ББК 67.71я73 Ш65

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2 - 128 від 18 липня 2001 р.)

Вступ

Рецензенти

Костицький В.М., академік АПрН України,

доктор юридичних наук, професор;

Забігайло В.К., доктор юридичних наук, професор

Шеф-редактор Ковальський В. С, кандидат юридичних наук

О Шишкін В. І., 2001 ІЗВИ 966-7784-97-5 О Художнє оформлення

І5ВК 966-7784-99-1 видавництва "Юрінком Інтер", 2001

У суспільстві, організованому згідно з принципами де­мократії, інститут правосуддя як втілення ідеї справедливос­ті виходить за межі державної служби. Для демократичного суспільства дуже важливо мати й добре організовану судову систему, спроможну забезпечити всім громадянам доступ до. безстороннього та неупередженого судді, й таку судову про- цедуру, в якій їхнє право визначалось би виключно на під- ставі доведених фактів і закону. Правна система такого

суспільства гарантує кожному громадянинові, за умови ви­конання ним відповідних обов'язків, повну реалізацію прав і свобод, підґрунтям існування яких є фундаментальні цін­ності демократії.

Розглядаючи роль суду в захисті прав і законних інтере-

сів громадян, треба усвідомлювати, що світова спільнота

і визнає судовий захист найвищою формою гарантії прав лю­дини. Це уявлення підтверджується не лише свідомістю гро­мадян демократичного суспільства, а й конструкцією дер­жавного механізму, в тому числі судової системи. Така конструкція належним чином зафіксована у конституційних актах і відповідних регулятивних законах. Обов'язковим елементом є те, що судове рішення розглядається як безза­перечне ("священна корова"), оскільки вважається, що най­вища оцінка права належить тільки одній з трьох гілок дер-

жавної влади — судовій. Це є психологічною настановою суб'єкта правового демократичного суспільства, незалежно від того, на якому місці у суспільній ієрархії він перебуває. Судові заклади — найпомітніша і, можливо, найважливі­ша частина правних систем демократичних країн. Судді, які очолюють їх і уособлюють судову владу, виконують у суспільстві, сповненому суперечностей і конфліктів, роль об'єктивних арбітрів. Суддя є втіленням необхідності додер­жання законності і порядку. Він може діяти тільки в межах

4

_І

5

закону, встановленого законодавчою владою, яка у свою чергу повинна керуватися волею народу.

Такі міжнародні акти, як Основні принципи незалежно­сті судочинства Організації Об'єднаних Націй, Конвенція з прав людини та Рекомендації Комітету міністрів для країн— членів Європейської Ради стосовно незалежності, ефектив­ності та ролі суддів, деталізують принципи, на яких має грунтуватися судова система. Зазначені у цих положеннях ознаки сильної юридичної системи можна згрупувати таким чином:

1) судді повинні бути незалежними; це означає, що їхні рішення не підлягають ніякому перегляду, крім спеціальних судових процедур, передбачених законом, а суддям гаран­ тується перебування на посаді до досягнення певного віку або до закінчення встановленого строку перебування на по­саді; оплата праці суддів має бути забезпечена законом;

2. судді повинні мати достатні повноваження для вико­нання своїх обов'язків здійснювати правосуддя і судочин­ство;

3. суддя повинен приймати рішення без будь-яких пря­мих або непрямих обмежень, невідповідного впливу, тиску, погроз чи втручань; судді не зобов'язані доповідати про об­ставини справ особам, які не мають відношення до судочин­ства;

4. судді повинні робити фактичні висновки з наявних до­казів, додержуватися процедури ведення засідання й заслу­ховування свідків, правильно застосовувати закон і виноси­ти остаточне рішення;

5. справу не можна відкликати від певного судді, не маю­чи на це достатніх підстав, таких, як хвороба або конфлікт інтересів;

6. розподіл справ між суддями не повинен відбуватися за бажанням осіб, які можуть бути заінтересовані у вирішенні справи;

