокасети тощо) допомагає виховувати в учня здатність до самостійного аналізу якості співу, сприяє ліквідації почуття сорому і скутості та стимулює вдосконалення голосу.

Квінтесенція концептуально-сугестивної методики викладена в Додатку №3. (с.169).