7. 3. Межі дійсної застосовуваності контролю, кореляції та регуляції майбутнього

Найомріянішим надбанням, до якого тільки можна прагнути дістатися, є повний, суцільний, тотальний (франц total, від лат. totus – весь, цілий: загальний; всеохоплюючий; всеосяжний) контроль над майбутнім і такі ж його кореляція та регуляція.

Цінність такого надбання незрівнянно перевищує вартість будь-якого майна – рухомого чи нерухомого, будь-яких багатств чи коштовностей, оскільки все це можна легко здобути, якщо мати владу над майбутнім.

Повернути чи розвернути хід руху до майбутнього в бажаному напрямку – це те, що перевершує за своєю привабливістю всі інші мрії, бажання й прагнення, бо вбирає в себе їх усіх.

Намагання робити саме такі повороти-розвороти спонукало й спонукає людей робити те, що вони думають, що знають, що вони роблять.

Однак думати, що знаєш, що робиш, і знати, що робиш, далеко не завжди є одним і тим самим.

Саме з цієї причини часто-густо виникає той феномен, що відомий під назвою: «Хотіли як краще, а вийшло – як завжди».

Якщо хотіти, щоб весь народ певної країни був в майбутньому досхочу нагодований м’ясом, молоком і маслом, то це аж ніяк не означає, що всі посівні площі в цій країні слід засівати кукурудзою, навіть якщо автору цієї ідеї здається, що він знає, що саме це треба робити.

Якщо бажати перетворити пекельні пустелі в квітучі сади, то це зовсім не означає, що треба розгорнути течію сибірських рік в зворотньому напрямку – такий проект дійсно існував, і завадила його здійсненню тільки екстренна зміна керівника країни.

Якщо бажати забезпечити потрібні стосунки з якоюсь сусідньою країної, то це ніякою мірою не означає, що в цю країну треба вводити свої озброєні війська.

Майбутнє не підпорядковується ані волюнтаризму (від лат. voluntaries – залежний від волі: за трактовкою автора цього терміна – Фердинанда Тьонніса волюнтаризм є прагненням реалізувати бажані цілі без урахування об’єктивних обставин і можливих наслідків), ані авантюризму (від франц. aventure, букв. – пригода: ризиковане, сумнівне діяння; акція без урахування реальних можливостей і умов, приречена, як правило, на невдачу), ані фаталізму (франц. fatalisme, від лат. fatalis – наперед визначений долею: світогляд, який визнає панування над людиною й суспільством невідворотніх сил, що однозначно визначають їхню долю).

Сьогодні авантюризмом є вважати абсолютним засобом забезпечення контролю над майбутньою поведінкою людей дихотомію (від грец. διχστσμία – поділ на дві частини) «батога» й «пряника»: прагнення контролювати дії людей саме цими засобами вже зараз дуже часто призводить до результатів не тільки несподіваних, а й до прямо протилежних очікуваним.

Це відбувається, по-перше, тому, що в сьогоднішніх реаліях ніякий найманий працівник вже не є прикутим до своєї одноколісної тачки сталевим ланцюгом.

По-друге, за ринкових умов найнеобхідніші для роботодавця працівники – вже за самим цим своїм визначенням, – як правило, набувають дедалі більшої цінності не тільки для даного роботодавця, а й для його конкурента.

По-третє, в сьогоднішніх умовах експотенційного зростання інформативного, науково-технічного, техніко-технологічного, загалом – інтелектуального – рівнів виробництва найкваліфікованіші працівники дедалі більше виявляються такими, в яких почуття власної гідності, як правило, не поступається їхній кваліфікації.

Тобто, в сучасних умовах і в подальшій перспективі абсолютизація дихотомії «батога і пряника» дедалі більше доводить і доводитиме свою неспроможність виступати дієвим та ефективним засобом контролю над майбутньою поведінкою людей.

Отже, внаслідок того, що суспільство позбавляється й надалі позбавлятиметься рабської залежності одних людей від інших й в міру свого просування в напрямку науково-технічного прогресу, воно звільнюється й звільнюватиметься від такого недієвого й неефективного засобу контролю над майбутньою поведінкою людей, яким з давніх часів виступала дихотомія «батога» й «пряника», абсолютизація якої є шляхом редукціонування людини до рівня «собаки Павлова».