7. критеріями призначення суддів мають бути висока кваліфікація, бездоганна репутація, відданість ідеалам право­суддя, а порядок добору суддів повинен бути чітко визна­ченим;

8. повинен існувати справедливий порядок розгляду дис­циплінарних справ щодо суддів;

9) влада мусить створювати відповідні умови для ефек­тивної діяльності суддів, зокрема наймати потрібну кількість суддів і забезпечувати належну їх підготовку, надавати в їх­нє розпорядження відповідний персонал та обладнання, а та­кож дбати про те, щоб статус та платня суддів відповідали гідності їх професії і відповідальності.

Останнє положення безпосередньо обумовлює діяльність держави щодо створення такої організації судової системи, яка б забезпечила реалізацію права громадянина на судовий захист і справедливе судочинство.

Усі організаційні структури судової ієрархії країн англо-американської системи права або систем, які наближені до них, схожі між собою, але значно різняться у деталях орга­нізації та судочинства. Фундаментом такої піраміди скрізь є суди першої інстанції, середній ярус становлять апеляційні суди проміжної інстанції, а верхівку — суд останньої інстан­ції, який найчастіше називається верховним.

Стиль судочинства та загальні концепції функціонування судової влади в усіх цих судах грунтуються на традиціях ан­глійських судів загального права та судів справедливості, які потім протягом XVII—XVIII ст. були перенесені англійськи­ми колоністами на береги Північної Америки. Разом з тим у штаті Луїзіана (США), провінції Квебек (Канада) спостері­гаємо у цій галузі гібриди, оскільки їхні системи загального права мають французьке походження, або у Королівстві Да­нія, де судова система є гібридом прецедентного і кодифіко­ваного права.

Суди у США чи в Індії відрізняються від судів, скажімо, Англії двома основними рисами: розподіл влади і доктрина судового перегляду. Американська концепція передбачає розподіл державної влади на три гілки: законодавчу, вико­навчу і судову. Кожну з них очолюють різні особи і пред­ставляють різні установи. У найпростішому викладі доктри­на вимагає, щоб законодавча влада створювала закони через затвердження законодавчих актів, виконавча влада запрова­джувала ці закони, а судова влада тлумачила і роз'яснювала їх зміст, розв'язуючи конфлікти та спори. Такий розподіл державної влади має на меті захистити громадян від зловжи­вань офіційної влади, що виникають завжди, коли вона скон­центрована в руках надто малої кількості людей або в межах однієї установи. В американській політичній традиції панує

6

7

точка зору, що саме цей принцип є фундаментальним для за­безпечення свободи та законності в державі. Він відображе­ний в усіх американських урядових структурах, тобто кожен федеральний суд або суд штату функціонує окремо від зако­нодавчих і виконавчих органів влади.

Другою характерною рисою судів країн англо-американ-ської правної системи є доктрина судового перегляду, за якою суд має повноваження визначати невідповідність зако­ну (законодавчого акта) Конституції, внаслідок чого він втрачає чинність. Суди також мають право оголошувати не­конституційними дії виконавчих посадових осіб. Конститу­ційні вироки такого типу можуть бути винесені як у цивіль­них, так і у кримінальних справах. Ці країни не мають окре­мих конституційних судів.

Будь-який суд у цих країнах, крім судів обмеженої ком­петенції, може розглядати питання конституційності законо­давчого акта або розпорядження виконавчої інстанції у тих випадках, коли йдеться про вирішення справи, яку розглядає суд. В Англії практика надання повноважень щодо судового перегляду не застосовується. Подібні повноваження, яких не мають звичайні цивільні судові установи в інших країнах, дають змогу американським, канадським, японським судам піддавати сумніву відповідність дій обраних представників народу положенням конституцій.

