13. Особливості первісної культури, її міфологічна спрямованість.

Стихійна культурна еволюція полягала у тому, що життя забезпечувалося збиранням та полюванням. Дослідники М. Харрісі, Л. Байт, використовуючи порівняльний метод, реконструювали ситуацію, яка показує, коли і чому людині довелося перейти від стихійного користування природним до керованого людським розумом. Кочовий спосіб життя невеликих груп людей (до 40 осіб) на 15 000 р. до н. о. забезпечив зростання їх чисельності до 4—8 млн осіб. Але у період між 12 000 і 8000 рр. до н, е. чисельність їх зменшилася наполовину. Ця демографічна криза розглядається як така, що змусила людей звернути увагу на навколишнє середовище. Плем'я із 40 осіб потребувало для життєзабезпечення 80—100 кв. км землі, а на території сучасної України могло б прогодуватися не більше 300 тис. осіб. Зі збільшенням кількості гуртів їжі не вистачало — люди вимирали. Тому і сформувалися правила такої взаємодії з природою, яка тільки й була доцільна за кам'яних знарядь праці. Виживали лише ті племена, які суворо обмежували себе у репродуктивній функції (внаслідок чого з'явилася екзогамія) та у збереженні носіїв соціальної пам'яті — старих людей. Іноді доводилося встановлювати надто жорстокі звичаї: залишати за межами племені вдів і сиріт, вбивати новонароджених дівчаток тощо. Ці дані свідчать про те, що первісні люди "грали" з природою у досить жорстоку гру, правила якої вони не могли змінювати довільно.

Ускладнення і технологічний та психологічний розвиток життя племені супроводжувалися новими стандартами поведінки і відповідними їм обрядами (введення на певному етапі ініціацій, культових дій стосовно вождя тощо). Регламентованість існування і брак суперечок у сфері ціннісних орієнтирів сформували такі особливі риси первісної культури:

— гомогенність — однорідність (для порівняння: сучасна гетерогенна культура об'єднує чимало різних субкультур — професійних, станових, вікових та ін.);

— первісний синкретизм (з грец. — змішання) — нерозчленованість, що характеризує нерозвинений стан певного явища (наприклад, первісне мистецтво, за якого музика, спів, танець ще не були відокремлені одне від одного);

— табуйованість (священні заборони, які не можна було порушувати);

— ритуальність, що слугувала впорядкуванню і стабілізації життєдіяльності соціуму.

Для людини періоду дикості навколишній світ міг здаватися ворожим, але не був незрозумілим: оскільки життя за первіснообщинних умов мало своєю віссю кровно родинні відносини (племена, роди), то весь світ (небо, сонце, води, тварини тощо) в уявленні тогочасної людини теж був єдиною великою общиною, пов'язаною родинними відносинами. Все, що існувало, сприймалося як живе, таке, що має душу, звідси — анімізм, а також інші форми первісної свідомості (тотемізм, табу фетишизм, магія), які є зачатками майбутніх релігій, права, моралі, науки, мистецтва.

Віра в одуховленість, одухотвореність природи досягає найвищої точки у міфах, які є природним результатом розумової праці первісних людей, що прагнули розкрити у найдрібніших деталях навколишнього світу вияви особистого життя і волі. Первісна людина все, з чим вона стикалася у житті (істоти, рослини, явища), вважала своєрідним партнером, який має особистісні якості. Будь-які зіткнення зі звіром, річкою тощо переживалися цілісно: емоціями, творчою уявою, інтелектом. І кожна така подія, для того щоб зробити її зрозумілою іншим, переказувалась у формі оповідання. Саме про таке "оповідання" йдеться, коли вживається слово "міф". Починаючи від сміливих і грубих міфів про природу, в які дикун вкладав свої знання, здобуті його "дитячим" спогляданням навколишнього світу, і до тих часів, коли вони сформувались у міфологічні системи - незграбні і страхітливі у Мексиці, хвалькуваті та гіперболізовані у буддійській Азії, граціозні у Греції, минуло багато тисячоліть. Міф (з грец. — переказ) — архаїчна оповідь, переказ про духів, богів (пізніше — героїв), яка не містить нічого абстрактного, однак є узагальненням тих чи інших явищ. Деметра, наприклад, є узагальненням усього землеробства в цілому, а Посейдон — узагальненням усіх морів і морських явищ.

Водночас усі узагальнення в міфі не виходять за межі почуттєвих уявлень, ідея збігається зі звичайним образом. Коли зима і літо пояснюються зниканням і появою Персефони, дочки Деметри, викраденої підземним богом, то ця образна картина збігається з ідеєю зміни пір року. І цим міф принципово відрізняється від науки і філософії, які в окремі періоди людського розвитку наближалися до міфології та навіть зливалися з нею. Сюжети міфів різноманітні. Деякі з них містять пояснення походження Всесвіту, людини, тварин, рослин, стихійних явищ природи (наприклад, міф про Перуна — бога блискавки і грому — у давніх слов'ян, про Агні — бога вогню — в індійців, біблійний міф про всесвітній потоп та ін.). Чимало міфів пов'язано з господарською діяльністю людини, різними винаходами та відкриттями: міфи землеробських народів про героя (бога), що вмирає і воскресає, які відобразили уявлення про життя природи (Осіріс — у єгиптян, Діоніс — у давніх греків тощо), давньогрецький міф про Додала — майстерного будівничого і художника, єгипетський міф про Тота — винахідника писемності та ін. У деяких міфах відобразилися реальні явища життя (наприклад, у міфі про амазонок збереглися спогади про часи матріархату). Розквіт міфотворчості припадає на добу розвинених общинно-родових відносин. У цю епоху виникають усі найбільші міфологічні цикли, які пізніше були закріплені в літературних пам'ятках.

