25. Суб’єкти, основні риси та значення міжкультурної комунікації у процесі міжкультурного порозуміння.

26. Етноцентризм і культурний релятивізм як моделі міжкультурної комунікації (наведіть приклади).

27. Поняття культурного шоку та способи його подолання (геттоізація, асиміляція, культурний обмін та іи.).

В культурології культурний шок — це першопочаткова реакція індивідуальної, групової чи масової свідомості на зустріч з іншою культурною реальністю (вихідний пункт діалогу культур). Культурний шок виникає як відображення принципового нестикування різних культурних зразків, конфлікту між "природним" набором цінностей, мовних та поведінкових практик і культурними нормами нового середовища, до якого були "закинуті'' людина чи певна група. Ступінь шокової реакції визначається і місцем традиційних цінностей у системі "своєї" культури, й її адаптаційними можливостями.

Виокремлюють чотири можливі способи подолання культурного шоку: колонізація (агресивна демонстрація і пропаганда власних культурних орієнтирів); геттоїзація (створення компактних місць проживання "чужих"); асиміляція (крайня форма культурного конформізму, свідома відмова від власної культурної ідентичності); дифузія (різні моделі суміщення "своєї" і "чужої" культур).

28. Поняття й основні ознаки соціокультурної кризи, шляхи її подолання. Концепція «осьового часу» К. Ясперса. Проблема кризи сучасної західної культури (М. Бердяев, Е. Фромм, А. Швейцер, О. Шпенглер та ін.).

Складність змін, що відбуваються в сучасній Україні переводять у розряд найактуальніших проблему соціокультурної кризи. Зрозуміло, що криза є необхідною та закономірною в розвитку сучасної культури, динаміка якої є безперервним процесом дестабілізації та досягнення нового рівня стабільності, архаїзації та оновлення, хаосу та гармонізації соціального та культурного світів.

Культурологи наголошують на тому, що прийшла „ера криз”, пов’язаних з прискоренням соціокультурного розвитку, диференціацією різних сфер життя суспільства. А це призводить до втрати людиною тотожності з самою собою та єдністю культури.

Відчуття чужості та абсурдності подій, що відбуваються, пронизують індивідуальну свідомість людини в епоху соціокультурних катаклізмів. Індивід ніби лишає свій дім, де все відомо та знайомо, та опиняється у чужій „культурній країні”. З одного боку, це примушує людину замислитися про звичну стару культуру, адже вона була настільки природною, що він приймав її норми та цінності, не усвідомлюючи цього.

З іншого боку, зіткнення двох ціннісних систем – старої та нової – веде до виникнення явища, яке в культурантропології називають „культурний шок”. Сутність його полягає у гострому конфлікті старих та нових цінностей, орієнтацій, ідеалів, норм поведінки на рівні індивідуальної свідомості, коли людина втрачає орієнтири свого буття. Великі маси населення, викинуті з активної діяльності, лишаються на межі буття (наприклад, після розвалу СРСР).

Як людина може реагувати на таку ситуацію? По-перше, добровільне самовідсторонення від процесів, що відбуваються у суспільстві, створення своєрідного гетто, яке живе за законами та основі культурних цінностей старої соціальності. По-друге, часткова асиміляція, в результаті якої відбувається своєрідний розрив життєвих сфер індивіда: на роботі – нова система норм, дома, у колі друзів – справжнє Я. По-третє, можлива повна пристосованість, асиміляція, коли людина повністю приймає нові правила гри, відмовляється від минулого, від старої соціальності.

В будь-якому випадку виникає проблема „життя в кризі”, ставлення до кризи як до природного елемента процесу оновлення суспільства, людини та культури. Дисгармонія соціального і культурного реалізується в трьох сферах:

1 – на рівні суспільства – як протиріччя між соціальними та культурними підсистемами;

2 – на рівні взаємодії людини та суспільства – як відкидання індивідом світу соціуму та культури, що деградує або швидко змінюється;

3 – на рівні особистості, внутрішній світ якої зорієнтований на власну недосконалість у порівнянні з абсолютними цінностями, а соціокультурний статус якої оцінюється негативно, як такий, що підлягає зміні.

Історія людського суспільства пропонує декілька варіантів вирішення соцікультурної кризи, в залежності від того, в якій сфері глибинна основа данного процесу.