Практика судового перегляду та розподіл влади — основ­ні елементи американської концепції верховенства закону. Вони гарантують незалежним судовим інстанціям можли­вість контролювати дії законодавчих та виконавчих органів, керуючись положеннями основних законів держави. До кон­цепції верховенства закону належить також ряд принципів, стандартів і правил, що є обов'язковими для всіх, і їх мають об'єктивно застосовувати незалежні суди, які діють згідно з встановленою процедурою. Запроваджений судами юридич­ний порядок стосується всіх, причому ніхто не може стояти вище, нижче чи поза законом.

Країни, що успадкували принципи англійської юридичної системи, вважаються "державами, де панує загальне право". Це означає, що прецедентне право традиційно становить значну частину юридичного арсеналу судів країн англо-аме-риканської системи права. Таке законодавство є зібранням юридичних принципів та правил, які "походять" від письмо-

вих рішень, що їх приймають апеляційні суди проміжного рівня та суди останньої інстанції для обгрунтування своїх ви­років. Згідно з доктриною прецедентного права, або stare decisis (лат., буквально — стояти на вирішеному), ці рішення є обов'язковими для майбутніх випадків, якщо тільки вони не будуть, як іноді трапляється, скасовані. Хоч прецедентне право залишається головним складником англо-американ-ської юриспруденції, сьогодні у судових процесах так само часто застосовуються й акти федеральних законодавчих ор­ганів.

У судах названих країн традиційно дотримуються зма­гального порядку розгляду справ, на відміну від слідчої схе­ми, що переважає в Європі та в більшості країн світу. Як у цивільних, так і в кримінальних процесах сторони через сво­їх юристів несуть повну відповідальність за факти, що по­даються ними до розгляду в суді. У цивільних справах юрис­ти обох сторін можуть проводити розслідування, визначати свідків, збирати відповідну інформацію, вивчати свідоцтва й докази іншої сторони. Переважна більшість цивільних справ припиняється на попередній стадії і лише близько 5—10 від­сотків фактично розглядаються в суді. Під час попереднього розгляду юристи викликають та опитують свідків. Надані су­ду свідчення разом з усіма іншими показаннями, що беруть­ся до уваги суддею, включаються до судових протоколів з розгляду справи. Виходячи зі змагального характеру "пре­зентації сторін", суд першої інстанції визначає факти, засто­совує належні законодавчі акти та виносить відповідне рі­шення.

Як правило, судові процеси проводяться у відкритому за­сіданні й у присутності публіки та представників засобів ма­сової інформації. Загалом існує тенденція відкритості суду, за винятком тих випадків, коли для закриття судового про­цесу або заборони на розголошення свідчень є справді сер­йозні підстави.

Громадський контроль забезпечує належне здійснення правосуддя, зміцнює довіру народу до своєї правної системи й повагу до законів, сприяє неухильному їх додержанню.

Якщо будь-яку із сторін не задовольняє прийняте у спра­ві рішення, вона може оскаржити його в апеляційному суді. Хоч значна частина всіх кримінальних вироків оскаржуєть­ся, за межі процесуального суду виходить відносно малий

8

9

відсоток цивільних справ. Рішення процесуального суду мо­же бути оскаржено тільки на підставі матеріалів судових протоколів суду першої інстанції. На апеляційному рівні не можуть бути залучені нові свідки чи подано нові свідчення. Як правило, не може також бути порушено жодне питання. На відміну від судів першої інстанції, де головує один суддя, у засіданнях апеляційних судів беруть участь кілька суддів, які діють колегіально. Апеляційні суди загалом обмежуються розглядом питань законодавства, що були порушені під час слухання справи в суді першої інстанції. Визначення суду першої інстанції щодо встановлених фактів звичайно не під­лягають перегляду. Єдиною функцією апеляційного суду, та­ким чином, є ухвала щодо того, як належить вчинити з точ­ки зору законодавства: підтвердити, припинити чи якось змі­нити рішення суду першої інстанції; Якщо апеляційний суд дійде висновку, що суд нижчого рівня помилився у застосу­ванні закону, він може відвести його рішення за умови, що судді, переглядаючи справу, не кваліфікують цю помилку як незначну й таку, що навряд чи вплинула на результат розгляду справи в суді першої інстанції.

