21. Характеристика об'єктів та суб'єктів власності. Їхня взаємодія в процесі виробництва.

Коротко

Суб’єкти власності — це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження—привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Суб'єкти права власності - Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені у ст. 2 ЦК, а саме - фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, АРК1, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці.

Об'єкт права власності - майно, склад якого не деталізується, тобто у власності може бути будь-яке майно.

Власність економічна — виробничі відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності тощо в усіх сферах суспільного відтворення.

Визначальними з-поміж таких відносин і матеріально-речових об'єктів є відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, або відносини власності на засоби виробництва. Вони становлять основу виробничих відносин, формують їхній тип. Водночас відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва — важлива підсистема виробничих відносин, що розкривається та функціонує у сферах безпосереднього виробництва, розподілу, обміну та споживання, тому їх не можна називати основним виробничим відношенням. Таким є відносини власності на засоби виробництва у сфері безпосереднього процесу виробництва. Саме вони створюють суспільно-економічну форму поєднання особистісних і матеріальних факторів виробництва.

Багато

Суб'єкти права власності Таким чином, суб'єктами права власності є суб'єкти приватного права (приватні фізичні та юридичні особи) і суб'єкти публічного права, які зазвичай розподіляються на публічно-правові утворення (держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави) та юридичні особи публічного права (державні підприємства, казенні підприємства, державні установи, комунальні підприємства, комунальні установи)2. Крім того, таким суб'єктом є Український народ.

Приватні особи як власники.

ЦК визнає власниками всіх приватних осіб - як фізичних, так і юридичних. І якщо стосовно фізичних осіб як власників свого майна практично не виникає суперечностей, то щодо юридичних осіб відтепер існує правило, що всі юридичні особи приватного права, передбачені як такі ЦК, є власниками. При цьому необхідно враховувати, що юридичні особи є такими ж власниками, як і фізичні без поділу на суб'єктів права приватної і колективної власності.

Суб'єкти публічного права як власники.

Український народ є поняттям, зміст якого не визначено. Він являє собою певну спільність, яка виступає як єдине ціле, хоча складається з окремих осіб та їхніх угруповань. Для нього характерний високий ступінь узагальнення.

Суб'єктом права власності с держава Україна, яку не слід змішувати з окремими державними органами - Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України тощо. Останні згідно зі своєю компетенцією здійснюють ті чи інші повноваження держави як власника, але самі вони суб'єктами права власності не є.

Суперечливою визначена в ЦК участь у відносинах власності Автономної Республіки Крим. З одного боку, відсильна норма ст. 318 ЦК вимагає застосування ст. 2 ЦК, унаслідок чого виходить, що АРК слід вважати суб'єктом права власності. Однак такий висновок є хибним і не відповідає ані Конституції, ані логіці самого законодавця, яким у гл. 23 ЦК, де міститься регулювання права власності Українського народу, права приватної, державної та комунальної власності (статті 324-327 ЦК), окремо право АРК не врегульовується. Проте, якщо АРК була б суб'єктом права власності, то слід було б зазначити відмінність її правового становища як власника порівняно з правом таких власників, як держава та територіальні громади.

Територіальні громади, якими згідно з Конституцією є громади сіл, селищ, міст, районів у містах, також є власниками. Конституція не передбачає як суб'єктів права власності населення районів і областей, що у будь-якому разі складається із зазначених вище видів громад.

Юридичні особи публічного права (державні, казенні, комунальні підприємства, державні та комунальні установи) проблематично визнавати власниками на закріплене за ними майно. Із цього приводу між ЦК та ГК існують розбіжності суттєвого характеру, бо останній визначає інший правовий режим їх майна - право господарського відання або оперативного управління. Тому зазначених осіб публічного права слід виключити з кола суб'єктів права власності.

Об'єкти права власності

Порівняно з об'єктами цивільних прав взагалі (ст. 177 ЦК) об'єкти права власності є вужчим поняттям, бо ними не охоплюються дії, результати послуг тощо. Об'єктом права власності є майно, склад якого гл. 23 ЦК не деталізується, тобто у власності може бути будь-яке майно.