І варіант передбачає реставрацію, відтворення у першопочатковому ідеальному вигляді старої соціокультурної системи, за допомогою посилення порядку, конролюючої та репресивної дії на людину. Тобто, соціальне нормалізує культурне. Захисний характер репресивності стає панівним у гармонізації суспільного життя.

Цей варіант має давню традицію. Ще Платон у своїх діалогах „Закони” та „Держава” запропонував репресивний шлях поновлення ідеального суспільного устрою та подолання соціокультурної кризи через реалізацію контролюючих заходів та різноманітних покарань. Або приклад Ренесансу (інквізиція: до ХІV ст. спалювання відьом було одиничним, а у другій половині ХV ст. з’явились папські закони про переслідування відьом, що було обов’язковим. Наприклад, трактат „Молот відьом” з’явився у 1487 р.). В сучасній Росії також популярні репресивні заходи (в цьому контексті символічним є поновлення пам’ятника Ф.Дзержинському).

ІІ варіант пов’язаний зі спробами подолання кризи шляхом знищення зовнішнього світу, який не приймається свідомістю людини. Стражденна людина стоїть над недосконалим світом та впевнена, що всі негаразди пов’язані не з недосконалістю людської природи, а з кризою та деградацією зовнішніх форм буття (так вважали мислителі епохи Просвітництва: людина добра, прекрасна за природою, тому вихід з кризи – подолання всього, що заважає розвитку гармонійної особистості). Таким чином, мова йде про руйнування політичних, ідеологічних, соціальних та економічних інститутів, що заважають самореалізації людини. Розвиток принципу подолання зовнішніх причин кризи приводить у ХVІІІ ст. до ідей революційної перебудови суспільства, а потім і до Жовтневої революції.

ІІІ варіант пов’язаний з ідеєю культурної аномії (стан кризового розвитку, при якому людина усвідомлює не тільки абсурдність зовнішнього світу, але і власну недосконалість, неготовність до діалогу з цим світом. Дюркгейм: „Аномія це порушення єдності культури, розпад системи моральних, релігійних та сімейних цінностей”).

Вирішення проблеми полягає не в руйнуванні старого світу, а в самовдосконаленні особистості. „Прыжка не надо делать, а восстановить в себе человека надо», - писав Ф.Достоєвський. Про це писав і С.Булгаков. Помилку російської інтелігенції він бачив у тому, що в її свідомості панував революційний спосіб виходу з кризи: «И вместо того, чтобы начать с воспитания народа (и прежде всего себя как его самой активной части) в духе внутренней свободы, начали с попытки преобразования внешних условий существования народа – т.е. опять же с политической революции – в тщетной надежде, что таким путем будет достигнуто его освобождение».

Можливість самовдосконалення особистості заради гармонізації з зовнішнім соціокультурним світом – дуже складна задача, реалізація її проблематична. Так не зовсім вдалими були й спроби релігійного виховання людини – від М.Лютера до А.Швейцера.

Методологічна основа уявлень про можливість вдосконалення людини полягає у розумінні особистості як процесу: особистість змінюється, але залишається самототожньою.

Можливо є й інші шляхи вирішення даної проблеми, але для України найактуальнішою є проблема духовного вдосконалення людини. Її вирішення передбачає: неприйняття існуючих соціокультурних реалій; усвідомлення не тільки зовнішнього світу, але й самого себе культурно недосконалим; переконання в існуванні вічних культурних цінностей, ідеалів, що дозволяють людині подолати власну гріховність і врятувати світ своєї культури.

Концепція «осьового часу» К. Ясперса

Широке розповсюдження в культурології та цивілізаціології двадцятого століття

різних версій циклічних та циклічно-лінійних моделей розвитку всесвітньої історії

зовсім не означає, втім, що суто лінійні моделі вже віджили свій вік і відійшли в

наукове минуле. Однією з найбільш впливових та евристично потужних лінійних

концепцій світової історії, розроблених у двадцятому столітті, є, зокрема, концепція

"осьового часу" німецького філософа Карла Ясперса.

1. Ясперс є християнським філософом, і основним підґрунтям його бачення

історії людства є лінійна модель спрямованого розвитку світової історії від створення

світу, через спокутну жертву Христа, до майбутнього єднання людини з Богом. Тому

серед своїх концептуальних попередників Ясперс вказує не Шпенглера, а, навпаки,

Гегеля, а також Святого Августина. В той же час, Ясперс є християнським філософом

доби глобалізації, коли християнська віра, в масштабах усього людства, постає не як

істина в останній інстанції, а як лише одна з багатьох(або інакше: одна з декількох

провідних) вір. Відтак, Ясперс прагне компромісу: він хоче віднайти таку логічну

модель всесвітньої історії, яка будувалася б на іудео-християнській інтуїції лінійного,

від минулого до майбутнього, розгортання стосунків людини та Бога, але при цьому

мала б сенс і для нехристиянської(ширше, неавраамічної) частини людства.