Шляхом туди ж є і кореляція майбутньої поведінки людей, здійснювана через абсолютизацію не тільки «обітування й погроз», тобто, обіцянок і залякувань, а й впливу або теперішнього на майбутнє, або майбутнього на теперішнє.

Обіцянки нездійсненного дедалі більше не надихають нікого на те, щоб ним сліпо вірити, бо за кожною з них стоять конкретні люди, й з приводу кожного з них щодалі більше можна дізнатися, хоча б і через інтернет, who is who, хто з них що вже обіцяв раніше та як виконував обіцяне, й, відповідно, чого дійсно варті їхні обіцянки та чого насправді слід від них чекати.

Залякування дедалі менше викликають священний «Страх і трепет» (назва однієї з найкращих робіт предтечі екзістенціалізму Сьорена К’єркегора) перед уявними в своїй неминучості жахами, оскільки ніхто з «залякувачів» не є й не може вважатися власником невідворотності, тобто, її володарем, розпорядником і користувачем.

Безумовно, кореляція теперішнім майбутнього є необхідною, адже саме сьогодні закладаються підвалини того, що буде завтра.

Так само безсумнівно, що не менш необхідною є кореляція майбутнім теперішнього, оскільки планування людьми свого майбутнього, як правило, виступає виразом і проявом їхньої розумності й зазвичай є свідченням рівня розвинутості їхнього інтелекту, відсутність же такого планування засвідчує неспроможність людини бачити хоча б трохи далі свого носа. Така інтелектуальна короткозорість гарантовано забезпечує людині стикання з купою проблем практично на кожному кроці її життєвого шляху.

Саме тому для будь-якої живої системи, не кажучи вже про розумну, індикатором її стабільності й перспективності є наявність збалансованості в ній між дома кореляціями: теперішнього майбутнім і майбутнього теперішнім.

Тільки-но така збалансованість порушуєтья, як одразу виникає реальна небезпека того, про що шекспіровський Гамлет сказав: “The time is out of join”, – «Перервався зв’язок часів».

Віддавати безумовну, абсолютну перевагу теперішньому перед майбутнім означає проявляти недалекоглядність і демонструвати безперспективність своєї діяльності.

Гасло: “Après nous le déluge”, – «Після нас – хоч потоп», – не може бути визнаним гідним людини розумної, навіть безвідносно до того, є в неї свої діти, чи – немає, й фактично воно є свідченням цинізму, назва якого походить від грецького слова κυνικός – собачий, хоча за своїм змістом цей термін явно ображає собаку. Жити ж в теперішньому, непомірно беручи в борг у майбутнього, означає доведення майбутнього – як безнадійного банкрута – до самогубства.

Принесення ж теперішнього в жертву майбутньому означає вбивство не тільки теперішнього, а й майбутнього, якому в такому разі просто не буде з чого народитися.

Якщо, наприклад, гуртом відгукнутися на заклик пісні: «Смело мы в бой пойдем за власть Советов, и как один умрем, в борьбе за это», – то наслідком цього стане цілковитий і повний абсурд, оскільки, якщо всі помруть за певну владу, то ця влада буде лише для померлих і здійснюватися вона має лише померлими.

Отже, абсолютизація будь-якої однобічності кореляції, що існує між теперішнім і майбутнім має своїм закономірним наслідком втрату бажаного майбутнього.

В сучасних умовах не меншим авантюризмом, аніж тотальне застосування дихотомії «батога» й «пряника» чи абсолютизація однобічності кореляції між теперішнім і майбутнім, є застосування в якості абсолютного засобу регулювання майбутньої діяльності людей конгломерат виховання й ідеології.

