16. Релігійний характер культури європейського середньовіччя.

Культура Середньовіччя - це значний за часом (У-ХУ ст.) та інформаційною насиченістю період розвитку світової культури. Середньовіччю властиві оригінальні ідеали, цінності та система норм реалізації людини в суспільному житті, які і визначають його специфіку в культурно-історичному просторі. У цілому характер середньовічної культури визначався двома основними чинниками: пануючим положенням християнської ідеології та церкви, утвердженням християнських цінностей як визначальних для ментальності, а також жорсткою регламентацією життя індивіда відповідно до його положення в соціальній ієрархії, ієрархічним типом соціальних зв'язків.

Християнська духовність відіграла особливу роль у формуванні світовідчуття, основних світоглядних положень людини середньовічної епохи. Відбувається відхід від античних світоглядних засад, античний гармонійний цілісний Космос отримує два полюси існування: Божественний, або духовний; земний, або тілесний. Виключного значення в культурі набувають саме її Божественні, духовні витоки. Світ тепер отримує чітко виражену центральну точку існування - це Бог. Відносно античності, яка не мала яскраво вираженого центру, це стало принципово новою позицією в баченні Всесвіту.

Бог - єдина верховна сутність, джерело істини і краси - відкривається людині виключно через віру, а не через розум. Людина вважається вершиною творіння, створеною за образом та подобою Бога, заради якої були створені всі інші творіння. При цьому людині не належить ні світ, ні блага, ні тіло, ні життя. Вона може цим лише користуватись, своїм існуванням вона повинна прославляти Бога, підкорятися Богові, уподібнюватись йому, а зрештою і з'єднатися з ним. Саме християнство дозволило людині залишити далеко позаду себе природно-космічний світ і відчути безпосередній особистісний зв'язок з Богом. У зв'язку з цим виключного значення тепер надається внутрішньому духовному стану людини.

Духовне життя в середньовічній культурі стає предметом особливої уваги та отримує статус виняткової цінності. Ідеалом стає духовна, страждаюча, смиренна людина. Внутрішнє "Я" людини, її ядро знаходяться за межами самої людини - у сфері духовного. Мета людського життя - осягнути свою подібність з Богом. Це можливо здійснити в процесі вдосконалення власних здібностей та віри.

Як уже зазначалося, другою важливою рисою середньовічного суспільства була жорстка регламентація життя індивідавідповідно до його положення в соціальній ієрархії. Об'єднуючим началом був принцип феодальної ієрархії, поширений на всю світобудову. Всі прошарки суспільства були пов'язані відносинами сюзерена та васала, а нижчі перебували у повній залежності від вищих, тобто феодальної знаті. Середньовічна Європа характеризувалась общинно-корпоративним устроєм: цехи, гільдії, лицарські ордени, церковні та сільські общини.

На відміну від античної цивілізації, у якій система влади носила світський характер, у середньовічній Європі вона була сакралізована. Королі та імператори протягом усього Середньовіччя добивались визнання релігійного, сакрального характеру своєї влади. Основним засобом досягнення цього була коронація - релігійна церемонія, в результаті якої правитель набував статусу помазаника Божого і був коронований самим Богом в особі служителів церкви. Церква виступала в напрямку ідеологічного обґрунтування ієрархії, розвиваючи теорію органічної будови суспільства, котре складається з упорядкованих розрядів: духовенство піклується про духовне здоров'я держави, лицарство захищає його, а селянство, трудівники годують. Порушення ж цієї гармонії загрожує згубними наслідками для всього суспільства.

У зв'язку з цим духовне життя середньовічного суспільства характеризується традиціоналізмом, груповою свідомістю. При феодалізмі індивід пов'язаний не з общиною-полісом, як це було в античності, а зі своїм станом, соціальний статус якого визначає практично всі сторони людської життєдіяльності. Ідея об'єднання, корпоратизації невідступно переслідувала середньовічну думку, головною задачею було не залишити індивіда віч-на-віч з собою.

Відповідно домінуючою формою соціального контролю всередині станів було почуття сорому. Такі його позитивні кореляти як честь, слава, доброчинність, які знаходили схвалення з боку "своїх", становили вищу цінність для станового індивіда. Людина тут ще далека від вільного самовизначення у своїх вчинках, її поведінка мотивується насамперед нормами конвенціональної моралі. Порушення її веде до неминучого, хоча і в невизначеному майбутньому, покарання. Але в період пізнього Середньовіччя відбувається індивідуалізація в моральній поведінці людини. Якщо раніше після формальної процедури відпущення гріхів священиком людина вважала себе примиреною з церквою, Богом, суспільством, то тепер же вона починає вимагати від себе внутрішнього каяття, повинна сама його прагнути, відчуваючи свою провину перед самою собою, що свідчить про утвердження її реальної свободи. Це можна вважати своєрідним підсумком, епілогом усього розвитку середньовічної культури і одночасно - прологом до культури Відродження.