2. Якщо для християнина історія людства традиційно поділяється на історію до та

після Христа, яка досягає кульмінації в події спокутної жертви і подальшого

воскресіння Христова, світова історія для Ясперса, за тою ж базовою моделлю,

поділяється на історію до та після певного"осьового часу". Цим"осьовим часом"

Ясперс вважає період приблизно з800 по200 рік до н.е., з кульмінацією в районі500

року до н.е. В цей період, на думку Ясперса, відбулося духовне переродження людства,

внаслідок якого власне й виникла"людина такого типу, який зберігся і до нашого

часу".

3. Сутністю"осьового часу" для Ясперса є перехід людства від міфологічної

свідомості до критично-аналітичної рефлексії, коли інтелектуальному аналізу

піддаються усі без винятку духовні(а також і матеріальні) передумови людського

існування. Саме тому"осьовий час" є часом народження філософії, а також усіх

світових релігій(у певному сенсі, навіть і розвинених пізніше християнства та ісламу,

які обидві є авраамічними релігіями, похідними від сформованого саме в"осьовий час"

юдаїзму).

4. Особливістю"осьового часу" є також інтенсивна взаємодія представників

різних народів, які досі жили загалом ізольованим культурним життям. Відтак,

"осьовий час" є часом істотної зміни кількості та якості міжкультурних контактів.

5. Через"осьовий час" пройшли не всі культури та регіони людства: зміни, про

які йдеться, синхронно відбулися лише в п‘яти культурних центрах тодішньої Євразії

(Китай, Індія, Іран, Палестина, Антична Греція). Представники цих культур більш

пізнього часу незмінно ставилися й досі ставляться само до цього періоду історії як до

взірцевої епохи(неважко побачити, що в Європі таке ставлення до грецької античності

стало загальнопоширеним навіть серед тих народів, які виникли на історичній мапі

набагато пізніше, коли від Античної Греції залишилися самі пам‘ятки та культурні

спогади). Водночас, наслідки"осьового часу" є не локальними, а цілком глобальними:

культури, що пережили"осьовий час", тим самим змінили усю подальшу історію

людства.

6. В чому причина виникнення такого радикального повороту історії людства,

який Ясперс пов‘язує з подіями"осьового часу"? Ясперс вважає непереконливими

посилання на мешкання в долинах великих рік(чому саме цих рік?) або на вплив на всі

"осьові" народи з боку євразійських кочівників. Але він і не прагне подати

альтернативне пояснення, залишаючи в походженні"осьового часу" місце для певної

(імовірно, божественної) таємниці. Натомість Ясперс однозначно висловлюється про

смисл подій"осьового часу", вбачаючи його у відкритті загальнолюдського й заклику

всіх людей до постійної міжкультурної комунікації.

7. Загальна схема всесвітньої історії за Ясперсом містить п‘ять етапів, маючи на

початку самий факт народження люди ни("спільні витоки людства"), а наприкінці–

формування реально єдиного світу людства, у вигляді світової історії як єдиного

глобального процесу(тут Ясперс, очевидно, виявляється значно ближчим до Тойнбі,

ніж до Гантінгтона). Проміжними ланками для Ясперса є формування великих культур

древності, свого роду"острівків світла" в океані архаїчної темряви; "осьовий час" як

період формування справжньої духовної основи існування людства; народження"віку

науки та техніки" в культурі Заходу, котра саме завдяки цьому піднялася на новий

історичний щабель і перетворилася на своєрідний цивілізаційний локомотив людства.

