Лелека і гроно винограду

В часи турецьких завоювань молдавська фортеця Городешти була обложена лютими яничарами. Хоробро билися її захисники з воро­гом, але скінчилися в них запаси води й вичер­палися сили, загибель здавалася неминучою. Та несподівано сильний вітер від безлічі крил змусив ворогів притиснутися до землі. До Городештів летіли сотні білих лелек і несли в дзьобах великі грона винограду з рідної землі. Воїни були врятовані від спраги та голоду.

З новими силами кинулися вони на ворога й розбили яничар.

Як лелеки дітей врятували

Давно це було, коли на українську землю нападали орди кочівників. Налетять, підпалять хати, виженуть худобу, заберуть у полон жінок і дітей. А малюків кидали напризволяще на згарищах. Це побачили лелеки і стукотом дзьобів почали кликати козаків на допомогу. Але далеко були козаки, не почули. І тоді птахи, підхопивши на крила потерпілих малюків, піднялися високо-високо над землею. Почули своїх дітей козаки і кинулися наздоганяти ворогів. А лелеки кружляли над ними, вка­зуючи дорогу. Наздогнали козаки завойовників і порубали. З того часу лелекам на Україні завжди раді.

Цвіркун

Ріс собі на світі хлопчик, і дуже люди його любили, бо умів він співати, як ніхто на світі. Вечорами, після денної роботи, коли можна було трохи спочити, сходилися старі й малі послухати пісню. Кожен, хто чув хоч раз той спів, ніби набирав у груди сили й снаги, ніби пив живу воду з цілющого джерела, Співав хлопець про сонце, про квіти-трави, про землю. І кожна його пісня славила різний край. Ті пісні хлопчина складав сам. А коли в нього питали, як це йому вдається, відповідав, що все те — від квітів, дерев, вади, птахів та звірів.

Якось прийшло в цей край лихо. Про співучого хлопчика прочули злі вороги й вирі­шили викрасти його. Темної ночі, коли він заслухав пісню місячного сяйва, щоби потім переспівати її людям, схопили вони його й понесли у свої землі. Володар тої країни хотів мати співучого раба. Та хлопець йому не співав. Просили його — мовчав, били — мовчав. Тільки одного разу, змучений украй, завів тужну-тужну пісню. Від тої пісні німіли люди, а каміння плакало. Була вона про розлуку з рідною стороною.

Злий володар наказав повернути хлопця додому, і якщо він там співатиме, убити. Тільки-но ступив хлопчик на рідну землю, одразу в нього вирвалася пісня.

Котрийсь із ворогів замахнувся шаблюкою, щоб виконати наказ володаря, але хлопця враз не стало. Лише в зелену траву стрибнув маленький жвавий цвіркун.

Відтоді й повелися на нашій землі веселі цвіркуни. їхні лісні славлять рідну землю, звеселяють сумних. А хто понад усе любить батьківщину, той чує в пісні маленького цвір­куна слова про красу нашої землі.

Соняшник

А чи знаєте, звідки взявся соняшник? Це була чарівна і гірка історія.

...Як на світі ще нас не було, то Сонце сходило на землю зі своїми дочками. Вдень вони жили на землі, а ввечері йшли на небо. Одного дня веселилися вони в гайку, як стало Сонце сідати, почали збиратися додому. Коли дочки були вже далеко від гаю, то найменша згадала, що забула свій вінок, і повернулася назад. Але на місці його вже не було. Запримітила вона неподалік під березою гарного парубка з віночком у руках. Він обійняв дочку Сонця і заговорив до неї словами, солодшими меду. Цілував її, обіцяв кохати все життя так, що їй буде з ним краще, ніж у батька — Сонця. Юна красуня згодилася жити на землі, де тьохкають солов'ї, цвіте черемха, існує любов.

Даремно Сонце кликало дочку додому, серди­лося, попереджало, що на землі її жде важке життя. Дочка зосталася з коханим. Почалося для неї звичайне буденне життя з нудною роботою, одноманітними клопотами. Юнак більше працював, ніж говорив своїй коханій ніжні слова, а іноді зовсім забував про неї.

— Ти багато працюєш, а я мало тебе бачу, нудьгую. Мабуть, уже не так мене любиш?

— Ми, земні люди, інакше любимо. Ми бачимо щастя в любові, що поєднується з ра­дістю у праці,— відповів коханий.

— То навчи мене працювати, і я стану земною,— лебеділа вона,— бо кохаю тебе без­мірно.

Він змовчав... І красуня ще більше засуму­вала за батьком, за зірками-сестрами. Забула про свою гордість і закралася непомітно до батькового царства. Але Сонце не могло забрати до себе дочку, яка вже вросла в землю, воно лише скропило її своїми слізьми. І тоді красуня стала квіткою, що в тузі за батьківщиною завжди повертається голівкою до Сонця. На­звали її соняшником.

Лілії

Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилася кров, лилися сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат та хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.

В одному селі (а скільки їх на Україні...) росли і розцвітали красиві вродою, ставні, чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, як білий цвіт лілії.

Одного разу на село напали татари. Дівчата від розпуки, щоб не йти в неволю, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з'явились білі пуп'янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села, і, наче злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, де з'явився яскравий, сліпучий цвіт. Здавалося, то ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, з заходом сонця,— ховаються від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, прокидаються з сонцем і засинають з його заходом.

Калина

Це було тоді, коли на Русь нападали орди татарські.

Одного разу в українському селі було весілля. Зібралося дуже багато вродливих дівчат. І саме в розпалі гуляння на село налетіти татари. Завойовники побачили красунь і почали ловити їх, щоб продати в Царгороді. Дівчата, аби не потрапити в неволю, повтікали на болота. Ординці погналися за ними і потрапили в трясо­вину. Там, де сконали вороги,— з'явилися гнилі купини, а на тому місці, де загинули українські дівчата-зірки, виросло дуже багато кущів кали­ни. І з того часу дівочу красу порівнюють з калиною. Про цей чарівний кущ складено безліч пісень, віршів і приказок.