ЦК передбачається можливість обмежень видів майна, яке не може перебувати у власності. При цьому слід враховувати, по-перше, що ці обмеження встановлюються не для всіх суб'єктів права власності, а тільки для фізичних та юридичних осіб. По-друге, такі обмеження можуть встановлюватися лише законом, а не підзаконними нормативно-правовими актами.

За загальним правилом, склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності приватних фізичних та юридичних осіб, не обмежуються. Можливість таких обмежень стосується лише розміру земельної ділянки, яка може бути у їх власності, та земель сільськогосподарського призначення, які згідно з ч. 4 ст. 22 ЗК не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Поняття майна не ототожнюється з товаром, хоча до об'єктів права власності, за загальним правилом, відносять все, що є товаром. Так, ще дореволюційними вченими розуміння речей як об'єктів права власності пов'язувалося або з результатами людської праці, або з поняттям товару, котрим є матеріальні предмети торгових угод, на відміну від інших об'єктів, особливо цінних паперів1.

Із цього існують винятки, що стосуються права власності на такі об'єкти, які не знаходяться в обігу і не можуть бути товаром, - наприклад, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. Разом з тим товаром може стати те, що сумнівно відносити до права власності - людський організм, який буває об'єктом донорства та трансплантації. Ще давні римляни зазначали, що не може бути у власності і визнаватися річчю тіло вільної людини, тим більше мертве тіло, а також предмети недосяжні2.

Майновий стан власника буде об'єктивним, якщо склад його майна визначати не тільки сукупністю речей, а й активами (правами вимоги) і пасивами (борги)3. Дійсно, коли власник має певне майно, але у нього є й багато боргів, то справа лише у часі, коли кредитори звернуть стягнення на це майно, і він вже не буде його власником.

Власність і виробничі відносини. 

Власність економічна — виробничі відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності тощо в усіх сферах суспільного відтворення.

Таке визначення розкриває якісний аспект власності як економічної категорії. Другим її аспектом є кількісний, а отже, названі в цьому визначенні об'єкти власності. Це означає, що такі економічні відносини між людьми не є безпредметними, беззмістовними: вони завжди пов'язані з привласненням певних економічних благ. Враховуючи наведену вище відмінність між політичною економією та економікс (перша розглядає економічні відносини між людьми, в тому числі діяльність людей; друга — діяльність людей), слід зазначити, що в політичній економії (як складовій частині економічної теорії) третім об'єктом кожного економічного відношення (перше — відносини між людьми; друге — сама людина з її потребами та інтересами в процесі такої діяльності) є об'єкти власності.

Визначальними з-поміж таких відносин і матеріально-речових об'єктів є відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, або відносини власності на засоби виробництва. Вони становлять основу виробничих відносин, формують їхній тип. Водночас відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва — важлива підсистема виробничих відносин, що розкривається та функціонує у сферах безпосереднього виробництва, розподілу, обміну та споживання, тому їх не можна називати основним виробничим відношенням. Таким є відносини власності на засоби виробництва у сфері безпосереднього процесу виробництва. Саме вони створюють суспільно-економічну форму поєднання особистісних і матеріальних факторів виробництва.

Відносини економічної власності за змістом охоплюють сукупність виробничих відносин, є їх системною сутністю, тобто для вдосконалення чи докорінної зміни відносин економічної власності необхідно вдосконалити або змінити всі форми власності: ціни, заробітну плату, податки, розподіл прибутку тощо. Однак категорії «економічна власність» та «виробничі відносини» неідентичні. «Виробничі відносини» — місткіша економічна категорія, оскільки, крім сутнісних зв'язків, виражає ще й форми вияву такої сутності, є єдністю сутності та явища. Неправомірно ототожнювати власність і виробничі відносини.

Власність загалом є місткою соціологічною категорією, яка має економічний, юридичний, соціальний, політичний, національний та психологічний аспекти. Найважливішими з них є економічний та юридичний. Економічний аспект, будучи самостійним, отримав назву «економічна власність». Сутність юридичного аспекту доцільно називати юридичною власністю.

Якщо розглядати відносини економічної власності як об'єкти привласнення, то їх елементами є відносини між людьми з приводу привласнення: робочої сили, засобів виробництва, досягнень науки, насамперед у формі патентів, ліцензій, інших видів інтелектуальної власності, інформації, результатів впровадження найпередовіших форм і методів організації виробництва, послуг тощо.