Протокольні ознаки, а також офіційне вбрання суддів та оздоблення судових закладів у Канаді, США, Індії, Японії є менш пишними, ніж у Великій Британії, але все ж досить по­мітними. Офіційна й урочиста атмосфера в залі суду має су­то функціональне призначення: завдяки їй підкреслюється гідність і авторитетність судового процесу, підтримується ба­гатовікова традиція громадської поваги до суду як важливої державної інституції.

Необхідно зазначити, що саме судді, юристи і політики названих країн ініціювали і взяли участь у підготовці і забез­печенні прийняття Резолюції 1989/60 Економічної та Со­ціальної Ради ООН від 24 травня 1989 р., щодо Процедури ефективного запровадження Основних принципів незалеж­ності судової влади, а також Всесвітньої хартії суддів, яку одностайно ухвалила Центральна Рада Міжнародної Асоціа­ції Судів 17 листопада 1999 р. Саме у п. 11 названої Резолю­ції було зазначено, що у порядку реалізації програми техніч­ного співробітництва Організація Об'єднаних Націй, зокрема Департамент технічного співробітництва для розвитку та Програма розвитку ООН:

• надають допомогу Урядам на їхнє прохання у створен­ні та зміцненні незалежних та ефективних судових систем;

• надають Урядам на їхнє прохання послуги експертів, регіональних і міжрегіональних радників з правових питань з метою допомоги в запровадженні Основних принципів.

Таким чином, світова спільнота проявила вже практичну зацікавленість в організації сталої демократичної судової системи і спонукає до цього уряди країн, де судовий устрій перебуває ще у стані реформування до стандартів цивілізо­ваного суспільства.

Судова система Великої Британії

11

Розділ І Судова система Великої Британії

Глава 1 Огляд системи правосуддя Сполученого Королівства

Формування системи судів у Великій Британії відбувало­ся під впливом двох ознак, які притаманні саме цій країні у Західній Європі, — існуючої тривалий час конституційної монархії, яка обрамлена демократичними інститутами, і фе­деративного устрою цієї держави з певною автономією дер­жавних інститутів у складових частинах Сполученого Коро­лівства.

За формальною ознакою державного верховенства коро­нованої особи здійснення правосудця всіх рівнів у Великій Британії є її виключним правом. Проте, згідно зі звичаєм, який склався ще наприкінці XIV ст., монарх, хоч і міг бути присутнім разом зі своїми суддями на судовому засіданні, практично не міг ухвалювати рішення. Сьогодні тим паче ко­ролівська прерогатива є не що інше, як традиційна формаль­ність. Хоч вищі суди Королівства називаються "судами коро­леви", а їхні судді — "суддями Її Величності", насправді їх діяльність цілковито регламентується законодавством. По­при те, що карне переслідування чиниться від імені короле­ви, воно може бути розпочато за позовом будь-якої приват­ної особи. Монарх жодним чином не може втручатися у су­довий розгляд цивільної справи.

До залишків королівської прерогативи, які цілком зберег­ли свою дієвість, можна віднести хіба що право Генерально­го прокурора помилувати того, хто за рішенням суду був ви­знаний винним, а також прерогативу помилування, якою ко­ристується міністр внутрішніх справ, щоб зупинити дію ви-

року ув'язнення чи пом'якшити покарання. Таким чином, правосуддя на практиці здійснює не монарх, а відповідні дер­жавні структури, сформовані безпосередньо громадськістю (народом) або опосередковано — за участю й допомогою представницьких органів громадськості.

