ЛЕКЦІЯ № З

Тема. Народні казки, легенди, перекази, притчі.

Мета: ознайомити студентів із тематичними групами казок, своєрідністю їх побудови;

розкрити педагогічну та морально-естетичну цінність жанрів УНТ.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: українська література, педагогіка, психологія, історія, методика.

План

1. Казки. Історичні джерела фольклорної казки.

2. Традиційні прийоми побудови композиції казки: зачин, повтори, кінцівка.

3. Класифікація казок за тематикою й стилістикою.

3.1. Казки про тварин. Особливості жанру. Виховне значення казок.

3.2. Чарівні казки. Особливості жанру. Боротьба за правду, справедливість як провідна риса чарівної казки. Моральний потенціал, гуманістичні ідеї чарівних казок. Виховне значення казок.

3.3. Побутові (сатиричні) казки. Особливості жанру. Відбиття повсякденного життя народу в казці. Основні теми казок. Мова і стиль сатиричних казок. Виховне значення казок.

4. Вплив народних казок на розвиток літературних жанрів.

Рекомендована література

1. Кіліченко Л.М., Лещенко П.Я., Проценко І.М. Українська дитяча література – К.: Вища школа, 1979. – С.29-51.

2. Українська дитяча література. Хрестоматія. /Упоряд. І.А.Луценко, А.М. Подолинний, Б.Й. Чайковський. – К.; Вища школа, 1992. – С. 33.

3. Українська дитяча література: Хрестоматія / Упоряд.: П.В. Вовк, B.C. Савенко. – К.: Вища школа, 1976. – С 3—37.

4. Іваннікова Л.В. Давні міфологічні образи у веснянках./ УМЛШ, № 5-6, 1992. – С.30-32.

5. Пабат В.В. Естетична палітра казок про тварин.// Початкова школа, № 5'94. – С.28-30.

6. Чумарна М. Мандрівка в українську казку.// Початкова школа, № 5'94. – С.49-54.

7. Кузьменко В.І. Словник літературознавчих термінів: навчальний посібник з літературознавства. – К: Укр. письменник, 1997.

8. Дитячий фольклор. Колискові пісні та забавлянки. — К.: Наук. думка, 1984. — 472 с.

9. Дитячий фольклор / Вступ, ст. Г.В. Довженок. — К.: Дніпро, 1986. — 304 с.

10. Довженок Г.В., Луганська KM. Українські народні колискові пісні та забавлянки.// Дитячий фольклор. Колискові пісні та забавлянки. — К.: Наук, думка, 1984. — С 11—44.

11. Закувала зозуленька: Антологія української народної поетичної творчості. – К., 1998. – С 529-560.

12. Український дитячий фольклор./ Вступ, ст. В.Г. Бойка. — К., 1962. — 247 с

13. Українські приказки, прислів’я і таке інше./ Уклав М. Номис. — К.: Либідь, 1993. — С 635—663.

14. Українська усна народна творчість: Навчальний посібник./ Лановик М.Б., Лановик З.Б. – К.: Знання-Прес, 2006.- 591 c.

1. Казки. Історичні джерела фольклорної казки.

Виникнення народних казок, легенд, календарно-обрядової поезії пов'язують із поняттям міфологія.

Міф – це стародавня оповідь про явища природи, історичні події, вірування або фантастичні оповідання про богів, обожнених героїв, уявлених істот. Українська міфологія розвивалася на основі загальнослов'янської. У ній за словами Г.Скрипник, "знайшли художньо-образне втілення і поєднання реального уявлення і знання з фантастично-релігійними образами і повір'ями." Тематика народних міфів має виразний національний колорит і художньо-образну своєрідність.

В українській міфології можна вичленувати кілька рядів фантастичних богів і персонажів. Це спілнослов'янські, східнослов'янські, язичницькі, християнські та власне українські міфологічні постаті та істоти. До перших трьох відносять богів Берешню, Білобога, Валеса, Дажбога, Дану, Дива, Живу, Коляду, Купала, Ладу та ін. Крім них, слов'яни поклонялися Зорі, Воді, Вогню, Місяцю. Існували також такі давні міфологічні персонажі, як Добро і Зло, Правда і Кривда, Котигорошко, Сонько.

Персонажами власне української міфології виступали, зокрема, Водяник, Болотяник, Тверджа, Антипко, Віха, Сумнів, Вереда, Злидні, а також демонологічні персонажі: відьми, чорти, упирі, потерчата тощо. Із часом міфологічні персонажі втратили своє первісне значення і набули характеру художньо-поетичних символів, образів фольклору.

Народна казка є чи не найпопулярнішим жанром фольклору, що розкриває безмежний світ людської уяви, полонить серця дітей і дорослих, прилучає до вічно юних категорій материнства і дитинства.

С.Ф. Русова в статті "В оборону казки" наголошувала, що в естетичному вихованні дітей надзвичайно велику роль має відігравати національний фактор, суть якого полягає у врахуванні, умов життя, історії, культури, звичаїв, побуту, світогляду того народу, тієї нації, серед яких народилася дитина і які знайшли чи не найповніше своє відображення в народних казках.

І.Я. Франко писав: "Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучної. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудьте до смерті".

Казка – один із найпоширеніших жанрів усної народнооповідальної творчості. За визначенням І.Березовського, відомого дослідника фольклору, це "епічне оповідання чарівно-фантастичного, алегоричного і соціально-побутового характеру із своєрідною традиційною системою художніх засобів, підпорядкованих героїзації позитивних, сатиричному викриттю негативних образів, часто гротескному зображенню їх взаємодій".

