14.3. Передумови й необхідність створення Болонського процесу

У 1957 р. 6 провідних європейських країн (Велика Британія, Греція, Італія, Люксембург, Франція, ФРН ) створили “Спільний ринок”, досвід якого засвідчив можливість і доцільність утворення більш тісного союзу, розширення його функцій.

У 1992 р. у Маастріхті (Нідерланди) була підписана угода про утворення Європейського Союзу, до якого невдовзі приєдналася ще низка європейських країн. Нині до ЄС входять 27 країн. У Маастрихтській угоді створення ЄС цілі цієї організації визначені як утвердження ЄС на міжнародній арені, розвиток співробітництва в галузі юстиції та внутрішніх справ, сприяння економічному, соціальному, культурному прогресу, збереження й примноження спільного багатства, утворення тісного союзу народів Європи. Для виконання Маастрихтської угоди створені керівні органи ЄС (Європарламент, Єврокомісія та ін.), запроваджена єдина європейська валюта (євро), громадяни ЄС отримали можливість вільно пересуватися в його межах, влаштовуватися на роботу й отримувати освіту в будь-якій країні-співзасновниці. Важливим напрямом розвитку співробітництва європейських країн стало формування єдиного освітнього простору. Приводом для узгодження основних позицій провідних європейських країн щодо змісту вищої освіти стало святкування в 1988 р. 900-річчя Болонського університету. Під час урочистостей ректорами вищих навчальних закладів 29 європейських країн прийнято Велику Хартію Університетів, де були задекларовані 4 базові принципи діяльності європейських вищих навчальних закладів:

1. Університет – це автономний інститут у серці суспільства, що має особливу організацію внаслідок свого положення й історичного надбання. Щоб відповідати потребам суспільства, здійснювати дослідження й навчання, університети повинні бути незалежними від будь-якої політичної та економічної влади.

2. Процес навчання й досліджень в університетах повинні бути нероздільні, щоб навчання не відставало від суспільних потреб, що змінюються, і прогресу наукових знань.

3. Свобода досліджень і навчання є основним принципом існування університету. І уряди, і університети повинні забезпечувати дотримання цього фундаментального принципу. Університети є ідеальним місцем спілкування професорів і студентів, що здатні й прагнуть збагатити свій розум цими знаннями.

4. Університет є довіреною особою європейських гуманістичних традицій; його постійною турботою є примноження знань. Для втілення свого призначення університет мусить стирати всі географічні й політичні бар’єри, сприяти збагаченню й взаємовпливу культур.

Засобами реалізації зазначених принципів обрані такі:

– забезпечення доступності вищої освіти;

– забезпечення для університетського співтовариства свободи наукових досліджень;

– здійснення підбору викладачів і регулювання їх статусу таким чином, щоб можна було реалізувати принцип нероздільності досліджень і навчання;

– захист свобод студентів і створення для них таких умов, щоб вони могли розвивати свою культуру;

– здійснення взаємного обміну інформацією й документами;

– здійснення спільних наукових проектів.

Подальші кроки в зазначеному напрямку були зроблені вже після підписання Маастрихтської угоди (1992 р.) про утворення ЄС.

У 1997 р під егідою Ради Європи і ЮНЕСКО була розроблена й прийнята Лісабонська конвенція, у якій висунуте завдання щодо визнання кваліфікації вищої освіти в європейському регіоні й визначення принципів оцінки кваліфікації.

У 1998 р. Міністрами освіти чотирьох країн – Великої Британії, Італії, Франції, ФРН – під час зустрічі на святкуванні ювілею Паризького університету була підписана Сорбонська декларація. Вона обґрунтувала створення Зони європейської вищої освіти як основного шляху розвитку мобільності громадян із можливістю їхнього працевлаштування для загального розвитку континенту.

Першорядні цілі для створення Зони європейської вищої освіти й просування європейської системи вищої освіти цілим світом:

1. Прийняття системи легкозрозумілих ступенів, зокрема через упровадження Додатка до диплома для забезпечення можливості працевлаштування європейських громадян і підвищення міжнародної конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти.

2. Прийняття системи, що заснована на двох основних циклах – доступеневого та післяступеневого. Доступ до другого циклу буде вимагати успішного завершення першого циклу навчання тривалістю не менше трьох років. Ступінь, що присуджується після першого циклу, має бути затребуваним на європейському ринку праці як кваліфікація відповідного рівня. Другий цикл спрямований на отримання ступеня магістра і (або доктора) як це прийнято в багатьох європейських країнах.

3. Упровадження системи кредитів за типом ECTS – європейської системи перезарахування залікових одиниць трудомісткості – як належного засобу підтримки великомасштабної студентської мобільності. Кредити можуть бути отримані також і в рамках освіти, що не є ще вищою, залучаючи до навчання протягом усього життя, якщо вони виявляються цікавими для університетів, які приймаються.

4. Сприяння мобільності шляхом подолання перешкод на шляху до ефективного здійснення вільного пересування, для цього:

– студентам повинна бути забезпечена можливість одержання освіти й практичної підготовки, а також супутніх послуг;

– викладачам, дослідникам та адміністративному персоналові повинні бути забезпечені визнання й зарахування часу, витраченого на проведення досліджень, викладання та стажування в європейському регіоні без нанесення збитку їхнім правам, установленим законом.

5. Сприяння європейському співробітництву в забезпеченні якості освіти для розробки адекватних критеріїв і методологій.

6. Сприяння виробленню необхідних європейських поглядів у вищій освіті, особливо щодо розвитку навчальних планів, міжінституційного співробітництва, схем мобільності, спільних програм навчання, практичної підготовки й проведення наукових досліджень.

Заснування в Саламанці Асоціації європейських університетів (EUA) має як символічне, так і практичне значення для більш ефективного інформування урядів і суспільств і тим самим для підтримки формування свого майбутнього в Зоні європейської вищої освіти.