Виховання виконувало свою функцію регулятора майбутньої поведінки людей на протязі багатьох сторіч і навіть – тисячоріч, не змінюючись при цьому за своєю суттю. Змінювалися лише форми й засоби виховання як системи цілеспрямованого впливу (щоб не сказати – тиску) одних людей (вихователей) на свідомість інших людей (вихованців) з метою отримування заздалегідь очікуваних (вихователями) результатів. Незалежно від тих чи інших особливостей тієї чи іншої системи виховання, кожна з них була й є за своєю суттю суб’єкт-об’єктною системою, в якій є чітко виражений суб’єкт – як джерело «виховальної активності» – та «об’єкт» – як «те, на що спрямована виховальна активність суб’єкта». При цьому такий розподіл соціальних ролей визначається апріорно, однозначно, раз і назавжди: той, хто старший або вищий (за своїм віком, за своїм рангом, за своїм званням, за своїм соціальним статусом, за своїм місцем в ієрархічній структурі суспільства), є беззаперечно тим, хто виховує; той же, хто є молодшим або нижчим (за перерахованими чинниками), є безумовно тим, кого виховують. У виховальному процесі контроль суб’єкта над майбутньою поведінкою об’єкта виховання забезпечувався, забезпечується й забезпечуватиметься доти, доки існуватиме цей процес, вже добре знайомими нам засобами, а саме: «батогом» і «пряником», яких би витончених і вишуканих форм свого втілення вони ні набували.

Саме ж виховання є окремим випадком і більш чи менш прихованою формою застосування ідеології, коли той, хто старший, сильніший, багатший, розумніший (як він вважає і в чому він «глибоко переконаний) підкорює своїй волі того, хто молодший, слабкіший, «дурніший» (з позиції «старшого»).

При всьому наявному різноманітті ідеологій – як тих, що існували колись, так і тих, що існують тепер й існуватимуть у майбутньому об’єднуючою, стандартизуючою й уніфікуючою їх усіх є притаманна їм усім невід’ємна властивість: бути засобом виокремлення «своїх» серед «чужих» й відокремлення перших від других.

Тобто, якою б ні була, ні є, ні буде ідеологія – чи то консервативною, чи то ліберальною, чи то соціалістичною, чи то комуністичною, чи то фашистською, чи то нацистською – вона була, є й буде ідейною основою політики як «мистецтва» використовування інших в своїх цілях (особистих, корпоративних, класових, кланових, кастових). Для здійснення ж будь-якої політики обов’язковою передумовою є залучення під свої прапори якомога більшої кількості своїх прихильників – бажано, якомога відданіших, «переконаніших», готових на самопожертву заради тієї ідеї, яка є базовою для даної ідеології.

Об’єднанню таких прихильників у щільні лави «безкомпромісних борців за ідею» якнайефективніше сприяє формування й закріплення на рівні «колективного несвідомого» – як назвав цей феномен Карл Густав Юнг – образу спільного для них ворога, гаслами боротьби проти якого якнайлегше згуртовувати «своїх» – «ідейно свідомих». Саме з такою метою ідеологією як засобом забезпечення регулювання майбутньої поведінкою людей в своїх цілях підпорядковується собі виховання. В такий спосіб формується єдність ідеології й виховання при збереженні верховенства першої над другим.

Тобто, якщо абсолютизація виховання як суб’єкт-об’єктного процесу, в якому суб’єктом виступає вихователь, а об’єктом – вихованець, має своїм закономірним наслідком редукцію вихованця до рівня дресированого виконавця команд вихователя-дресерувальника, то абсолютизація ідеології як знову ж таки суб’єкт-об’єктного процесу, в якому функцію суб’єкта виконує соціальний інститут ідеологів, а функцію об’єкта – людина, своїм логічним завершенням має редукцію людей до рівня церберів (лат. Cerberus, з грец. Κέρβερος – у давньогрецькій міфології – тригологвий злий пес з хвостом і гривою із змій), безмежно відданих – аж до самопожертви – свому «хазяїну» й безмежно лютих до «чужих».

Отже, абсолютизація кожного з попарно існуючих засобів здійснення: контролю («батіг і пряник»); кореляції («обіцянки й погрози»); регуляції (виховання й ідеологія) майбутньої поведінки людей неминуче вироджується в абсурд, що не має ніякої позитивної історичної перспективи, і кожен з цих засобів може й має бути трансформованим у такий, який є адекватним вимогам розумності й гуманізму.