5. Типологія культури (духовна і матеріальна; елітарна і масова; сільська і міська; християнська, ісламська, буддистська і т.Ін.)

Форми культури відносяться до таких сукупностей правил, норм і моделей поведінки людей, які не можна вважати повністю автономними утвореннями; вони не є також складовими частинами якогось цілого. Термін "символічна форма" увів представник мар-бургської школи неокантіанства Е. Кассірер для позначення "світу культури", коло якого становлять мова, наука, мистецтво, релігія, міфи. Він вважав, що культурні форми - "це не різні способи, якими одне суще у собі дійсне відкривається духу, а шляхи, якими дух випливає в своїй об'єктивації, тобто у своєму самовираженні". У більшості сучасних суспільств культура існує у наступних основних формах:

1) висока, або елітарна культура - дистанційовані від масових форм арт-факти (зразки образотворчого мистецтва, класичної музики й літератури, моральні образи й наукові стандарти), створювані для еліти й споживані нею;

2) народна культура - фольклор, що являє собою іноформу синкретизму утилітарно-магічно-морально-естетичної діяльності (казки, пісні, звичаї);

3) масова культура - культура, що склалася у процесі розвитку засобів масової інформації, тиражована для маси й споживана масою.

Типами культури слід іменувати такі сукупності норм, правил і моделей поведінки людей, які становлять відносно замкнені області, але не є частинами одного цілого. Наприклад, китайська або російська культура - такі самобутні й самодостатні явища, які не належать до реально існуючого цілого. Стосовно них роль цілого може відіграти тільки культура всього людства, але вона як всеза-гальне утворення є скоріше метафорою, ніж реальним явищем. Будь-яку національну або етнічну культуру ми зобов'язані віднести до культурних типів. Термін "тип" припускає, що національні культури - українську, французьку або китайську - ми можемо порівнювати й знаходити в них типові риси. До типів культури треба відносити не тільки регіонально-етнічні утворення, але також історичні й господарські. У такому випадку латиноамериканська культура, культура постіндустріального суспільства або культура мисливців і збирачів повинні іменуватися культурними типами.

Типологія культур будується на підставі декількох критеріїв:

зв'язок з релігією (культури релігійні й світські);

регіональна приналежність культури (культури Сходу й Заходу, середземноморська, латиноамериканська);

регіонально-етнічна особливість (російська, французька);

приналежність до історичного типу суспільства (культура традиційного, індустріального, постіндустріального суспільства);

господарський лад (культура мисливців і збирачів, городників, хліборобів, скотарів, індустріальна культура);

сфера суспільства або вид діяльності (культура виробнича, політична, економічна, педагогічна, екологічна, художня тощо);

зв'язок з територією (сільська й міська культура);

спеціалізація (повсякденна й спеціалізована культура);

етнічна приналежність (народна, національна, етнічна культура);

рівень майстерності й тип аудиторії (висока, або елітарна, народна, масова культура) ін.

Під час обговорення типів культури ми будемо використовувати терміни "просте" і "дописемне", а також "складне" і "писемне" суспільства. Дописемне означає відсутність писемної мови й відповідно описує більшість доземлеробських суспільства. Землеробське суспільство відноситься до історичних, тому що писемність уже існувала.

Відмінність духовної й матеріальної культур не можна віднести до галузей, форм, типів або видів культури, оскільки ці явища поєднують у собі в різному ступені всі чотири класифікаційні ознаки. Духовну й матеріальну культуру вірніше вважати комбінованими або комплексними утворами, що коштують осторонь від загальної концептуальної схеми. їх можна називати наскрізними явищами, що пронизують і галузі, і типи, і форми, і види культури.

Матеріальна культура поділяється на:

- виробничо-технологічну культуру, що становить речовинні результати матеріального виробництва й способи технологічної діяльності суспільної людини;

- відтворення людського роду, що включає у себе всю сферу інтимних відносин між чоловіком і жінкою.

Слід зазначити, що під матеріальною культурою розуміється не стільки створення предметного миру людей, скільки діяльність з формування "умов людського існування". Сутністю матеріальної культури є втілення різноманітних людських потреб, що дозволяють людям адаптуватися до біологічних і соціальних умов життя.

