Частина і Педагогіка вищої школи – наукА та мистецтво

Педагогіка вищої школи як наука є сукупністю знань, опису, аналізу, організації, проектування та прогнозування шляхів удосконалення освітнього процесу у вищому навчальному закладі, а також пошуку ефективних педагогічних систем для розвитку і підготовки людини до здійснення трудової діяльності. Вона покликана з наукової точки зору розв’язувати проблеми вищої освіти для конкретних спеціальностей та вирішувати питання засвоєння викладачами знань з управління педагогічним процесом.

Як мистецтво педагогіка вищої школи вимагає від кожного викладача творчого підходу до педагогічної діяльності, включення в педагогічний процес конкретних форм, зразків зі сфери мистецтва успішного розв’язання професійних завдань, досвіду роботи кращих викладачів вищих навчальних закладів. Викладач сучасного вищого навчального закладу – центральна фігура всього освітнього процесу. Він повинен уміти розв’язувати різноманітні педагогічні проблеми, не тільки керувати освітнім процесом, але й перевести його на якісно новий рівень, що потребує спеціальних знань та певних особистісних якостей.

Розділ 1 загальні Основи педагогіки вищої школи

У першому розділі розглядаються проблеми визначення предмета, основних завдань, функцій та методології педагогіки вищої школи.

Ці проблеми ґрунтовно розглядали в наукових працях: А. Алексюк, Є. Барбіна, А. Бойко, В. Бондар, Є. Бондаревська, С. Вітвицька, В. Галузинський, В. Гриньова, О. Дубасенюк, М. Євтух, І. Зязюн, С. Карпенчук, В. Кузь, А. Кузьмінський, С. Сисоєва, З. Слєпкань, Г. Терещук та інші.

Ключовими словами цього розділу є: об’єкт, предмет, основні завдання, функції, розвиток, навчання, освіта, виховання, професійна підготовка, саморозвиток, самовиховання, самоосвіта, педагогічна система, педагогічний процес, педагогічна діяльність, методологія, педагогічні ідеї, педагогічні поняття, педагогічні концепції, педагогічні закономірності й педагогічні принципи, процесуальні та сутнісні категорії.

1.1. Предмет педагогіки вищої школи

Педагогіка вищої школи є наукою й мистецтвом. Як наука педагогіка вищої школи має свій об’єкт, предмет, методи дослідження та перспективи розвитку. Вона розкриває сутність виховання майбутніх фахівців, учасників педагогічного процесу, закони і закономірності останнього; умови, за яких ці закони повніше виявляються; способи прогнозування педагогічного процесу; структуру й механізм взаємодії елементів педагогічної системи.

Як мистецтво педагогіка вищої школи вимагає від кожного викладача творчого натхнення й захопленості цією наукою від кожного викладача.

Педагогіка вищої школи є теоретичною й прикладною наукою. Як теоретична наука вона відображає причинно-наслідкові відношення й зв’язки у вихованні, навчанні й науковій підготовці майбутніх спеціалістів. Така теорія являє собою систему ідей, що слугують обґрунтуванню дії та її керівництва. А також спрямовує роботу вищої школи в бік бажаної мети, виявляє таку систему дій, яка найкращим чином задовольняла б і відповідала б поставленим цілям.

Як практична наука педагогіка вищої школи вчить застосовувати теоретичні положення, указує шляхи реалізації законів, закономірностей і принципів організації навчально-виховного процесу в ВНЗ у практичній діяльності педагогічних працівників.

Закон – це об’єктивно існуючий, постійно діючий і необхідний взаємозв’язок між предметами, явищами та процесами, що випливає з їх внутрішньої природи, сутності.

Законом у дидактиці можна вважати внутрішній істотний зв’язок явищ навчання, який зумовлює їх необхідний вияв і розвиток (І. Лернер).

Виділяють такі різновиди законів:

– закон соціальної зумовленості цілей, змісту та методів навчання. Він розкриває визначальний вплив суспільства через соціальне замовлення освіті на зміст, цілі, масштаби, засоби, методи організації навчального процесу;

– закон розвивального й виховного впливу навчання на магістрантів. І зміст, і стиль спілкування, і характер завдань – усі компоненти навчання неодмінно впливають на формування орієнтацій, особистісних якостей, духовного світу, здібностей, рис характеру;

– закон зумовленості результатів навчання характером діяльності та спілкування магістрантів. Цей закон розкриває вплив процесів, які формують особистість, у тому числі пізнавальних, ступеня самостійності та продуктивності діяльності магістрантів на результати навчання;

– закон цілісності та єдності педагогічного процесу. Він відображає зв´язок частини (наприклад, факту, закону) і цілого (наприклад, теорії, загальної наукової картини світу), взаємозв´язок раціонального та емоційного, репродуктивного і продуктивного, зумовлює необхідність гармонійної інтеграції предметів, змістового, мотиваційного й операційного компонентів (діяльності), передбачає оволодіння суб’єктом знаннями та його і розвиток;