8. Єдність людської історії, за Ясперсом, забезпечується єдністю людської

природи– хоча, як і в питанні про причини появи"осьового часу", Ясперс свідомо

відмовляється визначати сутність цієї людської природи, залишаючи і тут місце для

божественної таємниці. Зате цілком однозначною є заява Ясперса про те, що саме

стосунки людини з Богом складають основу і сутність історичності. Відтак, релігійна

перспектива людства– ще один принциповий момент, що зближує історіософські

погляди Ясперса і Тойнбі. Серед форм єдності людства, крім суто формальної(часово-просторової), особливе місце посідає єдність культури як"спільного світу життєвих

форм", навколо яких формуються народи, що перебувають в стані постійного

культурного спілкування та взаємного обміну. Єдність людства є й кінцевою ціллю

історію, радше ніж її фактичною даністю: в реальності форми з‘єднання людства

завжди обмежені, але в ідеальній смисловій перспективі ця єдність є повною й

завершеною, як єдність істини, котрій однаково причетне все людство. Те, що подібне

уявлення– не мрія, а цілком реалістичний історичний прогноз, підтверджується

реальною здатністю людей постійно зміцнювати своє єднання, обмінюючись власним

культурним досвідом і взагалі виявляючи здатність розуміти одне одного. Навіть якщо

майбутня ідеальна єдність виявиться не єдністю віри, а лише єдністю комунікації– це

лише можливі форми єдності, котрі усі відповідають сутності задекларованого

Ясперсом загального принципу.

9. Водночас, Ясперс хоче зберегти й ідею відкритості історії, відмовляючись

бачити її як загалом вже завершене і зрозуміле, майже естетичне по своїй сутності ціле.

Єдність історії, для Ясперса, є ціллю і принципом, але не доконаним фактом, на якому