Поняття духовної культури:

- містить у собі всі галузі духовного виробництва (мистецтво, філософію, науку та ін.);

- показує соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві (мова йде про владні структури керування, правових і моральних нормах, стилях лідерства та ін.).

Стародавні греки сформували класичну тріаду духовної культури людства: істину - добро - красу. Відповідно були виділені й три найважливіші ціннісні абсолюти людської духовності:

- теоретизм, з орієнтацією на істину й створенням особливого сутнісного буття, протилежного звичайним явищам життя;

- этизм, що підкоряє моральному змісту життя всі інші людські устремління;

- естетизм, що досягає максимальної повноти життя з опорою на емоційно-почуттєве переживання

Відмінність духовної й матеріальної культур не можна віднести до галузей, форм, типів або видів культури, оскільки ці явища поєднують у собі в різному ступені всі чотири класифікаційні ознаки. Духовну й матеріальну культуру вірніше вважати комбінованими або комплексними утворами, що коштують осторонь від загальної концептуальної схеми. їх можна називати наскрізними явищами, що пронизують і галузі, і типи, і форми, і види культури.

6. Культурогенез, як процес виокремлення людини з природного світу. Основні концепції культурогенезу: трудова (Ф. Енгельс); ігрова (Й. Хейзінга); психоаналітична (З. Фрейд); символічна (Е. Кассірер, Л. Уайт).

Питання про виникнення людини та культури хвилює людство здавна. У XIX ст. склалося два погляди на дану проблему: релігійний і близькі до нього (наприклад, життя занесене на Землю інопланетянами), суть яких в тому, що життя і людина є неземного походження; та еволюційний, який, виходячи із сучасних наукових знань, пояснює виникнення людини поступовим розвитком і ускладненням форм матерії. Перший погляд не вимагає доказів, а приймається, як правило, на віру. Ми будемо виходити з

другого погляду.

В еволюційній теорії на сьогоднішній день аксіомою є твердження, що людина – це підсумок космічної, біологічної та культурної еволюції. Всесвіт виник приблизно 20 млрд. років тому в результаті Великого вибуху, згідно з уявленнями сучасної космології, і життя людства залежить від організації космосу, від процесів, які протікають у ньому.

Близько 3-4 млрд. років тому в результаті космічної еволюції створились сприятливі умови для виникнення життя. Дальший розвиток життя хоч і залежав, безперечно, від космічної еволюції, та більшою мірою визначався еволюцією біологічною: 3,5-4 млрд. років тому починається процес антропосоціогенезу.

Вітчизняні вчені підтримують гіпотезу, згідно з якою австралопітек як новий біологічний вид - попередник людини (Homo sapiens) - виник в результаті мутацій людиноподібних мавп (горил, шимпанзе, орангутангів) під впливом зміни радіаційної обстановки. Італійським генетиком Б.Кіареллі висловлена гіпотеза про злиття у далекого предка людини двох пар хромосом, в результаті чого «зміцніли» саме ті, які визначають розвиток мозку і нервової системи.

Як наслідок мутації виникли мавпи-потвори, що мали спрямлений хребет, слабке волосяне покриття, досить розвинений мозок і пересувалися на двох ногах. Вони були названі австралопітеками. Таким чином перехід до прямоходіння відбувався близько 4 млн. років тому без допомоги знарядь праці. Навпаки, прямоходіння сприяло тому, що австралопітек все частіше використовував природні знаряддя праці (палицю, каміння) для захисту від хижаків і полювання. Це положення є нині загальноприйнятим у світовій науці. Щоправда, прямоходіння і появу австралопітека багато зарубіжних

вчених пояснюють не стільки факторами, пов’язаними з космічною еволюцією (хоча й не заперечують їх), скільки факторами біологічної еволюції.