– закон взаємозв’язку та єдності теорії і практики в навчанні. Він означає, що будь-яке наукове знання прямо чи опосередковано слугує практиці (та й виводиться в кінцевому підсумку з неї). Звідси випливає необхідність опори на суспільну практику та життєвий досвід магістрантів, конкретизації й застосування наукових положень у практиці, наскільки дають можливість специфіка матеріалу, підготовленість магістрантів та умови навчання;

– закон взаємозв’язку та взаємозумовленості індивідуальної, групової та колективної навчальної діяльності. Ці види організаційної діяльності можуть бути розведені в часі або поєднуватися, взаємопроникати; на певному етапі якомусь видові діяльності може надаватися перевага, але вони мають не виключати, а передбачати один одного.

Педагогіка вищої школи – галузь педагогічної науки, яка вивчає педагогічні закономірності й засоби організації та здійснення освітнього процесу (самоосвіти), навчання, виховання (самовиховання), розвитку (саморозвитку) й професійної підготовки студентів (слухачів) до певного виду діяльності й суспільного життя.

Предмет педагогіки вищої школи охоплює такі ланки: вищий навчальний заклад як педагогічну систему, функціонування та ефективність педагогічного процесу у вищому навчальному закладі, педагогічну діяльність науково-педагогічних працівників, їхню професійно-педагогічну підготовку, педагогічні закономірності формування й розвитку особистості студента, процес вищої освіти й самоосвіти, навчання у вищому навчальному закладі, виховання й самовиховання студентів, моральну й психологічну підготовку, форми, методи й педагогічні технології у вищому навчальному закладі, педагогічні аспекти неперервної самостійної роботи студентів під час навчання у ВНЗ та після його закінчення, особистість науково-педагогічного працівника, педагогічні особливості взаємодії студентів і науково-педагогічних працівників у педагогічному процесі ВНЗ у ході реалізації завдань Болонської конвенції, колектив (соціальну групу) науково-педагогічних працівників кафедр, факультетів, ВНЗ, студентські колективи (соціальні групи).

У Законі ”Про освіту” мету вищої освіти сформульовано так: ”Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації”.

Стратегічні завдання системи вищої освіти, її пріоритетні напрями реформування викладено у Державній національній програмі ”Освіта” (”Україна XXI століття”).

Педагогіка вищої школи має свій тезаурус й оперує такими основними поняттями: розвиток, навчання, освіта, виховання, професійна підготовка, самовиховання, самоосвіта, педагогічна система, педагогічний процес, педагогічна діяльність та ін.

Розвиток – це не тільки створення вищих рівнів структури особистості, а й попереднє послаблення існуючих неефективних структур, які стосуються стереотипізованих тенденцій і установок у поведінці, що стимулюються примітивними імпульсами, вузькими біологічними тенденціями та цілями. Це процес руху, зміни й переходу від одного до іншого, якісно нового, у результаті єдності й боротьби протилежностей, закладених у структурі особистості, та зв’язків із зовнішнім середовищем, цей процес внутрішній, спонтанний і об’єктивний. Необхідною умовою розвитку особистості індивіда є послаблення інтегрованості структури, що відкриває можливості для конструювання її змін. Цей процес можливий лише за умов, якщо ”розхитати рівновагу, яка утворилась у несприятливім для неї середовищі”.

Саморозвиток – це процес усвідомленого цілеспрямованого розвитку себе як майбутнього фахівця, який передбачає самостійне вдосконалення умінь, навичок (особистісних та функціональних), компетенцій у цілому, що забезпечує ефективність професійної діяльності. Цей процес є єдністю наступних складових: особистісного розвитку, інтелектуального розвитку, професійного розвитку; підтримка фізичного стану.

Професійний саморозвиток – це не масове й не типове явище тому, що не всі володіють якостями, які необхідні для цілеспрямованої роботи над собою. Саморозвиток відбувається тільки в тих, хто володіє необхідними якостями, а саме: внутрішньою мотивацією на професійні завдання, на досягнення високих результатів у їх вирішенні й мотивацією на себе; здатністю до саморозвитку; розумінням змісту та методичних основ саморозвитку.

Ефективність саморозвитку магістранта залежить від зовнішніх факторів, а саме: організаційних і соціально-психологічних умов навчання та професійної діяльності, у більш широкому сенсі – корпоративної культури навчального закладу; доступності сучасних інформаційних технологій, а також підготовленості до роботи з ними; методичного забезпечення умов професійного розвитку.

Таким чином, для того, щоб магістрант займався саморозвитком, необхідно, щоб у нього були внутрішня мотивація професійної діяльності, здібності до саморозвитку. При цьому необхідно визначити рівень грамотності магістранта в питаннях і методах саморозвитку, а також наявність зовнішніх організаційно-методичних умов. Саморозвиток не може здійснюватися без бажання й спрямованості на виконання навчальних і професійних функцій ефективно та якісно.

