14.4. Принципи європейського освітнього простору

Виділяють такі принципи європейського освітнього простору:

1. Автономія з відповідальністю. Розвиток освітнього простору потребує, щоб у європейських університетів була можливість діяти відповідно до керівного принципу автономії в поєднанні з відповідальністю. Університети повинні мати право формувати свою стратегію, вибирати свої пріоритети в навчанні й проведенні наукових досліджень, витрачати свої ресурси, профілювати свої програми й установлювати свої критерії для прийому професорів і студентів.

2. Освіта як відповідальність перед суспільством. Зона європейської вищої освіти повинна будуватися на європейських традиціях відповідальності освіти перед суспільством, на широкому й відкритому доступі як до доступеневого, так і до післяступеневого навчання; на освіті, яка передбачає розвиток особистості та її навчання протягом усього життя; на громадянстві як короткочасної, так і тривалої соціальної доцільності.

3. Вища освіта, ґрунтована на наукових дослідженнях. Оскільки наукові дослідження є рушійною силою вищої освіти, то й створення Зони європейської вищої освіти має відбуватися одночасно й паралельно зі створенням Зони європейських наукових досліджень.

4. Організація диверсифікації. Європейська вища освіта завжди була різноманітною у частині мов, національних систем, типів інститутів, орієнтації профілів підготовки та навчальних планів. У той же час її майбутнє залежить від спроможності організувати те цінне розмаїття так ефективно, щоб мати позитивні результати, а не труднощі, гнучкість, а не непрозорість. Вищі навчальні заклади хочуть користуватися конверґенцією, – зокрема, у загальних поняттях, загальнодоступних у цій предметній галузі поза кордонами – і мати справу з розмаїтістю як з активом, а не як причиною для невизнання або винятку. Вони задіяні у створенні достатнього саморегулювання для гарантії мінімального рівня об’єднання так, щоб їхні зусилля до сумісності не були підірвані занадто великою дисперсією у визначенні й застосуванні кредитів, в основних категоріях ступенів і в критеріях якості.

Європейські вищі навчальні заклади визнають, що їхні студенти потребують і вимагають кваліфікацій, які вони можуть ефективно використовувати для свого навчання й кар’єри по всій Європі. Інститути, їхні мережі й організації підтверджують свою роль і відповідальність у цьому плані і свідчать про свою готовність належним чином організувати себе в рамках автономії.

Вони підтверджують свою здатність і готовність ініціювати й підтримувати прогрес такими спільними зусиллями, як-от:

– здійснити переоцінку вищої освіти й наукових досліджень для всієї Європи;

– реорганізувати вищу освіту загалом і поновити програми зокрема;

– розвивати й базувати вищу освіту на основі наукових досліджень;

– виробити взаємоприйнятні механізми для оцінки, гарантії й підтвердження якості;

– послуговуватися загальними термінами європейського виміру й забезпечувати сумісність різних інститутів, програм, ступенів;

– сприяти мобільності студентів, персоналу й можливості працевлаштування випускників у Європі;

– підтримувати зусилля з модернізації університетів у країнах, де існують значні проблеми щодо входження в Зону європейської вищої освіти;

– провадити зміни, будучи відкритими, привабливими, конкурентоспроможними вдома, у Європі й у світі;

– дотримуватися позиції, що вища освіта має бути відповідальною перед суспільством

5. Сприяння європейському підходу до вищої освіти. Щоб далі посилювати важливі європейські виміри вищої освіти й можливості працевлаштування випускників, необхідно збільшувати розвиток модулів або організацію на всіх рівнях курсів і програм із “європейським“ змістом. Особливо це стосується модулів, курсів і програм, запропонованих інститутами різних країн, що співпрацюють, які є провідними щодо спільного визнання ступенів.

6. Навчання протягом усього життя. Навчання протягом усього життя є істотним елементом Зони європейської вищої освіти. У майбутній Європі, що будується, як суспільство та й економіка, засновані на знаннях, тому стратегія навчання протягом усього життя повинна стати віч-на-віч із проблемами конкурентоспроможності та використання нових технологій, поліпшення соціальної єдності, створення рівних можливостей для навчання і поліпшення якості життя.

7. Вищі навчальні заклади та студенти. Необхідно залучення університетів, інших вищих навчальних закладів і студентів як компетентних, активних і конструктивних партнерів у заснуванні та формуванні Зони європейської вищої освіти. Студенти мають впливати на організацію й зміст освіти в університетах та інших вищих навчальних закладах.

8. Сприяння забезпеченню привабливості Зони європейської вищої освіти. Необхідне розширення привабливості європейської вищої освіти для європейців тих, хто приїхав і навчати з інших частин світу. Розуміння європейських ступенів вищої освіти в усьому світі повинні бути розширені за рахунок розвитку загальних рамок кваліфікацій, а також узгодженого забезпечення якості й механізмів акредитації/сертифікації й збільшення інформаційних зусиль. Якість вищої освіти й наукових досліджень є й повинна бути важливим визначальним чинником міжнародної привабливості й конкуренто­спроможності Європи.

9. Енергійне продовження. Необхідно продовжити співробітництво, що засноване на цілях, викладених у Болонській декларації й побудоване на спільному та відмінному в культурах, мовах і національних системах, що залучає всі можливості міжурядового співробітництва й діалогу, котрий продовжується із європейськими університетами, іншими вищими навчальними закладами, студентськими організаціями, а також програмами Співтовариства.

Отже, важливим завданням Європейського Союзу й напрямком зміцнення співдружності європейських народів стала підготовка до створення єдиного простору вищої освіти. На цьому етапі ініціаторами й головними учасниками процесу виступили провідні європейські університети. Очевидно, не останню роль у цьому відіграли й чинники, які не прийнято афішувати. Лідери Європи усвідомлюють необхідність підвищення конкурентоздатності своїх країн у змаганні з США і Японією в сфері створення й використання надвисоких технологій, зокрема нанотехнологій. Звідси й природне бажання представників політичної та наукової еліти західноєвропейських країн об’єднати зусилля своїх університетів, що мають багатющі наукові традиції.