Сучасні дослідники показали, що людиноподібні мавпи здатні використовувати знаряддя праці. Первісна виробнича діяльність існувала в рефлекторній формі у австралопітеків (зробити край каменя гострішим або в окремих випадках навіть надати йому зручнішу форму). Виготовлення знарядь праці окремими індивідами епізодично зустрічалось і у Homo habilis, і все ж навіть їх більшість антропологів не вважає людьми, бо вони не мали стандартизованих знарядь праці. У стандартизованому знарядді праці втілена ідея, яка виходить за межі не лише кожного індивідуального моменту, але й кожного окремого індивіда, зайнятого конкретним відтворенням цього знаряддя. Одним словом, це поняття соціальне. Відтворити зразок - значить знати його, а це знання зберігається і

передається суспільством. Поява стандартизованого знаряддя пов’язується з початком становлення мислення, волі, мови, отже - з початком становлення суспільства. Стандартизовані знаряддя праці з’являються 1 млн. років тому у пітекантропів, і їх безперечно відносять вже до людей, хоча поки ще не готових, а таких, що формуються. Процес становлення людини і суспільства завершився 40-35 тис. років тому. Культурна еволюція - це еволюція поведінки і здібностей людини. Щоб зрозуміти специфіку розвитку людства, оцінити його можливості, необхідно збагнути особливості як біологічної, так і культурної еволюції. Біологічна еволюція, будучи саморозвитком органічних форм (що визнається нині більшістю вчених), грунтується на мутаційній мінливості, на боротьбі за існування і на природному доборі. Біологічна наступність при

цьому забезпечується майже повною незмінністю спадкових ознак (генетичною пам’яттю) біологічних видів. Тільки мутація приносить зміни в генетичну інформацію, оскільки є єдиним джерелом нових організмів у біосфері. Природний добір закріплює лише ті зміни, які збільшують здатність живої істоти до здобування їжі, самозахисту, розмноження, тобто спрямовані на підвищення її шансів на виживання, пристосування до життя. Біологічна еволюція людини - також результат мутацій, що виявилися у зміні діяльності центральної нервової системи, розвитку мозку. В основі біологічної еволюції

лежить зміна інформації, а не організмів як таких.

Культурна еволюція багато в чому схожа на біологічну: інформація передається наступним поколінням, але не через розмноження з допомогою ДНК, а шляхом наслідування, навчання і оволодіння знаннями і навичками. Така еволюція пов’язана із здатністю зберігати всю нагромаджену інформацію і передавати її наступному поколінню.

Культурна еволюція не залежить повністю від випадковості - людина здатна активно шукати нову інформацію, свідомо обираючи напрямок своїх пошуків. Вона може також одержати її шляхом роздумів, відкриваючи нові факти, взаємозв’язки, форми поведінки методом дедукції. У культурній еволюції для усунення шкідливої інформації не потрібна загибель індивідів.

Людина здатна свідомо від неї відмовитись. У біологічній еволюції нові властивості можуть набуватись лише ціною втрати колишніх. Наприклад, мутація, завдяки якій у птаха з’являється дзьоб, може позбавити його здібності розколювати зерна або вловлювати комах. Навпаки, набуття нової інформації в ході культурної еволюції звичайно не позначається негативно на колишніх здібностях індивіда. Тим-то культурна еволюція може відбуватись значно швидше: адже нові властивості не витісняють існуючі, а лише

доповнюють їх. Вона має кумулятивний характер, і її темпи з плином часу зростають. З допомогою культурної еволюції людина виробила таку поведінку, яка постійно підвищує пристосованість до життя. За дуже короткий термін людство освоїло і вдосконалило більшість специфічних навичок, якими інші організми оволодівали протягом всієї біологічної еволюції: ми літаємо вище птахів і пересуваємося по воді швидше за будь-яку рибу. Людина - єдина жива істота, специфічною особливістю якої є культурна еволюція як засіб виживання і пристосування до оточуючого середовища. За допомогою культурної еволюції людина постійно підвищує свою пристосованість до життя шляхом удосконалення своєї поведінки, свого ставлення до оточуючої дійсності.

Таким чином, особливості культурної еволюції та її відмінність від біологічної полягають, по-перше, у способах передавання інформації - у наслідуванні (показі, прикладі), навчанні, оволодінні знаннями і навичками у процесі спілкування з допомогою мови та інших знакових систем. По-друге,в характері, змісті і оформленні, закріпленні інформації - нагромадженні знань, оформленні їх у науку: мистецтво, моральні норми, матеріальні

об'єкти тощо. Знання стало найпершим і невичерпним джерелом засобів виживання людства. По-третє, в результатах її - особливостях організації людської життєдіяльності, становленні соціальних взаємин, суспільства. Коли виникла людина, всі екологічні ніші на Землі були зайняті іншими видами. І тільки завдяки виникненню нової форми життєдіяльності – суспільства, людство змогло вижити, розселитися по всій планеті і стати домінуючим біологічним видом.

