5. Концепція сталого розвитку і правові форми її втілення у міжнародному праві та праві України

Принцип права природокористування є похідним від однієї з найпоширеніших у сучасному міжнародному праві навколишнього середовища теорії взаємовідносин суспільства та природи — концепції сталого розвитку. Остання посідає все більш вагоме місце в правових системах багатьох країн світу.

Поштовх для її впровадження в правотворчу та правозастосовну практику світове співтовариство отримало наприкінці 1980-х років при активному сприянні Організації Об’єднаних Націй

Вона базується на тому, що не можна ототожнювати розвиток з більш вузьким поняттям економічного зростання. Розвиток лише тоді може бути визнаний сталим, коли він спрямований на довгострокову перспективу, тобто не лише задовольняє потреби сучасного покоління, а й не ставить під загрозу здатність прийдешніх поколінь задовольняти свої потреби.

Концепція базується на двох ключових поняттях: потреби розвитку й обмеження розвитку, що в ідеалі мають бути взаємно врівноважені. Конструктивним у концепції є те, що екологічний Фактор не «винесений за дужки» розвитку, а безпосередньо включається в його процес. Екологічні цілі суспільства розглядаються не як протилежні його економічним цілям, а як узгоджені, однопорядкові. Розвиток не може здійснюватися на довгостроковій основі, коли природоресурсна база скудіє і погіршується. Одночасно не можна забезпечити екологічні інтереси суспільства, якщо не враховуються фінансові та інші втрати, пов’язані з відтворенням природних ресурсів, охороною навколишнього середовища.

Концепція вимагає збалансованості економічних, соціальних і екологічних цілей у процесі природокористування. Цього неважко досягти, обраховуючи всі затрати-вигоди від здійснення екологічно коректного природокористування в довгостроковому контексті. Так, діяльність, спрямована на збереження і охорону земель чи лісових ресурсів, поліпшує довгострокові перспективи сільськогосподарського/лісогосподарського розвитку. А ресурсо- та енергозберігаюча діяльність, утилізація відходів з їх вторинним використанням служать не лише соціально-економічним, а й екологічним цілям суспільства. «Усе, що не є екологічно прийнятним, не має бути економічно вигідним» — один з основних постулатів цієї концепції.

Постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р. було схвалено Концепцію сталого розвитку населених пунктів як основу для розробки нормативно-правових актів, програм та проектів щодо регулювання планування і забудови, стимулювання інвестиційної діяльності, вдосконалення податкової політики, наповнення і раціонального використання місцевих бюджетів для забезпечення соціально-економічного розвитку населених пунктів.

6. Поняття та механізм реалізації державної екологічної політики України (за науковими працями проф. В.І. Андрейцева)

Теоретичні основи механізму реалізації Основних напрямів державної екологічної політики за всіма складеними компонентами — забезпечення якості довкілля, екологічної безпеки та раціонального й ефективного використання природних ресурсів

Передбачено, що механізм реалізації державної екологічної політики містить:

1. Державну інституційну інфраструктуру проведення екологічної політики.

2. Систему екологічного законодавства і його кодифікування.

3. Економіко-правове забезпечення.

4. Еколого-експертне обґрунтування й оцінку еколого-небезпечних заходів і діяльності.

5. Міжнародно-правове регулювання і співпрацю.

Організаційно-правові основи забезпечення державної екологічної політики направляються на визначення трьох основних рівнів управління: а) національного; б) регіонального; в) місцевого (пооб’єктного).

І. Національний рівень управління передбачає вирішення таких питань у сферах: а) формування економічного механізму природокористування; б) регулювання використання природних ресурсів; в) встановлення нормативів якісного стану природних ресурсів;г) регулювання використання ресурсів державного значення; ґ) проведення єдиної науково-технічної політики щодо охорони, раціонального використання і відновлення природних ресурсів

ІІ. Регіональний рівень управління у сфері охорони природного довкілля, раціонального й ефективного природокористування і забезпечення екологічної безпеки передбачає реалізацію таких функцій (включно):

1.проведення державної екологічної експертизи;2) здійснення державного контролю за дотриманням екологічного законодавства;3) екологічне інформування;4) розробка програм упровадження природоохоронних заходів, визначення і реалізація інвестиційної політики;5) впровадження економічного механізму природокористування;6) регулювання використання природних ресурсів місцевого значення;7) проведення моніторингу і обліку об’єктів природокористування і забруднення довкілля;8) визначення нормативів забруднення довкілля (зокрема встановлення нормативів ГДВ, ГДС і розміщення відходів).

ІІІ. У системі тектологічних аспектів Основні напрями визначили також функції місцевого рівня управління, зокрема щодо:

організації розробки місцевих екологічних програм і проектів; 2) проведення локального й об’єктного моніторингу; 3) здійснення державного екологічного контролю