1.3. Методологія педагогіки вищої школи у світлі сучасної парадигми науки

Методологія – наука про головні підходи, принципи побудови, форми й способи пізнання та зміни навколишнього світу.

Методологія як вчення забезпечує наукове пізнання методами й прийомами розумової діяльності через вивірені й апробовані правила, норми, вимоги розумової й практичної діяльності, що відбивають властивості та зв’язки реального світу.

Методологія регулює пізнавальний процес, тому що дослідник відстежує свої пізнавальні акти, рефлексує свої думки й дії, звертає свідомість на самого себе; вивчає не тільки методи, а й інші засоби, що забезпечують дослідження. Система методології базується на сукупності знань, набутих раніше, і світорозумінні, що відбивають сучасний рівень, усталену картину світу.

На сучасному етапі розвитку науки в умовах неврівноваженості, нестабільності, хаотичності світу чітко простежується еволюція наукової картини світу й категоріального апарату, що його відображає. Це дає змогу вбачати в науковому методі та методології науки не просто інструментальну конструкцію, а складну, досить рухливу, адаптивну в принципі систему.

Методологічні засоби науки відносно стійкі: вони не формуються для кожної пізнавальної ситуації, а наявні та готові до застосування. Вибір їх у конкретних обставинах для конкретного об’єкта, що пізнається, – це показник кваліфікації і методологічної культури дослідника.

Виділяються три рівні методології: філософський, загальнонауковий і частково науковий. Кожен з цих рівнів має відносну автономію. Методи кожного рівня мають специфіку, не виводяться прямо з методів інших рівнів, а лише можуть бути проявом, виявленням їх. Тут діє загальний принцип ієрархії: найбільш загальний рівень – філософська методологія – становить передумову дій інших рівнів, утілюється в них як загальне в особливому та одиничному. Водночас стан цих нижчих рівнів зумовлює буттєвість вищого. Загальна методологія як вищий рівень – це галузь самої філософії, філософське вчення про методи пізнання й перетворення дійсності. Природа пізнавального процесу та його результатів, організація когнітивних зусиль дослідників пояснюються тут у світлі найбільш загальних зв’язків і відносин, якими характеризуються всі галузі реального світу, весь світ у його цілісності.

Категоріальний апарат цього рівня методології – гранично широкі поняття, такі категорії, як-от: причина, наслідок, необхідність, випадковість, можливість, дійсність тощо. Самі ці категорії мають статус загальності, універсальності. Тому загальна методологія виражає передумови всього знання, вихідні начала будь-якої науки – підстави, що задовольняють найвищі вимоги, достовірні й не потребують доказів у межах самої науки.

Загальна методологія – це спеціальна частина філософії, що виокремилася у XX ст., вона не входить до структури жодної науки. Два інші рівні методології входять до науки як її підструктури. Тут набувають вираження вчення про методи та інші засоби наукового пізнання, що розглядаються вже нефілософськими засобами й становлять методологічну самосвідомість науки. Однак слід зазначити, що процеси повсякденного пізнання можна описати цим же понятійним апаратом.

Загальнонаукова методологія складається з прийомів, операцій, методів, які вже описані наукою й застосовуються до всіх галузей наук. Більше того, вони обов’язково входять до кожної науки у вигляді обов’язкових складових пізнавального процесу, звернених до будь-якої галузі реальності, результатів знань.

У загальнонауковій методології розглядають логічні прийоми загального характеру, закладені у фундаменті людського мислення: аналіз і синтез, абстрагування й узагальнення, індукцію і дедукцію, пояснення й розуміння, опис і визначення. Тут наявні процедури, що становлять пізнавальний процес емпіричного рівня, – спостереження з емпіричним описом, експеримент і пояснення, що його завершує, емпірична гіпотеза, а також емпіричне узагальнення. Складні комплекси прийомів, включені в побудову теоретичного рівня знань і концептуального каркаса, також мають загальнонауковий характер. Такими є історичний і логічний методи, що вступають у дію при народженні теорії про не відтворені у своєму розвитку об’єкти, а також системний, кібернетичний, синергетичний методи, які самозароджуються під час дослідження особливо складних об’єктів сучасної науки.

У межах частково наукової методології діють і дістають наукове пояснення власні методи конкретних наук.

Оскільки кожна наука відрізняється об’єктом і предметом вивчення, то й методи конкретних наук насамперед визначаються властивостями досліджуваних об’єктів і характером завдань їх дослідження. Комплекс теоретичних знань трансформується в опис прийомів пізнання цього об’єкта, умовно теорія стає методом, і в структурі науки вибудовуються два самостійні блоки знань з різними функціями.

На рівні часткової методології фактично відбувається опис методики конкретної науки. На відміну від методу, методика має характер прямого звернення до предмета, опису безпосередніх операцій з ним, їх алгоритмізації.

Частково наукові методи можуть бути сполучною ланкою в механізмі інтеграції й диференціації наук. Завдяки цьому перебігу розвитку науки складається загальне, єдине й цілісне поле науково-пізнавальної діяльності та її багаторівневого методологічного опису. Методологія кожної конкретної науки взаємодіє з усім цілим і з кожною його складовою зокрема.