можна було б поставити остаточну крапку

Криза сучасної культури

У сучасному розумінні культури на тлі загального розвитку природознавства і як наслідок розвитку науки і техніки присутні уявлення про її кризовому стані. Під кризою культури слід розуміти різкий, крутий перелом в її розвитку, важкий перехідний стан культури. При цьому слід мати на увазі, що подібні зрушення у сфері культури є реакцією на розвиток соціально-економічної, політичної та технічного середовища. «Кожна культура, - пише Р. Інглегард, - представляє стратегію адаптації її народу. У довгостроковій перспективі такі стратегії, як правило, є реакцією на перетворення економічного, технічного та політичного характеру і, як такі, не можуть довго залишатися незмінними »[[1]]. Отже, не можна правильно зрозуміти криза культури без урахування того кризи, яку переживає суспільство в той чи інший момент його історії.  У міру наближення суспільства до кінця чергового і початку наступного століття, а тим більше тисячоліття, кількість міркувань про кризу суспільства і навіть «кінець світу» різко зростає. Не є винятком і наш час. І не тільки тому, що це час зміни тисячоліття, але головним чином тому, що в суспільстві відбуваються швидкі та бурхливі якісні зміни.  Немає нічого дивного в тому, що поряд з культурними найбільшими досягненнями сучасності у розвитку і функціонуванні культури спостерігаються кризові явища, які мають об'єктивні і суб'єктивні причини. Ці причини можна класифікувати на причини, викликані техніко-технологічним розвитком, політичним кліматом і соціальними умовами життя сучасного суспільства.  Проблема кризи сучасної культури не може бути розглянута без урахування протиріч зв'язку людини і машини. «Сама цивілізація стала машиною, яка все робить або бажає робити за образом машини». [[2]] Матеріально-технічна складова людського буття розвивається незмірно швидше його духовною складовою, морально - інтелектуальних якостей особистості. Екстенсивно розвивалися зовнішні сторони життя, матеріальні умови цього життя, а розвиток внутрішнього духовного змісту відставало. Вже І. Кант переймався суперечливими можливостями теоретичного розуму, який може далеко зайти в своєму розвитку, не рахуючись зі світом людини і з наслідками впровадження техніки, які не вважаються з вимогами практичного розуму, тобто моральної свідомості. У силу цього виникає суперечність між матеріальними та духовними сегментами культури.  Сьогодні розвиток матеріальної культури, зокрема засобів інформатизації, відбувається все прискорюється темпами. Так, швидкість відновлення інформаційної технології зростає настільки, що покоління цієї технології змінюють один одного кожні 3-5 років. Інтелектуальне освоєння наслідків такого швидкого розвитку не встигає за зростанням одержуваної і переробляється. Це веде до ще більшого загострення протиріч між матеріальної і духовної компонентами сучасної культури. Таким чином,інформатизація суспільства не тільки змінює світ, а й створює в цьому світі нові проблеми.  Якісні зміни в культурі інформаційної епохи пов'язані з широким використанням інформаційної техніки і технології в сфері культури. Радіо, телефон, кіно, телебачення, мультимедійні засоби, нарешті, комп'ютери - вся ця сучасна технічна потужність у величезній мірі визначає як зміст і форму культурних цінностей, так і їх розвиток і ту роль, яку вони грають на соціальній сцені. Більш того, сучасна технологія потребує вдосконалення культури в ряді інших найважливіших чинників людської діяльності. М. Кастельс, у зв'язку з цим пише, що «для поширення технологічно відкриттів у всій економіці так, щоб вони збільшувалипродуктивність праці на необхідну величину, необхідно, щоб культура та соціальні інститути, ділові організації та інші фактори, що впливають на виробничий процес, пройшли через певні серйозні зміни »[[3]]  Причини кризи сучасної культури, викликані бурхливим науково-технічним прогресом, суперечностями між матеріальної і духовної компонентами культури посилюють свою дію в певній політичній атмосфері.  Для розуміння сутності кризи культури важливо ще одна обставина, зазначене у свій час Д. Беллом. Справа в тому, пише він, що розвиток промисловості належить контролю спільноти: конструктора машин повинні рахуватися з існуючими стандартами,забруднення навколишнього середовища обмежується державними санкціями і громадськими рухами, ціна і заробітна плата - урядовими заходами. Разом з тим, немає ніяких обмежень у сфері духовної культури. У результаті в культурній сфері оголені тіла стали звичайними на кіноекранах, порнографія - в газетних кіосках, секс виявився предметом жвавого обговорення в засобах масової інформації. «Дозволено майже все, пише Д. Белл, - зміни настільки значні, що культурні проблеми набули значення політичних» [[4]]. Нетрадиційна медицина, ворожіння і пророцтва, містицизм і окультизм, релігійний фанатизм і астрологіяотримали в сучасній культурі поширення. Характеризуючи ці тенденції, Е. Тоффлер пише: «Пантеїзм, нетрадиційна медицина, соціобіологія, анархізм, структуралізм, неомарксизм і нова фізика. Східний містицизм, технофобія і технофібія, а також тисячі інших течій і протиріч пронизують захисний екран свідомості, і в кожного з цих явищ є свої жерці або одномоментні гуру. Почалася лавинна атака на науку »[[5]].  Поширення нігілізму, відродження ортодоксальних релігій, поява нових релігійних та старих містичних течій воістину є бунтом проти розуму. Людина втрачає віру в науку, в силу традиційної культури. Часто вона безпорадна перед лицем катастрофи.Люди відчувають розчарування в раціональності мислення, яке часто не здатне дати чіткі відповіді на виникаючі у процесіінформатизації суспільства питання. Шоковий і стресовий стан людей стає не винятком, а швидше правилом.  Інформатизація суспільства має своїм безпосереднім наслідком подальшу трансформацію культури, ускладнення її структури, змісту і функцій. Поряд з елітарної, народної та масової культурами починає своє існування і бурхливий розвиток інформаційна культура. Вона, крім усього іншого, включає в себе так звану екранну культуру. Остання в своєму складі має комп'ютерну культуру і культуру Інтернет. Ці елементи інформаційної культури розташовуються між собою за принципом «матрьошки»: кожна з попередніх форм екранної культури включає в себе наступну форму, як один із своїх елементів поряд з іншими.  Весь зміст інформаційної культури розвивається, породжуючи не тільки нові форми культурного освоєння реальності, а й відображаючи різні процеси - криза раціоналізму, постмодерністські установки та ін Це ще більшою мірою поглиблює кризу всієї культури суспільства епохи її інформатизації.  Що стосується сучасної Росії, то криза культури викликаний не лише факторами глобального значення, а й тими специфічними політичними особливостями та труднощами, які мала Росія на шляху демократичних перетворень. Цілком справедливо Ю. Левада пише, що зрушення в сфері культури є результатом спільної дії двох різних за своєю природою криз: по-перше, загальносвітового, пов'язаного з твердженням механізмів масової культури і відповідною оцінкою механізмів культури елітарної (точніше, ієрархічної), по-друге , специфічно «нашого», пострадянського, тобто пов'язаного з переходом від директивної культури до відкритої і масової »[[6]]  Криза сучасної культури викликаний не тільки бурхливим розвитком матеріальної культури у формі інформаційних технологій і, у зв'язку з цим, виникли розривом між рівнями матеріальної культури і духовно-інтелектуальним розвитком людей, політичними чинниками, а й певними соціальними обставинами. Інформатизація суспільства, як вже було зазначено вище, призводить до зміни соціальної і професійної структур суспільства. Ці зміни протікають швидше духовно-культурної еволюції людей. «Якщо соціальні структури можуть змінюватися порівняно швидко« на очах »(за роки і десятки років), - пише відомий соціолог Ю. Левада, - то для закріплення глибоких культурних змін нерідко потрібні століття» [[7]]. Швидкі «революційні» або «стрибкоподібні», як говорили раніше - зміни в культурних параметрах суспільства занадто рідкісні.  Відзначаючи, що людина не є завершальною ланкою в еволюційному ланцюжку на землі і кризові ознаки в розвитку цього виду приводять його до загибелі, Ю. А. Фомін пише, що «в результаті триваючого еволюційного процесу починає формуватися новий вигляд, який прийде йому на зміну. При цьому автор стверджує, що процес переродження людини вже почався, протікає все зростаючими темпами і «практично на нашій планеті зароджується нова цивілізація, різко відмінна від нині існуючої». [[8]]  Криза культури не можна ототожнювати з катастрофою, оскільки ця криза має діалектичну природу: відкидаючи традиційні культурні канони, нова культура вбирає в себе всі попередні досягнення культурного розвитку суспільства - ідеали, норми, всі прогресивні культурні цінності минулого. Ще К. Ясперс писав свого часу, що «брешуть ті, хто стверджує, ніби можна тимчасово скасувати стару культуру, поки буде готуватися нова. Не можна заборонити людині безперервно говорити про свою велич і нікчемність, як не можна заборонити йому дихати. Не існує культури без спадщини минулого, і ми не можемо і не повинні нічого відкидати з нашої, західної культури. Які б не були витвори майбутнього, вони все-таки будуть нести в собі ту ж таємницю - таємницю мужності і свободи, вирощену відвагою тисяч художників всіх часів і народів ». [[9]]  Засоби та шляхи подолання сучасної кризи культури

