1. Культурологія як наука, її міждисциплінарний характер (місце науки про культуру в системі соціального і гуманітарного значення). Специфіка культурологічного підходу до вивчення культури

Культурологія — наука, що вивчає культуру яві цілісність; система знань про сутність, закономірності існування і розвитку культури, її значення для людства та способи її пізнання. Вона також досліджує різні, часто дуже специфічні сфери культурного життя, взаємодіючи з антропологією, етнографією, психологією,соціологію, лінгвістикою тощо, патерни (зразкові форми, норма та ін.), поодинокі артефакти. Культура стала предметом вивчення з моменту виникнення філософії, проте оформлення культурології як специфічної сфери знання припало на новий час і пов'язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко, Й. Гердера та Г. Гегеля. Назву "культурологія" запропонував усередині XX ст. американський культуролог Л. Байт, який об'єднав теоретичну складову етнографії та антропології а результатами філософського аналізу та культури оскільки вважав, що професійне вивчення культури має для людства величезне значення.

Культурологія поділяється на фундаментальну і прикладну. Фундаментальна культурологія охоплює теорію та історію культури людства (яка складається з багатьох окремих культур із власною системою змістів, сутністю, внутрішньою логікою), розроблення категорій та методів її дослідження. Прикладна культурологія досліджує питання управління культурою, культуроохоронну діяльність та ін. Оскільки для раціонального осмислення культури культурологія використовує ідеї та методи філософії, вона є близькою до філософії культури. Відмінність між ними полягає у тому, що філософія культури вивчає універсальні метафізичні проблеми культури, а культурологія — конкретні феномени її буття. Складність і багатоманітність реальності культури (її різних аспектів, явищ, процесів) зумовлюють деяку нечіткість предмета культурології та різні версії її визначення.

Наукове вивчення культури, здійснюване етнографами, філологами, соціологами (саме вони можуть претендувати сьогодні у першу чергу на звання культурологів), дає можливість прозирнути у культурі не одномірну величину, а складну багатомірну науку. Повне знання культуру виникає на перетині антропологічного, гуманітарного і соціологічного знань.  У культурології виділяють такі підрозділи: теорія культури (філософія культури), історія культури (світова художня культура), прикладна і емпірична культурології (антропологія і соціологія культури). Культурологія є ще на стадії становлення, свого предмети й методів, її науковий статус є до кінця не визначився. Вона належить одночасно області соціального знання (цьому сприяють соціологія культури та антропологія), котрий використовує кількісні методи збору даних, та гуманітарним знання (завдяки мистецтвознавству і філософії культури), що будується на цінностях і якісних методах дослідження.       Культуролог найчастіше звертається до методів філософії, логіки, соціології, мовознавства, психології, семіотики, історичним методам, і навіть до аналітичним процедурам міждисциплінарного плану — структурно-функциональному підходу, методу моделювання та ін..  У культурології, яка має власним статусом, визнаним серед інших наук, своїм предметом і об'єктом дослідження, своєї історія і традиціями, немає.  Про неї у повної мірі почали говорити лише на початку 90-х. Фактично ми маємо справу із дуже молодий, хоч і активно що розвивається, галуззю знання.

Культурологія виникла на перетині філософії, історії, антропології, мовознавства, етнографії, археології, мистецтвознавства, релігієзнавства, соціології і психології. Базисом культурологічного знання, його джерелом виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються конкретні феномени культури. Ці та інші науки „підпитують” культурологію своїми методами, теоретичними і емпіричними дослідженнями. Культурологи не просто запозичують ці здобутки, але творчо їх застосовують. Здійснюючи комплексні дослідження, вони спираються на методи інших наук та напрацьовують свої специфічні підходи щодо аналізу такого складного феномена як культура.

Культурологія таким чином є інтегративною сферою знання і належить до соціогуманітарних наук. Саме інтегративний характер культурології зумовлює її специфічні риси, які проявляються як у визначенні об’єкта і предмети дослідження, так і в методологічних засадах досліджень, рівні узагальнення знань, застосуванні категоріального апарату, діалогічному характері культурологічного знання та її функціях.

Інтегративний характер культурології вказує на те, що вона одночасно належить до галузі соціального знання (цьому сприяє соціологія культури і антропологія), яке використовує кількісні методи збору даних, і гуманітарному знанні (завдяки філософії культури, мистецтвознавству та історії), яке спирається на нестрогі моделі, оціночні судження і якісні методи.

