§ 2. Юрисдикція

Юрисдикція Суду Палати лордів як карного суду першої інстанції на сьогодні фактично є застарілою. Процедура ім­пічменту, згідно з якою Палата громад могла судити особу перед Палатою лордів за державну зраду, востаннє застосо­вувалась проти Уоррена Гастінгса та віконта Мелвілла від­повідно у 1795 та 1805 роках. Комітет з привілеїв, який за традицією складається з членів Палати — правників, роз-ріобляє рекомендації для всієї Палати, що розглядає на про­хання монарха суперечливий позов до одного з перів. Насам­кінець, і Палата лордів, і Палата громад мають юрисдикцію щодо порушень норм регламенту, які включають неповагу до Тієї чи іншої палати і правопорушення у межах кожної пала­ти. Кожна з палат може ув'язнити порушника, який не має нрава оскарження і не може клопотатися про судовий наказ про направлення до суду для з'ясування правомірності утри-мання його під вартою. Давнє право її членів бути судимими -"своїми перами" було остаточно скасовано Законом про кар-ие судочинство від 1948 р., і нині всі люди, чи то вони пери, чи особи нешляхетного походження, підпадають під звичай­ну юрисдикцію англійських кримінальних судів.

Право оскарження рішень у кримінальних справах до Палати лордів з'явилося лише у 1907 р., коли згідно із Зако­нам про апеляції стало можливим надходження скарг з Апе­ляційного суду у кримінальних справах. Право оскарження

74

Розділ І

система Великої Британії

75

рішень Відділення Королівської лави було затверджено Зако­ном про здійснення правосуддя від 1960 р. Дозвіл подавати апеляцію надається за умови, якщо справа зачіпає правну проблему загальнодержавної ваги і створюється враження, що Суду Палати лордів варто її розглянути. Право подавати апеляцію до Суду Палати лордів з Карного відділення Апеля­ційного суду сформульовано в Законі про апеляції у кримі­нальних справах від 1968 р. Якщо нижчий суд підтверджує, що порушено правну проблему загальнодержавної ваги, але не дає дозволу на подання апеляції, можна звернутися до Суду Палати лордів з клопотанням про дозвіл на апеляцію. Однак якщо суд відмовляється це підтвердити, то таке кло­потання не може бути подано. За таких умов апеляції мо­жуть подаватися з Апеляційного суду Північної Ірландії у кримінальних справах та з Апеляційного суду військового трибуналу. Суд Палати лордів також заслуховує апеляції, що надійшли від шотландського Сесійного суду, але шот­ландські суди не мають права апеляції у кримінальних спра­вах до Суду Палати лордів.

Рішення Суду Палати лордів як судового органу, що діє за нормами загального права, є обов'язковими для всіх ін­ших судів, які розглядають цивільні і кримінальні справи, незважаючи на те, чи мають ці суди право подавати сюди апеляцію. Ще донедавна Суд Палати лордів суворо дотриму­вався доктрини прецеденту і вважав себе зв'язаним своїми попередніми рішеннями. Такий підхід випливає з ідеї: якщо попереднє рішення визнано неправильним чи застарілим й може призвести до несправедливості, то ніхто, крім Парла­менту, не спроможний виправити ситуацію, що склалася. Ця позиція, що спричинялася до безсистемності та недоскона­лості у механізмі судового прийняття рішень та виправлення помилок, багаторазово піддавалася критиці, аж поки у 1966 р. судовий лорд Гардінер від свого імені та від імені призначених для розгляду апеляцій членів Палати лордів зробив заяву щодо наміру судових лордів надалі відступати від своїх попередніх рішень, "якщо вважатимуть, що це вар­то зробити". Однак було цілком очевидно, що це рішення стосується виключно Суду Палати лордів. До того ж Палата дуже обережно користується цим правом, оскільки воно не­минуче зумовлює певну невизначеність.

Коли йдеться про цивільні справи, Суд Палати лордів ви­ступає як суто апеляційна інстанція. Апеляція подається Апеляційним судом, але її розглядають лише тоді, коли на це погоджується саме цей суд або Апеляційна комісія Палати лордів. Майже завжди апеляції, що беруться до розгляду, стосуються особливо важливого законодавства, хоч ця вимо­га й не обов'язкова. З метою заощадити кошти до Закону про судочинство від 1969 р. внесено положення про проце­дуру подання апеляції, "минаючи інстанцію", застосування якої дає можливість у деяких випадках передавати апеляцію з Високого суду одразу до Суду Палати лордів, обминувши Апеляційний суд. Така апеляція має відповідати двом вимо­гам. По-перше, суддя суду першої інстанції повинен видати свідоцтво, яке дається лише за згодою всіх сторін, що висту­пають у справі, а сама справа стосується законодавчого по­ложення загальнодержавної ваги, яке цілком або головним чином пов'язане з тлумаченням закону, або коли це поло­ження є таким, що зобов'язує до цього суддю з огляду на по-переднє рішення Апеляційного суду чи Суду Палати лордів. По-друге, на це потрібна згода Суду Палати лордів. ¹¹

На відміну від інших судів, Суд Палати лордів не вино­сить вироків (рішень за суттю). Замість цього він передає розглянуту справу до суду першої інстанції, голова якого має керуватися його вказівками.

У приміщенні Палати виклад аргументів і доказів вже не відбувається, як це було раніше. Апеляція аргументується в одній із службових кімнат комітетів, де лорди засідають без мантій. У кімнаті думки лордів, як правило, не зачитуються, хоч вони й виходять у кімнату, щоб оголосити, задовольняють чи відхиляють вони апеляцію. Ці думки не є в точному розумінні "вироком", а всього лиш промовами з мотивів голосування з приводу пропозиції, висунутої лорд-канцлером або старшим лордом. Якщо голоси Палати розділяються по­рівну, апеляція відхиляється. Насправді рівності голосів не буває, тому що на засіданнях незмінно буває присутнім не­парне число членів.

76

Розділ /

\а система Великої Британії Т7_