Загальноприйнятим у культурології є поділ людської історії на три великих етапи культурної еволюції: дикість, варварство, цивілізацію; запропоновані ще в кінці XVIII ст. філософом А.Фергюссоном. У XIX ст. американський етнограф Л.Морган, а потім Ф.Енгельс пов’зували виділення кожної з цих епох з певним рівнем матеріальної культури, з конкретними формами розвитку господарства. Епосі дикості відповідають господарства, що «привласнюють» (збирання, полювання і рибальство), епосі варварства -ті, що виробляють (раннє землеробство і скотарство), епосі цивілізації - розвинена аграрна культура, промислова і науково-технічна культури.

Отже, основним критерієм етапів культурної еволюції є розвиток виробничих сил і поява нових ідей, які врешті-решт визначають і своєрідність культурно-історичних епох. З культурною еволюцією -еволюцією людського духу - ідеальні фактори в свою чергу істотно впливають на матеріальну культуру суспільства.

Трудова концепція культурогенезу.

ЇЇ класичні положення викладені у працях відомих марксистів К. Маркса та Ф. Енгельса:

- Т. к. пов’язує виникнення і розвиток людської культури з працею та застосуванням знарядь праці, що на думку самих дослідників і зумовило формування суспільної форми життєдіяльності та культури;

- В її основу закладено вчення про «економічний базис», як осереддя матеріально-перетворювальної суспільної діяльності людей, що спрямована на задоволення їх матеріальних потреб, та «ідеологічну надбудову», до якої належить і культура;

- Основою формування висококультурної людини як суб’єкта культурної діяльності є матеріальне виробництво;

- Марксистська концепція культури ґрунтується на принципах формаційного підходу до аналізу культури. Маркс та Енгельс розглядають історію розвитку людства, поділяючи її на 5 етапів (формацій): первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична. У культурі кожної з цих формацій існують дві культури: 1)культура «панівної еліти» та «культура мовчазних рабів»;

- Загальний розвиток культури Маркс і Енгельс вбачали в динаміці боротьби між цими двома культурами;

- Заперечується приватна власність як перешкода до розвитку суспільного виробництва. Вихід з такої ситуації – «соціалістична революція».

Ігрова концепція (Й. Гейзінг).

Культурологічна думка розглядає ГРУ, як базу виникнення та функціонування культури. У межах цієї концепції гра визнається культурною універсалією. Однією з найвідоміших культурологічних праць, присвячених значенню гри у виникненні та розвитку культури, стала книга Йогана Гейзінги (1872-1945) «Homo ludens» («Людина граюча»). Він чітко наголосив, що гру потрібно розуміти не як структурний елемент культури, а як сутнісну її

якість. В культурології, на відміну від психології, педагогіки, не гра пояснюється через форми людської життєдіяльності, а навпаки – людське життя і культура розглядаються крізь призму гри. Слід зазначити, що Гейзінг не говорить про те, що, ніби-то культура виникає із гри внаслідок якогось еволюційного процесу. Йог позиція така: «культура виникає у формі гри, вона розігрується від самого перщопочатку».

- Нідерландський дослідник Й. Гейзінг розглядає гру як спонтанну, самодостатню діяльність, яка неорієнтована на досягнення практичної мети;

- Гра є джерелом, внутрішнім змістом і рушійною силою культури;

- Культуро творчий потенціал гри Гейзінг пов’язує з продуктивністю людської уяви – перш ніж створити щось матеріальне, зазначає автор, людина має продумати цей процес.

Психоаналітична концепція (З.Фрейд).

Ще одним широковідомим у наукових культурологічних колах варіантом пояснення суті та процесу становлення культури стала психоаналітична концепція культури, заснована австрійським психіатром і психологом Зігмундом Фрейдом. Його концепція, оприлюднена наприкінці ХІХ століття, була повною протилежністю існуючим тоді (в Новий час), поглядам на людину як на розумну істоту. Фройд першим почав описувати людську психіку як простір непримиренних конфліктів між інстинктом, розумом та свідомістю. Причому джерела цих конфліктів він бачив у неусвідомлених (сексуальних та

агресивних) спонуканнях, спрямованих на задоволення потреб. Психоаналіз був створений і запропонований Фройдом як метод психотерапії для лікування різних форм істерії, а згодом перетворений ним у вчення «про закономірності несвідомого в людській психіці та сфери потягів і інстинктів». З часом фройд і його послідовники зробили спробу застосувати

психоаналіз для пояснення більшості явищ людського життя, суспільства,

культури.

