
- •Культурологія як наука, її міждисциплінарний характер (місце науки про культуру в системі соціального і гуманітарного значення). Специфіка культурологічного підходу до вивчення культури
- •Предмет і завдання культурології
- •Культура, як об’єкт вивчення культурології. Співвідношення понять «культура» і «природа», «культура» та «цивілізація»
- •Соціальне призначення культури (її основні функції)
- •Типологія культури (духовна і матеріальна; елітарна і масова; сільська і міська; християнська, ісламська, буддистська і т.Ін.)
- •Культурні революції в історії людства, їх загальна характеристика (неолітична/аграрна, промислова, інформаційна).
- •Культурний простір людини, його специфіка (на відміну від природного) та структура. Тривимірна модель культури.
- •Інформаційно-семіотичне розуміння культури. Артефакти, смисли та знаки як культурні світи.
- •Мова як вербальна знакова система, її функції в культурі.
- •Ментальність: поняття і рівні. Ментальність як тип культури.
- •Особливості первісної культури, її міфологічна спрямованість.
- •Специфіка культури античності (у порівнянні з культурами Стародавнього Сходу).
- •Сім чудес світу як феномени стародавності.
- •Релігійний характер культури європейського середньовіччя.
- •Антропоцентрична культура епохи Відродження.
- •Європейська культура Нового часу, її техногенна спрямованість.
- •Основні тенденції сучасної західної культури.
- •Схід і Захід як регіональні типи культури, їх відмінності.
- •Феномен української культури, її історичні типи.
- •Сучасна українська культура.
- •Людина як творіння і творець культури. Поняття культури особистості.
- •Поняття культурних та життєвих сценаріїв діяльності людини. Культура навчання, спілкування, отримання інформації, мислення, відпочинку тощо як види культурних сценаріїв.
- •Суб’єкти, основні риси та значення міжкультурної комунікації у процесі міжкультурного порозуміння.
- •Етноцентризм і культурний релятивізм як моделі міжкультурної комунікації (наведіть приклади).
- •Поняття культурного шоку та способи його подолання (геттоізація, асиміляція, культурний обмін та іи.).
- •Культурні універсали як основа загальнолюдської культури.
- •Поняття глобалізації, її сутність та прояви.
Людина як творіння і творець культури. Поняття культури особистості.
Не дивлячись на те, що культура породжується колективною життєдіяльністю людей, її творцями та виконавцями на практиці є окремі особистості. Традиційно кожен індивід виступає по відношенню до культури в чотирьох іпостасях:
1) як «продукт» культури, що введений у світ її цінностей, норм, навчений технологіям діяльності та етиці взаємодії з іншими людьми у процесі соціалізації. Отримуючи повсякденну інформацію, осмислюючи художні образи та моральні колізії у творах мистецтва, людина формується як особистість, соціально та культурно адекватна суспільству. Цей процес не закінчується із досягненням вікової зрілості, а корегується протягом життя;
2) як «споживач» культури, який використовує норми та правила засвоєної ним культури у власній соціальній практиці та у взаємодії з іншими людьми, з метою особистісної самоідентифікації та соціальної самореалізації у даній спільноті;
3) як «виробник» культури, що в процесі творчості породжує нові культурні форми, або інтерпретативно відтворює та оцінює вже існуючі форми;
4) як «транслятор» культури, адже, відтворюючи будь-які культурні зразки у практичних діях та судженнях, людина тим самим передає інформацію про них іншим людям.
В процесі осмислення проблеми «людина і культура» постає декілька порівняно автономних проблем.
Перша – це проблема «особистість – суспільство», проблема індивідуальної політико соціальної свободи індивіда, масштаби та межі прав особистості на індивідуальну інтерпретацію суспільних норм та настанов. Ці межі, за даними сучасної науки, становлять 10-15 % в тоталітарному суспільстві, що побудоване на повному придушенні особистості; 20 % - у традиційному суспільстві релігійного типу; 25-30 % - у сучасному суспільстві ліберального типу. Більший ступінь вільної інтерпретації (а значить і ненормована індивідуальна поведінка) веде до соціальної дезінтеграції суспільства.
