Звідки пішло прізвище й ім'я Богдана Хмельницького

Батьків Богдана Хмельницького не знає і не бачив ніхто. А на горі, де тепер церква, жили собі дід з бабою. Біля них ріс густий-густий хміль. У діда й баби не було дітей, і вони через це журилися.

Якось уранці вийшов дід із хати, почув ніби дитячий голос. У густому-прегустому хмелю він знайшов хлопчика. Дитина лежала перед ним, а в голові у неї сяяло сонце. Дід перехрестився, взяв маля і поніс до хати. Сонце теж пішло за ним. Тільки-но старий увійшов у хату, як побачив, що стіни розтопилися, а на місці старої хати виросли палати і у кожній ясно-ясно стало.

Дід і баба назвали цю дитину Богданом Хмельницьким. Вони думали, що сам Бог дав їм її, а Хмельницький — тому, що знайшли хлоп­чика в хмелю.

Ріс Богдан не днями, а годинами. Скоро виріс, і до нього з усіх усюд почали сходитися козаки. І що він скаже, то так ті козаки і слухають його. Богдан із козаками побудував церкву неподалік від своїх палат, а під нею викопав льохи, якими водив своїх коней до Тясмину напувати. А як нападали на нього вороги, то він ховався з козаками у ті льохи, а потім зненацька нападав звідти на них і перемагав. Сильною людиною був Богдан Хмельницький.

Тернопіль

На середній течії річки Серет із сивої давнини проживали люди. Приваблювали їх сюди риба, водяна птиця, всяка звірина навколишніх лісів. А ще звало до себе родюче подільське поле. Великі розливи Серету з непрохідними боло­тами охороняли першу оселю на лівому березі від злих напасників.

Мешканці кількох халупок з правого берега Серету казали:

— То з піль люди, то — цільці...

Так відтоді й пішла перша назва оселі — Топільче.

В давні часи забігали сюди татари, шаблею та вогнем знищили Топільче дощенту. Довго тут ніхто не поселявся, а родючі ниви заросли терном. І стали називати обезлюднену ту місцевість Терновим полем.

Знову прийшли сюди люди і розбудували оселю на Терновому полі.

— А звідки ви будете, дядьку? — запитували у сусідніх селах.

• Ми — з Тернового поля.

• Звідки, звідки? — допитувалися.

• Та з Тернополя.

Так і пішла назва Тернопіль.

Дрогобич

У зеленім підгір'ї Карпат розкинулось місто Дрогобич, оперезане кам'янистою річкою Тисьменицею. Другий Бич. А де ж перший?

Сімсот років тому на соковитих луках біля Тисьмениці випасав сільські стада пастух. Щоб зігнати їх у загородь, витягав довгий бич (батіг) і стріляв, аж бриніла душа. Тому люди й назвали це місце Бичем.

Згодом виросло селище, а потік — містечко Бич. Розцвіло воно, ширилося роками...

Аж тут нагло з-за гір вдерлися люті татари. Все палало кругом. Згорів дотла і Бич, люди в страху розбіглися лісами.

Довго вили вітри в попелищах зчорнілих... З часом поруч — он там, де знайшли люди сіль, виріс другий Бич — ще кращий, і стаз назива­тися Дрогобичем.

Сміла

Колись Сміла була в руках у тульських панів. Володіли нею Любомирські, Потоцькі й інші вельможі. Козаки невпинно вели з ними війну за місто. Важкі були битви. Багато разів брали вони смілянський замок, і щоразу поляки відбирали його назад.

Козаки почали вже занепадати духом. Та ось до них у табір прийшла незнайома жінка-козачка. Молода, красива й відважна. Вона виступила із закликом продовжувати боротьбу з поневолювачами краю:

— Хіба ви лицарі, якщо не можете витурити якихось зайд, котрі вдерлися на землю, политу кров'ю і потом, засіяну кістками наших славних предків! Нехай ганьба впаде на голову малодушних! Смерть загарбникам!

І полум'яна українка кинулася на приступ фортеці. Козаки всі як один — за нею. Після короткої кривавої сутички замок був узятий, а польський гарнізон — знищений.

З тих пір і почали називати містечко Сміла на честь сміливої козачки, ім’я якої так і залишилося невідомим.