Основу несвідомого становлять сексуальні інстинкти (лібідо), які пов’язані з комплексами та сублімацією (психічний процес перетворення й перемикання енергії афективних потягів на меті соц. діяльності й культур, творчості. Поняття уведене 3. Фрейдом (1900), що розглядав С. як один з видів трансформації потягів.). Тобто, конфлікти, що відбуваються у глибинах психіки людини, стають прихованою від її свідомості причиною і змістом таких культурних феноменів як мораль, мистецтво, релігія, наука,держава тощо. Серед майже необмеженої кількості інстинктів 3.Фрейд

виділяв дві основні групи: інстинкти життя (Ерос) та інстинкти смерті (Танатос). Із інстинктів життя, які слугують підтримці життєво важливих фізіологічних процесів та забезпечують розмноження виду, Фройд уважав найбільш суттєвими для розвитку особистості сексуальні інстинкти. Енергія сексуальних інстинктів дістала назву "лібідо" (від лат. "хотіти", "бажати").

Інстинкти ж смерті, які, за Фройдом, так само біологічно зумовлені, лежать в основі всіх проявів жорстокості, агресії, насилля, самогубств і вбивств. Він стверджував, що інстинкти смерті пов'язані з принципом ентропії (термодинамічним законом, за яким будь-яка енергетична система прагне до збереження динамічної рівноваги) і живим організмам властиве прагнення повернутись до невизначеного стану, з якого вони вийшли при народженні. Енергія інстинктів смерті не отримала у Фройда якоїсь окремої назви.

За Фрейдом структура психіки людини складається з трьох елементів:

«Я», «Воно», «Над-я».

Ід (воно) – це виключно інстинктивні. Вроджені аспекти особистості, котрі функціонують у несвідомому і пов’язані з біологічними потребами та спонуканнями. Ід керується принципом задоволення, незнаючи ніякого страху, тому його діяльність породжує небезпеку як для самого індивіда, так і для суспільства в цілому.

Его (я) – еволюціонує з ід, запозичує частину енергії «Ід» для своїх потреб. Це компонент психіки, який відповідає за прийняття рішень, здійснення вибору і намагається задовольнити бажання і потяги «Ід», у відповідності з обмеженнями, що накладаються зовнішнім світом. «Его» контролює «Ід» та привести його інстинктивні потреби у відповідність з нормами й етикою соціального життя. Ця мета змушує людину думати, муркувати, сприймати…

Суперего («над-я»). Людина не народжується із Суперего, а набуває його психічного компонента в процесі взаємодії з батьками, вчителями та іншими, формуючими особистість, фігурами. Це морально – етичний аспект особистості, який з’являється тоді, коли дитина починає розрізняти «добро» і «зло».

Для розуміння суті і процесу становлення культури велике значення, за Фройдом, має поняття «зміщеної активності», за яким звільнення енергії й ослаблення напруження може відбуватися завдяки зміні об’єкта поведінкової активності. «Зміщена активність» спостерігається в тих випадках, коли з якихось причин вибір потрібного об’єкта для задоволення інстинкту є неможливим. За таких обставин інстинкт може «зміститись», тобто його енергія може сконцентруватись на якомусь іншому об’єкті (зігнати злобу на

близьких, за неможливості цього зробити з керівником тощо).

З поняттям «зміщеної активності» в певних межах зближується поняття сублімації. Фрейд трактував її як форму заміщення, за якої імпульси Ід спрямовуються на соціально прийнятну активність.

