Криничка

Було, кажуть, це в роки останньої війни. Звісно, в горах багацько джерел, багато й переказів є про цілющі гірські води. Так, є одна невеличка криничка під лісом, край дороги. Розповідають, що з неї пили турки й татари, австрійські барони і румунські бояри. І по-різному вдовольняло спрагу це джерельце. Одним голоси відбирало, іншим голови скручувало, а деяким навіть дух запирало. Та криничка навіть говорити вміла, до подорожніх зверталася. Коли їй важко було, коли кришталеву її воду кров'ю заб­руднювали людською, вона благала облегшити її води, зробити чистими, щоб добрі люди могли користатися нею.

...Довгими ланцюгами йшли фашистські валки на схід. Пси-рицарі позадирали носи, було в них що їсти і пити, не відчували того разу потреби у воді з гірського джерела. Але коли зупинилися, кілька фриців підійшли до криниці, хотіли вмитися водою. Один нахилився, запустив черпак, а звідти долинув голос:

— Промий мої стіни, почисть від бруду водицю мою, вилучи кров людську!

Фашисти поставали, мов стовпи укопані. А один з них замість того, щоб вико­нати просьбу, жбурнув туди гранату, розкаламутив, ще гірше обідрав і до того за­недбане джерельце.

Але не дали занепасти криничці народні месники-партизани. З'явилися вони в лісах Карпатських. Сіли спочивати в лісі, а відтак і водиці шукати почали. Надибали на ту саму криничку, що з неї фашистські головорізи позбиткувалися. Вона заросла, засипалась глиною і камінням, кістки людські дно давили.

— Хлопці-молодці! Змилуйтесь наді мною, вичистіть мене,— заговорила скрив­джена криничка.

І хлопці-молодці випустили з неї брудну калюжу, вичистили стінки, повиймали кісточки, захоронили їх у лісі, зробили могилу братську. Криничка наповнилась враз чистою, як сльоза, водицею і запросила хлопців напитися. Напились — і сила в них з'явилася. На дорогу ще й у фляги понабирали й далі в похід важкий вирушили пар­тизани. А водичка їм все придавала і придавала сили.

Минув ще рік. Фашистські орди тікали різними дорогами на захід, шукали поря­тунку. І знову не обминули Карпат, довелося повертатися тією ж дорогою. Але теперки без їжі, без питва. На мить зупинилися біля джерела. Нагнулися, як колись, черпаком водиці хотіли набрати.

— Не напою, не зцілю я вас, ворогів проклятих,— заговорила Криничка. А собою така гарна водичка, мов сльоза, чистенька.

І чим далі вглиб сягали руками фашисти, тим далі віддалялася вода. Вони тоді на гачки черпаки поначіпляли, жердинами намагалися дістати воду. Але дно криниці нараз стало сухим...

1. Що було відомо людям про криничку під лісом? (Відповідаючи, вживайте слова з тексту).

2. Розкажіть, як ви уявляєте картину розправи фашистів з криничкою.

3. Як поставилися до прохання кринички партизани? У чому виразилася вдячність кринички своїм рятівникам?

4. Чим ви поясните різне ставлення до кринички фашистів і партизанів?

5. Як помстилася криничка над кривдниками?

6. Що в цьому творі фантастичне, надприродне? Виявіть у ньому ознаки легенди.

Місто См і л а

Колись Сміла була в руках у польських панів. Володіли нею Любомирські, Потоцькі й інші вельможі. Козаки невпинно вели з ними війну за місто. Важкі були бит­ви. Багато разів брали вони смілянський замок і кожного разу поляки відбирали "його назад.

Козаки вже почали занепадати духом. Та ось до них у табір прийшла незнайома жінка-козачка. Молода, красива й відважна. Вона виступила із закликом продовжува­ти боротьбу з поневолювачами краю:

— Що ви за лицарі, що не можете витурити якихось зайд, що прийшли на землю, политу кров'ю і потом, засіяну кістками наших славних предків! Нехай ганьба впаде на голови малодушних! Смерть катам!

І полум'яна українка кинулась на приступ фортеці. Козаки всі, як один — за нею. Після короткої кривавої сутички замок був узятий, а польський гарнізон — знищений до нога.

З тих пір і почали називати місто Сміла на честь сміливої козачки, ім'я якої так і залишилося невідомим.

1. Чому козаки не могли побороти загарбників?

2. З якими словами звернулася до козаків молода жінка, що прийшла в табір? Як її заклик вплинув на воїнів?

3. Які вчинки молодиці свідчать про її рішучість і сміливість? Відповідаючи, ви­користовуйте текст.

4. Що хотів виразити народ, давши місту назву — Сміла?

5. Чого навчає нас переказ «Місто Сміла»?

Двобій

У прадавні часи на Київ та прилеглі до нього села нападали войовничі племена, що жили по довколишніх диких степах. Вони грабували мирний люд, кіньми топтали малих діток, убивали кожного, хто боронився від їхнього полону.

Надто допікали печеніги. Якось посунули вони на Київ страшною грозовою хмарою. І наказав своїм воїнам київський князь Володи­мир, прозваний у народі Красним Сонечком:

— Вірна дружино! Поспішімо назустріч поганцям. Ми перепинимо їм дорогу.

І зійшлися два війська на ріці Трубіж. І стали грізним муром одне проти одного біля броду. Зблискують під сонцем шоломи. Погойдуються над ними гострі списи. Тривожно іржать коні під сідлами. Ще мить — і спалахне люта січ. Коли це відділився од поганської орди червоно­пикий патлатий велетень. Шия — наче в бика — тримітка. Кулачиська — як пудові гирі. Погляд обпікає вогнем. Пройшовся він перед київським військом і хвалькувато вигукнув:

— Егей, чи знайдеться між вас, заячі душі, хоч один, хто не побоїться помірятися ЗІ мною молодецькою силою?

І тоді ступив наперед білочубий, усміхнений крем'язень. Він був кожум'яка — в мирний час у Києві шкури на постоли та чоботи м'яв.

— Я,— каже,— поміряюсь.

Ухопили воїни один одного, та так, що аж кістки в обох затріщали. Довго змагалися, кривавим потом умивалися. І здолав таки кожум'яка поганина. Згріб обіруч, вдарив що­сили об землю і наступив на груди ногою.

Покотився по лавах печенігів сполоханий гук. Бачать, не перемогти їм дружини, де е такі лицарі.

Повернули своїх низькорослих коней і пода­лися назад у дикі степи.