Свобода – це ступінь інформованості особистості про можливий та неможливий у даному суспільстві стиль поведінки та комплекс світоглядних суджень, а також вміння використовувати ці можливості. Це міра соціальної відповідальності людини перед суспільством. Мабуть, фактично свобода полягає у знаннях або інтуїтивному відчутті межі між суспільним та приватним, а також припустимого ступеню інтерпретації того та іншого. Отже, максимум свободи – це максимум культурної компетентності людини в даному суспільстві (або адаптованість), а максимальна несвобода – повне незнання про норми буття у даному суспільстві.
Інша проблема – необхідні параметри ідентифікації особистості з даним суспільством, що пов’язується з питаннями соціальної та політичної солідарності, лояльності, залежності, економічного інтересу та релігійних обов’язків. У даному питанні існує дуже широкий спектр вирішення: від повної інтегрованості (істеричний патріотизм) до високого ступеню соціальної автономії (слабка залежність від рівня суспільної підтримки та позитивної оцінки).
Наукою вже давно встановлено кореляцію між рівнем освіченості та професійності і потребою в особистісній свободі та соціальній автономії. Цю проблему не потрібно плутати з почуттям патріотизму як здатністю усвідомлювати та переживати Вітчизну як вищу цінність. Освічені та культурно компетентні люди у більшій мірі виявляють ці почуття та готовність на практиці захищати їх. Проте у інтелігенції високий рівень самовідчуття особистісної гідності та цінності власної індивідуальності, що пов’язане між іншим з рівнем та унікальністю професійної спеціалізованості.
І ще одна проблема, дослідження якої більше цікавить психологів культури: неможливість життя у хаосі, безладі. Особливо, коли мова йде про хаос соціальних відносин, понятійного апарату світосприйняття та обміну інформацією. Саме культура практично та символічно (інтелектуально, образно) впорядковує світ, надаючи йому певну умовну понятійно-змістовну структуру. Завдяки цьому людина орієнтується у світі та, перш за все, у змісті та смислах людських відносин. Здійснюючи практичні чи інтелектуальні дії, людина так чи інакше емоційно переживає їх: свою солідарність або відчуження від суспільства, нормативне або інтерпретативне судження чи дію, співпадіння або розмежування суспільних та особистих інтересів та потреб і т.д.. З проблемою цього переживання пов’язана будь-яка творчість, протестна або девіантна поведінка. Інтенсивність подібних переживань прямо пов’язана зі ступенем особистої виділеності індивіда з колективу. За цими переживаннями стоїть специфічний емоційний спосіб особистого впорядкування світу, здавалося б, заснований на тих самих прагматичних принципах, цінностях, інтересах, що властиві даній культурі в цілому. Тим не менше, впорядкування світу в діях та контактах, орієнтованих назовні, на соціальне оточення (у чому полягає вияв адекватної соціальної активності особистості), суттєво відрізняється від аналогічних дій, спрямованих на впорядкування світу для «внутрішнього споживання» особистості. В чому полягає розбіжність, що у кінцевому рахунку стимулює творчу активність людини, ми не знаємо і тому важко визначити, що таке творчість і як її стимулювати.
Культура завжди пов’язана з певним живим її носі-єм — конкретним соціально-історичним суб’єктом, під яким зви-чайно розуміють ту чи іншу соціальну спільноту, соціальну гру-пу, народ тощо. Однак провідна роль тут належить людині як діяльній істоті і соціальному продукту, що дозволяє виділити в якості визначального елемента культури культуру особистості.
Поняттям «культура особистості», як правило, позначається рівень вихованості та освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знання або діяльності, тобто фіксується якість людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до професійної та інших форм діяльності.
Культура особистості як цілісне утворення визначається гли-биною, широтою й мірою освоєння та засвоєння нею національ-них та загальнолюдських надбань матеріальної і духовної куль-тури, перетворенням їх на свій внутрішній духовний світ та вмінням застосовувати у процесі життєдіяльності та спілкування з іншими людьми.
Особистість є і творінням культури, і її творцем. Освоюючи світ культури, людина творить себе як особистість, і саме через своє особистісне начало спромагається збагачувати цей світ культури. Через діяльне освоєння культури формуються основні сутнісні сили людини: воля, почуття, розум, віра, духовні орієн-тації, світогляд. Поняття «сутнісні сили людини» вперше було вжите Л.Фейєрбахом і ґрунтовно розкрито К.Марксом, котрий під цим поняттям розумів родову сутність людини, особливості її життєдіяльності, виходячи з визначальної ролі суспільно-історичного, практичного фактора людського походження, не-від’ємного від трудової діяльності.