Символічна концепція походження культури

Ця версія походження культури належить австрійському філософові Ернсту Кассіреру (1874-1945)1. Він виводив концепцію культури з факту недосконалості біологічної природи людини. На думку філософа, людське буття протікає в символічних формах. Б. Кассірер відзначав, що кожен біологічний вид живе у своєму особливому світі, недоступному для інших видів. Людина також є біологічним організмом, але в неї є одна особливість, якої немає в інших живих організмів, - соціально-культурно спрямована діяльність. Соціальність, культурні стандарти диктують людині інші, ніж біологічна програма, образи поведінки. Інстинкти в людини ослаблені, витіснені суто людськими потребами; іншими словами, - "окультурені". Завжди вважалося, що саме культура послабила інстинкти людини.

З іншого боку, існують твердження, що притуплення інстинктів не є продуктом історичного розвитку. Новітні дослідження часто беруть під сумнів такий висновок. Виявляється, слабка виразність інстинктів викликана зовсім не розвитком соціальності. Людина завжди, незалежно від культури, мала приглушені, недорозвинені інстинкти. Виду в цілому були властиві лише нахили до несвідомої природної орієнтації, що допомагала прислухатися до голосу природи, навколишнього світу.

Ідея про те, що в людини погано розвинені інстинкти, а форми її поведінки часто довільні, вплинула на уявлення про походження культури. Філософські антропологи XX ст. звернули увагу на відому "недостатність" людської істоти, на деякі особливості її біологічної природи. Учені вважали, що тваринно-біологічна організація людини певною мірою недосконала. Однак вони не вважали людину приреченою. Навпаки, склалася думка, що саме тому людина змушена шукати інші способи існування. Людина як біологічна істота була б приречена на вимирання, оскільки інстинкти в ній були погано розвинені ще до виникнення культури й соціальної організації" тому вона змушена була шукати нові способи виживання не тільки як соціальна, але й як біологічна істота.

Особливість людини полягає в тому, що вона, на відміну від тварин, зуміла подолати власну природну обмеженість. Сам спосіб людського існування змінився завдяки комбінації в людині ослаблених інстинктів зі схильністю до наслідування. Людина змогла пристосуватися до навколишнього середовища внаслідок своєї здатності створювати якісно нову реальність за допомогою символізації. Людина існує немов у двох світах: фізичному й символічному. Отже, походження культури пов'язане з працею, з народженням символу.

Завдяки здатності до символізації людина вже не протистоїть природній реальності безпосередньо, вона занурена в символічний світ лінгвістичних форм, художніх образів, релігійних ритуалів. Людина практично не може обійтися без цього штучного світу.

Таким чином, мова, міф, мистецтво, релігія утворюють певну символічну мережу, що оточує людський вимір Універсуму. Людина мислить символічно й живе в оточенні символів, серед уявлюваних емоцій, фантазій і мрій, у надіях та страхах, ілюзіях. Людина - істота символічна, і в цьому її відмінна риса. Для культури має значення лише ця здатність створювати символи, причому не важливо, на якій основі вони виникли.

7. Основні підходи до визначення сутності культурно-історичного процесу: лінійний (О.Конт, К. Маркс, Д. Белл та ін..) та циклічний/полі лінійний (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Дж. Тайнбі, П. Сорокін та ін..).ї

Циклічні теорії історичного коловороту.

Відповідно до циклічних концепцій різні культури (принципи їх виокремлення – це самостійна проблема) не пов’язані відносинами послідовності і не можуть піддаватися ціннісним порівнянням. Між різними культурами не можна проводити порівняння з метою встановлення більш прогресивних, розвинутих, цінних культур і навпаки, оскільки вони є просто принципово різними і самодостатніми феноменами. Наукову парадигму, в

межах якої розробляються циклічні теорії культури, нерідко називають також плюралістичною, оскільки вона заснована на ідеях плюралізму, визнання рівноцінності всього розмаїття культур.

В циклічних концепціях розвитку йдеться не про односпрямовану еволюцію всієї загальнолюдської культури, а про зміни фаз (циклів), які повторюються через певний проміжок історичного часу.Різні авторські теорії циклічного розвитку культури були запропоновані М.Данілевським, О.Шпенглером, Л.Гумільовим, Е.Маєром та багатьма

іншими. З принципів циклічної парадигми в дослідженнях культури виходили Б.Маліновський, А.Редкліф-Браун. Нерідко до культурологічного циклізму відносять також і концепції культури, запропоновані А.Тойнбі та П.Сорокіним.

