Квіти весняного світла

Жила-була злюща-презлюща мачуха. Вона страшенно не любила нерідних дуже вродливих дочок і вирішила позбутися їх. Наприкінці зими, скориставшись відсутністю чоловіка, вона вигнала сиріт з дому. Стоять бідні сирітки на косогорі, мерзнуть на студеному вітрі, опла­кують свою гірку долю. Аж гульк, із-за косогору вийшла ніжна красуня Весна, а за нею вигля­нуло променисте життєдайне тепле Сонечко. Пригріли, приголубили вони сиріт материнсь­кою ласкою, теплом, і ті розцвіли чарівними весняними квітами. Лиха мачуха, коли поба­чила це, від злості померла. З того часу, як символ перемоги добра над злом, щовесни з'являються ніжні квітки-сирітки.

На весняній землі ніжні квіти брандушки світяться, наче рожеві ліхтарики. А в народі їх називають «сирітками». Це пов'язано з тим, що цвітуть вони тоді, коли ще мало інших квітів, і видаються самотніми.

Євшан-зілля

Було це дуже-дуже давно, коли Українською Київською Державою керував князь Володимир Мономах. В той час на берегах Азовського моря і над річкою Доном жили половці. Це були дикі степовики. Вони часто нападали на українські міста і села та руйнували їх. Князь Володимир Мономах не раз воював з ними і, нарешті, прогнав їх за річку Дін у далекі степи.

Одного разу під час бою з половцями українці захопили в полон малого хлопчика, сина половецького хана, і привезли його до Києва. Розумний і гарний хлопчик сподобався Володи­мирові, і він лишив його коло себе. Хлопцеві добре жилося в полоні. І він поступово забув рідні степи.

Але батько його, половецький хан, дуже журився за сином, не їв і не спав. Одного дня покликав він до себе свого співця і сказав йому розшукати сина, любу дитину. Половецький хан порадив йому заспівати рідну пісню, а якщо це не допоможе, щоб дав йому понюхати євшан-зілля, яке нагадає привілля рідного степу.

Співець пішов. Три дні й три ночі йшов він і, нарешті, вночі підступив до Києва. Там він зайшов крадькома до хати, де жив юнак, збудив його і попросив вернутися додому. Він розпові­дав йому, як журиться за ним батько, як сумує мати... Але юнак забув уже і батьків, і батьківщину. Йому не хотілося залишати веселе й безтурботне життя на чужині, де було добре.

Тоді співець заспівав юнакові половецьких пісень, щоб нагадати йому рідний край, пісень, що йому мати співала, як був хлоп'ятком.

Але й половецькі пісні не зворушили серце юнака.

І зажурився співець: коли вже материнська пісня не зворушила юнакові серце, то немає надії, щоб він повернувся до рідного краю. Але тут згадав, що в нього на грудях сховане євшан-зілля! Розірвав він на собі сорочку, дістав пучок і дав його понюхати юнакові. І сталося диво! Понюхав юнак і скрикнув: «Краще в ріднім краю милім полягти кістьми, сконати, ніж у землі чужій, ворожій у славі й шані пробува­ти!»

Приємний, сильний запах євшан-зілля нага­дав юнакові дитинство, життя в рідних степах, пісні вільного народу, його звичаї, рідних людей...

І темної ночі юнак вирушив разом із половецьким співцем у рідні степи.

Євшан-зілля — це пахуча степова трава, що росте по всій Україні, особливо в степах біля Азовського й Чорного морів.