У ХХ ст. теза про визначальну роль практики і трудової дія-льності у формуванні духовності й сутнісних сил людини зазнала критичного переосмислення. Більшість філософів дійшли висно-вку, що сутнісні сили людини формуються в результаті діяльніс-ного освоєння всієї культури як системи формотворень людсько-го духу.
У зв’язку з цим особлива увага стала приділятися засвоєнню мови. Оскільки культура дається людині насамперед у мові й че-рез мову, то й оволодіння мовою є провідною передумовою фор-мування сутнісних сил особистості.
Не менш важливим елементом сутнісних сил людини висту-пає воля. Ще Аристотель, котрий увів поняття волі в систему ка-тегорій науки про душу, намагався пояснити через неї, яким чи-ном поведінка людини реалізується у відповідності до знанням, що саме по собі не має збуджувальної сили. Воля в процесі істо-ричного формування людини стала джерелом долання нею своїх інстинктів, підкорюючи її діяльність суспільним установкам і но-рмам, сприяючи створенню специфічно людського буття. Воля укріплюється в праці, і разом із тим є її передумовою: завдяки їй визначається мета діяльності як безпосередній засіб задоволення життєво важливих потреб людини. Воля детермінує розвиток свідомості, оскільки передбачає можливість відмови людини від своїх безпосередніх бажань та підкорення їх вищим цілям.
Воля визначає силу людського духу, міру свободи особистос-ті. В українській мові слово «воля» використовується у двох значеннях: по-перше, як здатність, «сила волі», по-друге — як віль-ність, свобода. Таке розуміння названого поняття вказує на тіс-ний змістовний зв’язок між силою волі і волею як свободою. А це означає, що наявність у людини сили волі є запорукою її свободи, і навпаки, відсутність чи нерозвиненість сили волі слід розгляда-ти як передумови несвободи, як гальмівний фактор на шляху ре-алізації закладених у людині творчих здібностей.
Однак не варто розглядати волю як самодостатній склад-ник особистості: вона нерозривно пов’язана з іншими сутніс-ними силами людини. Здатність волі наповнювати своєю ене-ргією як благі, так і злі дії залежить від рівня розвинутості людських почуттів, що становлять основу духовного життя людини.
Сфера людських почуттів дуже багатогранна. До неї входять почуття моральні, релігійні, громадські, естетичні, патріотичні, родинні тощо. Людські почуття відіграють надзвичайну роль у розвитку творчих потенцій особистості, адже на їх засадах фор-мується здатність сприймати уявне як дійсне, ідеал — як життя, минуле і майбутнє — як сучасне, а також формувати і творити ці ідеали як цінності.
На формування цих здатностей ще на ранньому етапі розвитку особистості як на онтогенетичному, так і на філогенетичному рі-внях, — значною мірою впливають ігри (насамперед дитячі), мі-фи, казки. Гра, як історично вироблена форма залучення дітей до діяльності дорослих формує здатність в уяві ставити себе в мора-льнісні відносини, вживатися в образи та засоби діяльності інших людей, засвоювати кращі загальнолюдські моральні якості: спів-чуття, любов, людяність. Казка, як історично вироблена форма виховання моральних почуттів виступає як спосіб вироблення здатності переживати уявне як дійсне. Вона виступає засобом за-кріплення людського в людині, формує першопочатки морально-сті, — власне, те, що зветься совістю, сумлінням.
Не менш важлива роль у формуванні духовності в цілому і почуттів належить художній культурі. Опанування вищими над-баннями літератури, поезії, музики, живопису сприяє розвиткові в людині творчої уяви, формує здатність жити повноцінним ду-ховним життям. Крім того, через засвоєння художньої культури особистість входить у світ інших людей, зміцнює свої зв’язки з духовними джерелами національного буття, включає у свій світ життя всього людства, збагачує емоційно, дозволяючи тонко сприймати, переживати й реагувати на різноманітні явища при-родної та соціальної дійсності.