Першою діагностичною ознакою саморозвитку магістранта є його ставлення до майбутньої (або існуючої) роботи.

Освіта – це процес i результат удосконалення здібностей i поведiнки особистостi, за яких вона досягає соцiальної зрiлостi та iндивiдуального зростання. Згідно з С. Гончаренком, освiта є духовним обличчям людини, яке складається пiд впливом моральних i духовних цiнностей, що є надбанням її культурного кола; вона ж є результатом процесу виховання, самовиховання, впливу, шлiфування, тобто формування обличчя людини. При цьому головним критерієм виступає не обсяг знань, а поєднання останнiх з особистiсними якостями, умiння самостiйно розпоряджатися своїми знаннями.

Самоосвіта – це вид діяльності особистості, який характеризується її вільним вибором, спрямованим на задоволення власних потреб у соціалізації, самореалізації, підвищенні культурного, освітнього та наукового рівнів, отримання задоволення від реалізації особистістю її духовних потреб.

Виховання – соціально-особистісний феномен, що забезпечує взаємодію між поколіннями, сприяє становленню індивідуума як суб’єкта конкретно-історичного процесу, передбачає входження та адаптацію підростаючих поколінь до життя в певних соціально-економічних реаліях.

Виховання – соціальне, цілеспрямоване створення умов (матеріальних, духовних, організаційних) для засвоєння новим поколінням суспільно-історичного досвіду з метою підготовки його до суспільного життя і продуктивної праці. Категорія ”виховання” – одна з основних у педагогіці. Характеризуючи поняття ”виховання”, виділяють виховання в широкому, соціальному сенсі (вплив на особистість суспільства в цілому), і виховання у вузькому сенсі – як цілеспрямовану діяльність, покликану сформувати систему якостей особистості, поглядів і переконань. Виховання часто трактується в ще більш локальному значенні – як рішення якого-небудь конкретного виховного завдання (наприклад, виховання певних рис характеру, пізнавальної активності та інше).

Педагогічна система – один з видів складної соціальної динамічної системи управління, до складу якої входять дев’ять інваріантних компонентів: мета системи, підсистема, що управляє (зокрема, педагог), керована підсистема (зокрема, вихованець), взаємодії і взаємини цих підсистем; зміст діяльності системи, засоби, що забезпечують роботу системи, організаційна форма системи, методи роботи системи, продукти роботи системи. Будь-яка педагогічна система є і полісистемою, оскільки до її складу входять люди, а кожна людина – система з підсистемами фізіологічного, психологічного й соціального характеру. Розуміння полісистеми полегшує виявлення законів педагогічних систем, їх сутності й особливостей функціонування.

Педагогічна система – багаторівнева полісистема, у якій складові її елементи впорядковані й зберігають властивість цілісності. У різнобічних зв’язках полісистеми суперечливо взаємодіють різні структури, тенденції, процеси.

Педагогічний процес – центральна категорія педагогіки, яка у відповідній літературі має багато трактувань. Однак педагогічний процес – це внутрішньо логічно пов’язана сукупність процесів, які у своїй багатогранності й складності трансформують досвід людства, його знання, цінності, надбання в особистісні якості, установки та риси студентів, а також їх освіченість та ідейність, культуру й здібності, звички й характер.

Отже, у педагогічному процесі об’єктивне, соціальне переходить у суб’єктивне, індивідуально-психічне надбання людини. Цілісності педагогічного процесу досягають завдяки органічній єдності процесів навчання, виховання, розвитку й професійної підготовки.

Педагогічний процес у вищому навчальному закладі – цілеспрямована, мотивована, доцільно організована та змістовно насичена система взаємодії суб’єктів та об’єктів навчально-виховного процесу щодо підготовки студентів до професійної діяльності й суспільного життя.

Педагогічна діяльність – це особливий вид соціальної діяльності, що передбачає передавання від старших поколінь до молодших накопичених людством культури й досвіду, створення умов для особистісного розвитку і підготовки суб’єкта до виконання певних соціальних ролей у суспільстві.

Педагогічну діяльність здійснюють не лише педагоги, а й батьки, громадські організації, керівники підприємств і установ, різні групи, а також значною мірою засоби масової інформації. Ця діяльність є загальнопедагогічною, тобто такою, яку здійснює кожна людина стосовно самої себе, своїх дітей, товаришів, колег тощо. Педагогічна діяльність як професійна здійснюється в спеціально організованих суспільством освітніх установах: дошкільних закладах, школах, професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах, закладах додаткової освіти, підвищення кваліфікації і перепідготовки.

Основними видами педагогічної діяльності, яка здійснюється у цілісному педагогічному процесі, є викладання й виховна робота.