5. 3. Дійсність як втілення закономірного й необхідного через випадкове

В 1821-му році світ побачила робота Гегеля під назвою: «Основи філософії права» (“Die Grundlinien der Philosophie des Rechts”). Ця подія навряд чи викликала б той гучний резонанс, який вона дійсно мала, якщо б не одна вражаюча фраза, сказана автором «Основ»: «Все дійсне – розумне, все розумне – дійсне».

Шок від цієї фрази відчуває, напевне, кожний, хто з нею стикається.

Перша частина цього твердження означає, начебто, що все, що відбувається, все, що діється, все, що коїтся, має бути визнаним таким, що є розумним. Таке судження виглядає не інакше, ніж намагання виправдати будь-який скоєний злочин, будь-яку вчинену підлість чи здієну глупість їхньою буцімто розумністю.

Водночас здається очевидним, що друга частина означеного твердження спрямована, начебто, на те, щоб переконати всіх в тому, що все розумне вже здійснене, й що в майбутньому нічого нового розумного вже не з’явиться ніколи й не може з’явитися в принципі.

Насправді ж, як відомо, далеко не все очевидне, не все, що здається безсумнівним і беззаперечним, є достеменним.

Позірна зрозумілість шокуючого гегелевського твердження, якщо в нього вчитатися прискіпливо, миттєво руйнується, й замість очевидного неймовірного постає неочевідне, проте – достеменне.

Інтрига, закладена автором в означене твердження полягає в тому, що дійсним є далеко не все існуюче, а лише таке, яке існує з необхідністю.

Існуюче ж без наявної необхідності свого існування не є дійсним.

Кожен злочин, кожна підлість можуть видаватися необхідними лише з позиції того, хто їх скоює.

Якщо хтось стверджує «заднім числом», що в нього не було іншого виходу, то це означає не наявність об’єктивної необхідності вчинення вчиненого, а лише намагання виправдати – хоча б перед самим собою – той злочин або ту підлість, яку ним вже було скоєне.

Якщо ж хтось стверджує в певній ситуації, що в нього немає іншого виходу, то це свідчить лише про прагнення заздалегідь знайти собі виправдання щодо того злочину чи тієї підлості, яку він тільки має намір вчинити в майбутньому.

Об’єктивно ж, тобто, незалежно від будь-чиїх особистих поглядів, уподобань, упереджень або ж «глибоких переконань», які насправді є лише зведенням в ранг абсолюту тієї чи іншої ідеї, й саме в такий спосіб – перетворенням її в абсурд, жодний злочин, жодна підлість не є необхідними, не кажучи вже про будь-яку глупість.

Будь-яка підлість не є не тільки закономірною або ж необхідною, вона не є навіть випадковою, бо вчиняється навмисно, тобто, в ній відображається певна світоглядна позиція того, хто її вчиняє.

Наприклад, така підлість, як брехня, є, за визначенням Мартіна Бубера, викривленням ситуації позицією, й будь-які пояснення щодо застосування брехні, на кшталт того, що «в мене не було (немає) іншого виходу», є лише намаганням прикрити сором соромного ілюзією необхідності, а отже – й закономірності.

Необхідність й закономірність є, перш за все, атрибутами об’єктивності, а ні в якій брехні об’єктивність не міститься, як, втім, і в будь-якій глупості чи підлості.

Що ж до розумності, то вона є «схопленням» (grasp) необхідності й закономірності як атрибутами дійсності. При цьому розуміння будь-якої глупості чи підлості є схопленням необхідності й закономірності дістатися до причин скоєння глупого чи підлого.

Отже, не все, що існує, є дійсним.

Відповідно, не все, що існує, є розумним.

Дійсним і розумним є лише існуюче з необхідністю й закономірністю та усвідомлене в якості саме такого, що, власне кажучи, й було «схоплене» Гегелем в його “Grundlinien der Philosophie des Rechts”.