Формування й розвиток внутрішньої культури особистості неможливі без залучення до науково-гуманітарних, зокрема, іс-торичних знань. Вони є основою формування історичної та на-ціональної свідомості і самосвідомості особистості, сприяють становленню державницько-патріотичних та національних по-чуттів. Історичні знання, що здобуваються як через опанування народною творчістю, так і історичною наукою, допомагають людині історично ідентифікувати себе з певним соціальним се-редовищем, пов’язуючи свій власний розвиток з розвитком сво-го народу.
У системі сутнісних сил людини особливе місце посідає ро-зум. Його основу становить інтелект, але розум не зводиться про-сто до нього чи домислення. Тут треба розглядати інтелект в єд-ності з почуттями, волею, світоглядними орієнтаціями, переко-наннями, ціннісними установками, які в сукупності спрямовують мисленевий процес людини. Таким чином розум не зводиться до суми знань. Він концентрує в собі весь пізнавальний і практично-культурний досвід людини. З огляду на це у філософії розрізня-ють розум і розсудок. Осмислення різниці між ними пройшло пе-вний історичний шлях.
Розсудком Кант називав таку форму розумової діяльності, за допомогою якої людина формує судження про явища дійсності. Розсудкове мислення неспроможне вийти за межі досвіду, і саме тому воно є обмеженим. Таким чином, розсудкове мислення мо-жна вважати початковим етапом людського інтелекту. Однак ду-мка людини споконвічно прагнула вийти за межі досвіду. Це пра-гнення складає функцію чистого розуму — іншої форми мисленевої діяльності, вищої, ніж розсудок. Розум ставить своїм завданням охопити будь-який можливий досвід, досягнути його абсолютної повноти й цілісності, підвести його «під вищу єдність мислення», знайти його безумовні, абсолютно всезагальні підста-ви і принципи. Крім теоретичного чистого розуму, за Кантом, є ще й практичний розум, котрий також «сам із себе» народжує моральну ідею — абстрактний ідеал бажаної поведінки людини.
У післякантівській філософії питання про сутність розуму стало пов’язуватися з проблемою раціональності. Неспромож-ність капіталістичного суспільства на основі розуму подолати свої проблеми підірвала віру в людський розум і посилила вплив ірраціоналістичних установок на розвиток усієї культури, в тому числі й культури особистості. Виходячи з цього, піддалося пере-гляду розуміння сутності розуму. Якщо класичний ідеал раціона-льності ототожнював розумність з логічністю, то «нова раціона-льність» вийшла за межі логіки і знаряддя розуму почала розглядати інтуїтивні здогадки, що не мають логічного обґрунту-вання.
У сучасних підходах питання про сутність розуму залишаєть-ся відкритим, а це означає, що сутність людського розуму не є чимось незмінним, вона набуває нових якостей у процесі істори-чного розвитку людини, її культури та світоглядних уявлень. То-му, усвідомлюючи й узагальнюючи існуючий світовий науковий досвід, можна з упевненістю зазначити, що розум — це така зда-тність, яка формується на основі всієї культури і передусім сві-тогляду. Як форма суспільної самосвідомості та спосіб самови-значення у світі світогляд визначає зміст усіх сутнісних сил людини, цілеспрямовує її діяльність, дає можливість визначити своє місце у світі, свою волю і призначення.
Крім названих факторів, на культуру особистості впливає низ-ка духовних феноменів, що є складовими всіх історичних форм культури: віра, мрія, надія, сподівання тощо. Сюди ж можна до-дати широкий спектр людських уподобань, предметів духовних почуттів, які набувають значення вищих цінностей — Вітчизна, рідна домівка, нація, Бог. Ці почуття виражаються здебільшого в символічній формі, котра може переживатися як суб’єктивно-індивідуально, так і набувати реального буття у вигляді ритуалів, обрядів, урочистих символічних діянь тощо, що зазвичай ґрун-туються на національних традиціях.
В умовах формування правового, демократичного, громадян-ського суспільства в культурі особистості особливої ваги набу-вають таки риси, як довіра, толерантність, громадянськість, що свідчить про необхідність постійного розвитку культури особис-тості не тільки виходячи з потреби самовдосконалення й само-розвитку сутнісних сил самої людини, а й з урахуванням спрямо-ваності соціальних зрушень і тенденцій в конкретно-історичних умовах.