Микола Данилевський (1822-1885), наприклад, принципово заперечував ідеї єдності людства, єдиного напряму його розвитку. Трактував історію як послідовність або співіснування абсолютно незалежних, самобутніх, еквівалентних за значенням великих і малих культур – або культурно історичних типів.

Освальд Шпенглер (1880-1936), автор загальновідомої книги «Занепад Європи », поділяв історію на історії локальних культу кожна з яких існує приблизно тисячоліття і врешті-решт перетворюється на цивілізацію. Кожна культура існує уособлено, ізольовано, живе своїм індивідуальним життям, у власному ритмі й «тональності », вона нічого не може перейняти від інших культур. З переходом до стадії цивілізації культурний організм поступово гине. Цивілізація як уособлення бездушного інтелекту і масового суспільства є занепадом, «присмерком » культури. З переходом до цивілізації ( на думку Шпенглера, у греко-римській культурі це відбулося в епоху еллінізму, а в

західноєвропейській – у 19 ст.) стають нібито непотрібними художня та літературна творчість. Тому Шпенглер пропонував сучасникам відмовитися від безпідставних претензій на « сучасну культуру » і чесно та відверто звернутись до техніцизму.

Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975), англійський історик та філософ, також значною мірою поділяв ідеї коловороту локальних культур. Він бувпереконаний у агатоманітності форм соціальної організації людства, кожна з яких має індивідуальну систему цінностей. Усі культури (або ж цивілізації) проходять у своєму розвитку одні й ті самі стадії виникнення, зростання, надлому і розкладу, після чого поступаються місцем іншим. Розвиток, динаміка руху цивілізації визначається законом « виклику і відповіді», згідно з

яким кожен крок цивілізації вперед робиться як відповідь не той чи інший «виклик» (ризик, загрозу з боку природи або історії). Тойнбі виділяв спочатку 21 тип локальних культур-цивілізацій, потім поступово скоротив їх кількість до 5. При цьому Тойнбі переконаний, що жодна цивілізація ще не пройшла весь можливий шлях до кінця.

(Вчені, які створювали свої концепції культури в межах циклізму, по -різному уявляли фази культурних змін, по-різному класифікували живі та

померлі культури. Наприклад, М.Данилевський виділяв від 10 до 13 культурно-історичних типів (або культур), серед яких завжди називав: єгипетський,

китайський, ассирійсько-вавилоно-фінікійський (або давньосемітський)

індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, ново семітський (або

аравійський), германо-романський (або європейський).

О.Шпенглер нараховував вісім культур: єгипетська, індійська,

вавилонська, китайська, «аполлонівська» (греко-римська), «магічна»

(візантійсько-арабська), «фавстівська» (західноєвропейська), культура майя.)

Лінійна теорія

«Цивілізація» характеризується як етап культурно-історичного процесу.

Історично перший лінійний підхід до цивілізації склався у французькій

літературі. Цивілізацію пояснювали як етап історичного розвитку, що настав за

дикунством і варварством. «Цивілізація» ототожнювалася з капіталізмом.

Ознаками цивілізації вважалися освіченість і сфера її розповсюдження. Перехід

від варварства до цивілізації в Європі здійснився завдяки розумовій діяльності.

Г. Бокль відносив до ознаки«цивілізації» відкриття геніїв науки. У той же час

цивілізація залежить від природних умов і багатства, що нагромаджено

суспільством.

Погляди на цивілізацію як ступінь лінійного розвитку простежуються у

марксистській теорії. К. Маркс використовував ідеї просвітників і теорію

американського етнографа Л. Моргана (викладену ним у книзі «Давнє

суспільство» 1877р.). К. Маркс вважав, що поняття «цивілізація» стосується:

по-перше, класового суспільства; по-друге, капіталізму; по-третє, у

майбутньому було пов’язано з комунізмом. У цілому К. Маркс обстоював ідеї

формаційного підходу в розвитку суспільства і культури (первісна,

рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична). Характерними

рисами цивілізації є: державність, міста, писемність, класи суспільства, наука і

мистецтво. Лінійна теорія цивілізації пов’язана з ідеєю прогресу. Вона

універсальна, подає схему розвитку культурного процесу. едоліком лінійної

теорії є те, що вона не враховує специфіки розвитку окремих культур.