Важливу виховну роль відіграє міфічний персонаж (у міфознавстві - культурний герой), який здобуває чи вперше створює для людей різні предмети культури (вогонь, культурні рослини, знаряддя праці), вчить мистецтвам, ремеслам, мисливським прийомам, вводить шлюбні правила, ритуальні приписи. На пізніших етапах культурному герою під силу стають і космогонічні проекти: виловлювання Землі з первинного океану, і встановлення небесних світил, зміна дня і ночі. У грецькій міфології Прометей вважався творцем культури, заслугою якого є наділення людей розумом, умінням споруджувати будинки, робити кораблі, ремеслувати, писати, читати, носити одяг, приносити богам жертви. Культура виноробства пов'язувалася з Діонісом, культура оливи — з Афіною.

Міфи — продукт тривалого формування. В них можна виявити ідеї різних епох, вони — історичні ідіоми. Будучи де лише "вигадкою", а й пізнаною "таємницею" світу, міфічний світ формулює як світські явища великі духовні і моральні сили життя. Голова однієї із шкіл герменевтики німецький філософ Г.Т. Гадамер вважає, що міфи — це "суть реалізовані відповіді, за допомогою яких людське буття постійно розуміє себе", це "першодумки людства''. Міфи різних народів мають багато спільних тем (сюжет про створення світу тощо) і мудрість, що дала Гегелю підстави назвати їх "педагогікою людського роду".

Важливою частиною первісної культури є прислів'я та приказки. У них довге життя: ми, наприклад, вживаємо ті, що зафіксовані в літературі середніх віків, однак складались вони значно раніше, а їх джерелом був якийсь забутий звичай, легенда, залишки старовинних вірувань чи магії. У прислів'ях і приказках давня людина демонструє досить високий рівень розумового розвитку, їх не було у найпримітивніших племен. Разом із прислів'ями і приказками виникають загадки — своєрідні задачі, на які потрібно дати цілком серйозні відповіді (наприклад, загадка Сфінкса Едіпу: ''Хто вранці ходить на чотирьох ногах, вдень — на двох, а ввечері — на трьох?"). Щоб скласти загадку, необхідно мати значний запас знань і задатків абстрактного порівняння. Інколи вони були вправами для дітей.

Слов'янська міфологія

Будучи частиною первісного світу, слов'янська стародавність мала свою специфіку. Для вірувань найдавніших слов'ян, як і для інших мешканців планети на етапі родоплемінного ладу, характерне уявлення про природу як світ живих істот — духів, яких вшановували. Слов'яни поклонялися лісовикам (гайовикам, полудницям, щезникам), водяникам та берегиням (пізніше - русалкам, мавкам), пальовикам, упирям (вампірам) та іншим демонам, а також одуховлювали гори і каміння, гаї і дерева (найчастіше дуби, у чехів — липу), тварин (ведмедя, вепра, тура, коня), вірили у те, що є родичами зі своїми тотемами, у зв'язку з чим були впевнені, що тотем може набути людської подоби (личини), а людина перетворитися на звіра (перевертня, вурдалака). Вони обожували не лише земні сили, а й небесні, котрі, як вони вважали, визначали їх долю як землеробів тощо.

У слов'янській міфології божеством небесного світу був Сварог, сином якого вважався Сварожич — вогонь; місцевими варіантами бога Сонця були Триглав — творець неба, землі і води у поморян, чотириликий Святовит (Свантевит) у лютичів, семиликий і восьмирукий Яровит (Геровит) у гаволян. З культом Сонця (солярним культом) пов'язаний характерний для давніх слов'ян звичай спалення трупів, а також сезонно-календарна обрядність. Слов'яни вірили у богиню земної плодючості (у русів — Мати-земля, у чехів і полабів — Жива), у бога вітрів і бур — Стрибога (у поляків — Самовила). Із розвитком родового ладу поширилися вірування у безсмертя душ померлих предків, які називались "нав'є", зокрема у те, що померлі предки (Рід, Шур, Рожаниці, у чехів — Судички) у загробному житті продовжують піклуватися про свій рід. Віра у загробне життя душі, тимчасове повернення її до середовища живих породили відповідні поховальні обряди та поминальні "нав'ї дні" (пізніше — батьківські). Душі померлих дівчат ушановувалися під ім'ям русалок (мавок, пявок). Культ предків зникав поступово разом із родовим ладом, і на місце покровителів роду прийшли духи моногамної сім'ї — домовики (у західних слов'ян — господарики, пенати, skritsky); із загального сонму духів почали виокремлювати небожителів — богів. У VI ст. слов'яни вірили, що тільки один бог — бог блискавки — володарює над усіма. Загальнослов'янський бог пізніше йменувався у русів як Перун, у болгар — Пирін, у поморян — Пируновець. Коли виникла ієрархія та диференціація у світі духів (у ранньофеодальному суспільстві), головними богами слов'янської знаті стали Перун (Радгост, Святовит), наділений функціями бога війни, та Велес (у русів — Волос) — бог худоби і багатства.