Федеративний устрій держави Сполучене Королівство Великої Британії відбився й на устрої судової системи. Мож­на з певністю стверджувати, що за федерально-територіаль­ним поділом у Великій Британії існують три фактично само­стійні судові системи — в Англії та Валії, в Шотландії та у Північній Ірландії, які ієрархічно майже не перехрещуються. Апеляційна юрисдикція Суду Палати лордів щодо рішень найвищих судових інстанцій Шотландії і Північної Ірландії також є обмеженою, про що буде сказано далі.

Законодавчу базу сучасної судової системи Англії та Ва­лії і частково всього Сполученого Королівства Великої Бри­танії становлять такі закони, завдяки яким відбулася судова реформа 70—90 рр. XX ст.: Закон про здійснення правосуд­дя від 1970 р., Закон про суди від 1971 р., Закон про присяжних від 1974 р., Закон про доручення від 1976 р., Закон про кримінальне право від 1977 р., Закон про магістратські суди від 1980 р., Закон про Верховний суд від 1981 р., За­кон про поліцію і докази в кримінальних справах від 1984 р., Закон про суди графств від 1984 р., Закон про державних обвинувачувачів від 1985 р., Закон про суди і правове обслуговування від 1990 р., Закон про кримінальне правосуддя і громад­ський порядок від 1994 р., Закон про кримінальний процес і розслі­дування від 1996 р..

Способи класифікації судів, що послуговуються у своїй діяльності англійським законодавством, різні. Але традицій­но англійські суди можна поділити за двома ознаками: 1) су-

Судова система Велико! Британії

13

ди письмового провадження і суди, що не мають письмового провадження; 2) вищі суди і нижчі суди.

Перед тим, як пояснити докладніше важливість цієї кла­сифікації, слід зауважити, що існують інші класифікації, хоч вони й не мають загального застосування. Так, можна кла­сифікувати суди за їх функціями. Очевидно, що в цьому ви­падку їх можна поділити на суди цивільної і суди криміналь­ної юрисдикції. Проте така класифікація не є правомірною, оскільки, хоч деякі суди здійснюють чисто цивільну або кри­мінальну юрисдикцію, більшість англійських судів розглядає як цивільні, так і кримінальні справи. Іншою класифікацією був би поділ на суди першої інстанції та суди другої інстан­ції. І цей поділ не набув широкого застосування. Хоч певні суди, як-от Апеляційний суд та Суд Палати лордів, здійсню­ють чисто апеляційну юрисдикцію, а інші суди, такі як ма­гістратські, не користуються ніякою апеляційною юрисдик­цією. У той же час Високий суд правосуддя і Суд корони, здійснюють як юрисдикцію судів першої інстанції, так і апе­ляційну юрисдикцію. За старим поділом суди поділялися на суди письмового і неписьмового провадження. Основна істо­рична відмінність залежала від того, чи вів той чи інший суд протокол своїх засідань. Протоколи судів письмового прова­дження зберігаються в Державному архіві. Суди письмового провадження можуть бути нижчими або вищими. Основною характерною рисою суду письмового провадження є вже не факт ведення ним протоколу, а те, що він може покарати за неповагу до суду.

Здається, що систему англійських судів краще поділяти за традиційним ієрархічним рівнем на вищі та нижчі суди. Характерною рисою вищих судів є те, що їх юрисдикція не обмежується ні важливістю предмета судової справи, ні гео­графічно. Юрисдикція нижчих судів обмежується як геогра­фічно, так і важливістю предмета конфлікту. Одна з відміт­них рис нижчих судів полягає в тому, що вони перебувають у переважній більшості під наглядовою юрисдикцією Високо­го суду правосуддя, здійснюваною прерогативним наказом. Найважливішими нижчими судами є суди графств і магіст­ратські суди, хоч усі суди, які не згадано в наведеному вище переліку, є нижчими судами. Відмінність полягає також у значенні неповаги до суду, оскільки штрафи, які можуть на-

кладати нижчі суди, набагато менші за ті, що їх мають право призначати вищі суди.