Подвійний статус науки дозволяє комплексно досліджувати культуру в її цілісності, але разом з тим вимагає поєднувати два несхожих підходи аналізу дійсності. Для гуманітарних наук головним є пізнання духу культури, цінностей, а для соціальних наук головним є дослідження емпіричних фактів, які обробляються статистичними методами з метою виявлення тенденцій і закономірностей певного культурного процесу, побудови відповідних формально-математичних моделей.

На відміну від інших наук, що вивчають окремі аспекти культури, культурологія досліджує питання найбільш загального, універсального характеру – формування, існування і зміни культури як цілісного явища. Разом з тим, предметом культурологічного пізнання є не вся культура – це під силу лише всій сукупності соціальних наук. Культурологія постає в якості інтегративної методологічної основи дослідження культури як цілісної системи. Незважаючи на відсутність єдиного підходу щодо визначення поняття культури в різних напрямах культурологічного дослідження, все ж таки чітко простежується спроба узагальнити предметну галузь пізнання.

На думку А. Я. Флієра, культурологія обмежує розгляд культури комплексом нормативно-регулятивних, знаково-комунікативних і цінностно-смислових аспектів соціально-відтворювальних механізмів і засобів, що забезпечують колективний характер форм життєдіяльності людей, трансляцію соціокультурного досвіду від покоління до покоління. В цьому смислі культурологія може розглядатися як наука, що вивчає людину і суспільство, але в чітко означеному ракурсі (мал. 1).

Нормативно-регулятивний аспект розгляду культури робить наголос на способах (технологіях) організації спільного життя людей і домовленостях (соціальних конвенціях) з приводу припустимості і доцільності тих або інших способів задовільнення певних потреб.

Цінностно-смисловий аспект

• Соціокультурний досвід

• Цінності, ідеали

• Цінності орієнтири

• Ментальність особи, нації

• Смисли

• Соціалізація

• Інкультрація

• Акультрація

Нормативно-регулятивний аспект

• Норми

• Правила

• Звичаї

• Обряди

• Ритуали

• Мода

• Традиції

• Церемонії

• Етикет

• Художні стилі

Знаково-комунікативний аспект

• Інформація

• Моделі комунікації

• Знання, вірування, образи

• Знаки, символи

• Мова культури

• „Тексти” культури

В чому ж особливість культури саме як специфічно-людського феномену?

Культура не мислима поза людським типом суспільства (в цьому й полягає його специфіка порівняно із життям інших соціальних тварин — мурах, термітів, бджіл тощо). У людському соціумі суспільні ролі та правила суспільної взаємодії не дані як генетична програма індивідуального розвитку. Ці ролі та правила пластичні, мінливі, варіюють від соціуму до соціуму і набуваються індивідом в процесі його соціалізації. Причому засвоєння цих ролей відбувається безпосередньо через включення індивіда в суспільне життя, в вимушене пристосування його до штучного світу, який підтримується активністю людей. Хоча на біологічному рівні це включення зумовлене інстинктивними програмами, одначе засвоєння конкретних навичок суспільних взаємодій, входження у суспільні ролі (зокрема, як виробника і як споживача) відбувається через проходження певних щаблів «розшифровки» культурного «коду». Таким чином, культура — це свого роду позаіндивідуальний генетичний код, який детермінує розвиток людини як суспільної істоти.

В багатьох роботах справедливо підкреслюється символічний характер культури і пов’язаних з її існуванням процесів. Культура є сукупністю умовностей. Причому за одних і тих самих зовнішніх умов життя двох спільнот, внутрішній зміст їхньої культури може разюче відрізнятись (яскравий приклад болгар, у яких, на відміну від їхніх сусідів, кивок головою означає не згоду, а заперечення). Їжа, яка одним здається вершиною кулінарної майстерності іншим видається огидною (як-от свіжий мозок мавпи чи жаб’ячі стегенця), те, що у одних є взірцем жіночої краси, в інших викликає повне розчарування, те, що видається ясним і очевидним доказом для одних, в інших сприйматиметься як дурноверхе базікання тощо.

Одначе умовність коду зовсім не означає його безглуздя чи ефемерності. Культура є дієвою саме тому, що ці умовні сигнали є дійсними чинниками керування поведінкою людей. Умовність не означає й цілковитої довільності. В певному розумінні доречно говорити про культуру як свого роду мову, яка має свої принципи побудови, правила, за якими вона може бути реалізована.

Таким чином, культура — це не просто рукотворна дійсність, а й дійсність, яка сама себе відтворює, використовуючи інстинктивну енергію індивідів, надбудова, яка керує інстинктами людей, направляючи їхню мотиваційну силу в русло консолідації, підтримання правил суспільної гри.