Коли йдеться про середньовічну культуру, у більшості випадків мають на увазі офіційну високу культуру, створену в церковному середовищі. Але слід мати на увазі, що феодальне суспільство являло собою складну ієрархію різних класів і станів, що обумовило розмаїття культури цієї епохи. Тому в рамках середньовічної культури виділяють ряд субкультур. Поряд з панівною церковно-спіритуалістичною, що характеризувалась аскетичною спрямованістю, канонізованістю, тяжінням до символізму, виділяються: міська, світська, вплив якої посилювався в міру зростання міст; селянська культура, яку називають низовою; існувала також куртуазна, придворно-лицарська культура, значною мірою світська.

Міська культура відіграла велику роль у становленні західної цивілізації в цілому. Поява міст, а також початок хрестових походів характеризують культуру вже зрілого феодалізму. Сутність міської культури зводилась до постійного посилення світських елементів в усіх сферах людського буття. Міська культура зародилась в ХІ-ХІІ столітті, коли місто стає військовим або адміністративним центром. Фактично місто було зародком буржуазної республіки, що формується пізніше.

Досить швидко місто починає формувати і свою культуру, власну систему цінностей. Населенню середньовічних міст властива тверезість, обережність, ощадливість, розважливість, меркантильність, опора у всьому виключно на здоровий глузд. Очевидно, самі ці риси середньовічного бюргерства дають нам підстави говорити про те, що саме воно стало соціальною базою, з якої рекрутується в наступні епохи європейська буржуазія. З'являються фахівці нового типу - юристи, лікарі, вчені, відносно незалежні від монастирської культури. Міське життя породило університети і нецерковні, часто приватні, школи, які забезпечували подальший розвиток і повсюдне поширення знань. Наукова освіта брала в них гору над теологічною, і контролювати їх церкві було дедалі важче. Саме в містах у період розвиненого феодалізму швидко розвивається світське мистецтво (архітектура, живопис, скульптура, література, музика).

Особливу роль відігравала народна карнавальна культура. Карнавали протиставляли аскетичній християнській ідеології інший тип світовідчуття, де панувало веселе життєствердне начало. Веселий сміх під час загального свята на міських площах і вулицях, де кожний відчував себе часткою безсмертного, вічного цілого - народу, убивав релігійний страх перед смертю, неминучим страшним судом і пекельними муками за гріхи. Людина немовби перероджувалася для нових суто людських взаємин; відчуження тимчасово зникало, вона поверталась до самої себе й відчувала себе людиною серед людей.

Важливу роль у культурному житті середньовічного суспільства відігравали лицарська культура, що була досить складним комплексом звичаїв, ритуалів, манер придворних, військових розваг (наприклад, лицарських турнірів). Для характеристики лицарської культури використовується термін куртуазність, що позначає якість ідеального придворного кавалера.

У феномені лицарства розкривається одне з найцікавіших культурних явищ середньовіччя - служіння. Були встановлені взаємні зобов'язання між сеньйором, який обіцяв заступництво і підтримку, і васалом - вірою і правдою служити своєму покровителю, а любовне служіння, культ прекрасної дами як необхідний елемент куртуазної культури став своєрідною релігією вищих кіл, що є продовженням та розвитком більш давнього культу ушанування Діви Марії. Лицарській культурі була притаманна своєрідна література: лицарська поезія - це поезія трубадурів, що оспівували доброчинності лицаря-васала, ідеальну любов і віддане служіння дамі; героїчний епос, зокрема "Пісня про Роланда"; лицарський роман, зокрема відомі твори Кретьєна де Труа, присвячені кельтському королю Артуру та його васалам - лицарям Круглого столу.

Селянська культура середньовіччя розглядається як "низова", культура "мовчазної більшості". Значною мірою середньовічне селянство існувало поза історичним часом. Те, що визначає сутність його культури - самобутність, звичаї, які в незмінному вигляді передавалися з покоління в покоління, витіснення на периферію суспільного життя, робить її глибоко архаїчною, традиціоналістською. Сам образ життя селянства, тісна пов'язаність із землею, важка праця, далека від військових занять, прирікали його на підкорене та пригнічене становище у суспільстві.

Отже, розвиток культури середньовічної Західної Європи характеризується розмаїттям історичних і регіональних форм.