Основною ознакою вищого суду є те, що його повнова­ження не обмежені лише розглядом справ певного типу й не залежать від місцеперебування. Статус вищого суду мають Суд Палати лордів, Верховний суд Англії і Валії (Апеляцій­ний суд, Високий суд, Королівський суд), Судовий комітет Таємної ради, Суд з питань торгівлі, а також Апеляційний трибунал з питань трудових відносин.

Необхідно акцентувати увагу на тому, що Верховний суд Англії та Валії не є організаційним аналогом Верховного Су­ду України чи інших європейських та американських дер­жав, радше це сукупність трьох самостійних (окремих) судо­вих установ з притаманними їм судовими функціями. До них належать:

1. Високий суд, який має три відділення: канцлерське, з сімейних справ і Королівську лаву з внутрішніми підрозді­лами;

2. Королівський суд (або Суд корони);

3. Апеляційний суд з відділеннями карних та цивільних справ.

Ці суди є вищими, і хоч вони об'єднані загальною назвою "Верховний суд Англії та Валії", однак є не зовсім рівними за своїм становищем у судовій ієрархії. Правильно було б сказати, що Апеляційний суд є головним, бо до його відді­лень можуть бути апельовані рішення, ухвалені не тільки в нижчих, а й у двох зазначених вищих судах.

Рішення всіх вищих судів є обов'язковими для судів графств, магістратських судів та інших нижчих органів пра­восуддя.

Повноваження нижчих судів поширюються лише на ок­ремі регіони й на ведення справ якогось певного виду. Най­більшу вагу серед них мають суди графств та магістратів, а також деякі спеціалізовані суди.

Рішення нижчого суду не мають прецедентної обов'язко­вості для інших судів цього ж рівня головним чином тому, що записи його судових рішень їм здебільшого не відомі.

Слід зазначити, що в більшості англійських судів роз­глядаються як цивільні, так і кримінальні справи. Разом з тим законодавство Англії та Валії поділяється на цивільне і

14

Розділ І

Судова система Великої Британії

15

карне. Корисно буде роз'яснити структуру судових органів і за таким принципом¹.

Судова система Північної Ірландії в основному, за деяки­ми незначними особливостями, копіює англійську як на рівні вищих, так і нижчих судів. В окремих випадках Суд Палати лордів може бути для кримінальних судів Північної Ірландії найвищою апеляційною інстанцією.

У Шотландії судова система фактично самостійна і не ві­дображає англійську судову систему. Вищі суди організова­но за галузевим принципом — Сесійний суд з цивільних справ і Високий суд юстиціаріїв з кримінальних справ. До нижчих судів належать шерифські й окружні суди. Суд Па­лати лордів може бути найвищою апеляційною інстанцією лише щодо деяких рішень Сесійного суду.

Відносна стрункість такої класифікації судових органів Великої Британії порушується через наявність трьох судів, які мають важливе значення для розуміння правної системи загалом. Це Суд Європейської Співдружності (ЄС), Європей­ський суд з питань прав людини та Судовий комітет Таємної ради.

Судовий комітет Таємної ради для англійської судової системи не є суто судовим органом. Головним чином він ви­рішує справи, пов'язані із загальними повноваженнями бри­танського монарха щодо своїх підданих. Судовий комітет розглядає апеляції, що надходять з острова Мен, островів протоки Ла-Манш, з британських колоній та протекторатів, а також від вищих судів незалежних країн Британської Спів­дружності. Судовий комітет заслуховує й апеляції у справах, що їх розглядають призові суди Відділення Королівської ла­ви, апеляції щодо деяких рішень у церковних справах, а та­кож апеляції медичних трибуналів, які мають право виклю­чати з медичного реєстру. Робота Судового комітету вели­кою мірою схожа на роботу звичайного апеляційного суду.