В даний час активно ведуться пошуки виходу з кризової ситуації. Намагаючись визначити шляхи виходу культури з кризового стану, А. Швейцер формулює один з основних, на його думку, законів розвитку культури: «коли суспільство впливає на індивідів сильніше, ніж індивід на суспільство, починається деградація культури, бо в цьому випадку з необхідністю применшується вирішальна величина - духовні та моральні задатки людини. Відбувається деморалізація суспільства, і воно стає нездатним розуміти і вирішувати виникаючі перед ним проблеми. У результаті рано чи пізно настає катастрофа ». [[10]] Тому всі надії на відродження культури А. Швейцер пов'язує тільки з творчою діяльністю окремих особистостей в духовній сфері. Кожен індивід повинен бути активним учасником відродження духовно-моральних ідеалів. У зв'язку з цим він формулює основні положення свого етичного вчення - етику благоговіння перед життям - як по відношенню до свого життя, так і по відношенню до будь-якої іншої.  Однак, сучасне суспільство, його життєдіяльність, як і будь-яке інше, неможливо без техніки, як штучно створеного засоби діяльності людей, кошти, що підсилює ефективність його взаємозв'язку з природою. Всякі розмови про «приборканні» технічного прогресу, про повернення до ідеалізованому минулого, є соціальної ілюзією. Інша справа - змусити техніку працювати на благо людини, в гуманних цілях його розвитку і розвитку всього суспільства інакше людина може потрапити в залежне становище від техніки. Можна погодитися з неотомістов Ж. Марітеном, коли він пише: «Техніка - це добре, машина - це добре. Треба відкинути дух анархаізма, бажання скасувати і машини, і техніку. Але якщо машина і техніка не будуть приборкані, підпорядковані людському благу, тобто строго підпорядковані законам руху особистості та її істинних цілей і перетворені в кошти самої аскетичної моралі, орієнтованої на повноту життя за духом, то історія людства буде приречена на нескінченні біди »[[ 11]].  Криза культури є складовою частиною кризи суспільства, тих глибоких соціотехнічних змін, які відбуваються в процесі інформатизації суспільства. Сама інформатизація суспільства, таким чином, охоплює не тільки техніко-технологічну та соціальну сфери, а й культуру. Культура - найважливіший елемент інформатизації суспільства, що робить останню техніко-соціокультурним процесом. Вихід з кризи культури, отже, лежить на шляху перетворення всіх сфер суспільного життя.