Офіційно вважається, що Судовий комітет Таємної ради є дорадчим органом і судових рішень не ухвалює? За зви­чаєм, його рішення супроводжуються прийняттям урядового декрету — королівського наказу в раді й завдяки цьому вті­люються у життя. Однак за суттю ці рішення вважаються рі-

Сгрукгурну схему судової системи Великої Британії див. у таблиці 1.

шеннями Судового комітету, обов'язковими для тих судів, які мають право подавати апеляцію до Таємної ради. Тому рі­шення у тих справах, які подавалися на апеляцію з англій­ського Церковного та Призового судів, також є обов'язкови­ми для вищеназваних судів. Крім того, рішення у справах, поданих на апеляцію судами заморських територій, є обов'язковими для всіх судів тих країн.

Теоретично Судовий комітет не вважає себе зобов'яза­ним за будь-яких умов розглядати свої попередні рішення як прецеденти. Однак на практиці він не бажає відступати від своїх колишніх рішень і робить це лише тоді, коли постає якась нова правна проблема, яка досі не розглядалася. Хоч рішення Таємної ради не мають прецедентної обов'язковості для жодних судів, крім перелічених вище, вони вважаються вельми авторитетними у тих сферах англійського права, які є спільними для Англії та країн Британської Співдружності.

Після того, як протягом останніх років кілька країн Спів­дружності ухвалили законодавство, яке не передбачає апе­лювання до Судового комітету, сфера його повноважень зву­зилася.

Враховуючи той факт, що правні системи багатьох за­морських територій розвивалися в інших напрямах, аніж чинна правна система Англії, рішення Палати лордів для Таємної ради не є обов'язковими.

Відтоді як у 1973 р. Велика Британія увійшла до Євро­пейського співтовариства, вищим апеляційним судом у пев­них випадках є не Суд Палати лордів, а Суд ЄС, який міс­титься у Люксембурзі. До компетенції Суду Європейського співтовариства належить:

1. тлумачення міждержавних угод;

1. надання юридичної сили документам керівних органів ЄС та їх тлумачення;

2. тлумачення статутів органів, заснованих за рішенням Ради Європи.

Суд ЄС — найвищий орган правосуддя у розв'язанні справ, пов'язаних з виконанням названих функцій. Ті його рішення, що стосуються регулювання правних відносин на рівні ЄС, вважаються обов'язковими для всіх англійських су­дів. Європейський суд не дотримується доктрини про обов'язковість прецеденту і не вбачає обов'язкової сили у своїх попередніх рішеннях. Він також не розглядає суто

16

Розділ І

Судова система Великої Британії

17

внутрішні справи, до його компетенції належать питання чинності, тлумачення чи дії законодавчих положень міждер­жавних угод у рамках Європейського співтовариства або розгляд документів цього співтовариства, які мають силу за­конів. Рішення з цих питань є обов'язковими для всіх бри­танських судів.

У стосунках громадянина з державою Велика Британія також з'явилася наднаціональна судова установа. На роз­гляд Європейського суду з питань людини, що міститься у Страсбурзі, можуть бути у певних випадках подані справи, пов'язані з порушенням у Великій Британії основних прав людини, перелічених в Європейській конвенції з прав люди­ни.^ Попри те, що такі рішення не є обов'язковими для ан­глійських судів, вони мають велику силу як засоби переко­нання.

Слід звернути увагу на ще одну рису судової системи цієї держави — порядок оскарження судових рішень, винесених у першій інстанції, який сьогодні важко назвати демократич­ним. Для того, щоб первинну апеляційну скаргу прийняла до розгляду вища судова інстанція в певних випадках (факти і право разом, або лише факти), потрібні дозвіл суду, що ух­валив рішення, і дозвіл суду, до якого надійшла апеляційна скарга. Такий порядок істотно обмежує одне з найважливі­ших прав громадян, за яке англійці боролись ще у середньо­віччі, — право на петицію і скаргу.