Термін "казка" (від слова "казати" - розповідати) як рівнозначний поняттям "баснь", "байка" вперше тлумачиться у граматиці Лаврентія Зизанія "Лексись, сиръчь речення..." (1596р.) та в словнику Памви Беринди "Лексіконъ славеноросскій и ймень толъкованіе" (1627р.).

Дослідники вважають, що слово "казка" як означення фольклорного твору побуту воло у розмовній давньоруській мові задовго до появи у граматиці Лаврентія Зизанія.

Як вказує В. Гнатюк, «Казки належать до найдавніших витворів людського духу і сягають у глибину таких далеких від нас часів, якої не досягає жодна людська історія». Тому єдиного погляду щодо походження казок нема. Кожен із фольклористичних напрямів вирішує цю проблему по-своєму: прихильники міфологічної школи вважали основою казки міф та систему давніх уявлень; міґраційна школа розвинула теорію запозичень, поширення казкових сюжетів зі Сходу (зокрема Індії); представники антропологічної школи висловлювали думку про самозародження подібних сюжетів на певному етапі розвитку різних народів; дослідження в руслі ритуально-міфологічної школи поклали в основу виникнення казки систему Давніх язичницьких релігійних ритуалів...

Ф. Буслаєв — один з перших дослідників східнослов’янської казки 19 ст., що дав аналіз української казки з позицій міфологічного напряму, висловлював думку, що цей жанр тісно пов´язаний з народною епічною поемою, вважаючи казку модернізованою формою героїчної билини. М. Чумарна назву жанру теж виводить із праміфу, вказуючи на скіфський міф про Маная та його дружину Казку, яка навчила людей мови. М. Грушевський героїчний та казковий епос розглядав як паралельні явища, кожне з яких має свій специфічний характер, форму, шлях еволюції. На думку російського дослідника 20 ст. В. Проппа, казка виявляє зв’язок з системою давньої релігії (зокрема обрядом ініціації) та системою первісних суспільних інституцій: «Казка народжується, звичайно, з життя. Всяке архаїчне, сьогодні відмерле релігійне явище більш давнє, ніж його використання в сучасній казці»240. Але, на його думку, цей жанр генетично пов’язаний з древніми формами оповіді, «коли герой втрачає своє ім’я, а розповідь втрачає свій сакральний характер, міф і легенда перетворюються в казку».

У кожному з цих поглядів можна знайти раціональне зерно, оскільки казкова традиція пов´язана з багатьма явищами минулого, з іншими жанрами усної народної творчості. Тому в текстах зафіксовані елементи міфологічного, ритуально-обрядового, релігійного, історичного, соціального характеру, відголоски давніх епох, нашарування пізніших часів, запозичення та перегуки з ліричними героїчними чи іншими неказковими жанрами.

Безумовно, в ході свого розвитку казка значно видозмінилась, змінились її функції — якщо первісно вона виконувалася з магічно-заклинальною метою (накликати удачу на полюванні, вберегти від ворогів, забезпечити перемогу в битві тощо), то з часом, втративши ритуальне призначення, казка набуває виключно естетичного, рідше — повчально-дидактичного, розважального характеру. Змінюється і ставлення людини до казкової оповіді — вона вже не сприймається з точки зору її сакральності, віри в магічну силу сказаного слова, замовляння природних явищ та духів. Незвичайні події, герої та явища позбуваються магічного трактування.

Більшість сучасних вітчизняних дослідників визначає жанр як фантастичну розповідь, не вдаючись до його давнього історичного походження, коли все те, що зараз здається вигадкою, для первісної людини видавалось реальним, можливим. Інші фольклористи визнають: «Ймовірно, що казка була у ті далекі часи певною мірою пов’язана з міфами, з різними соціальними інститутами, ритуальними відправами, обрядами та всілякими забобонами, відзначалася своїми жанровими особливостями, функціональними рисами і в цілому була не такою, як вона відома нам нині». Як вказує Дж. Фрезер, «народні казки є зліпком зі світу в тому вигляді, в якому він поставав у розумі первісних людей, і не виникає сумніву, що всі уявлення, якими б абсурдними вони нам не здавались, у свій час були звичними догматами»243.

Казка — це епічний твір народної словесності, в якому відображені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію (в основі якої лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра).

На думку дослідників, казка є найбільш древнім жанром, який застиг у той період, коли перестав відповідати пізнішим формам мислення. Від того часу перестали виникати нові сюжети, припинилась еволюція жанру. Казка набула естетичної функції та сталої форми, що до цього часу залишилась незмінною. Як підтверджують спостереження, це було не пізніше 16—17 ст. Усі трансформації жанру та зміни у сприйманні казкової оповіді пов’язані із втручанням дійсності у її сферу.

На сучасному етапі сформована та видозмінена під впливом багатьох нашарувань казка стала твором, побудованим на вимислі, тому, на відміну від інших жанрів народної прози, вже не сприймається як дійсність (тобто ні оповідач, ні слухач не вірять у правдивість розказуваного). Але не виникає сумніву щодо того, що казка певним чином пов’язана з реальним життям: «Що казкові сюжети породжені дійсністю... в науці утверджено досить міцно... сюжети створювались на різних стадіях первіснообщинного ладу і відображають форми праці і боротьби за існування, соціальне життя, форми мислення... У європейській науці перш за все цікавляться елементами історичного побуту, відображеного в казці... Напр., вивчались такі питання, як право, суд і покарання, поняття про вину і винність, вивчалися судді та суди у казці, кохання та шлюб, власність і крадіжка, уявлення про народження, смерть і безсмертя, про хвороби і зцілення, про тварин і рослин і т. д. Вивчалось відображення і ранньої історії людства у казці: соціальні інститути при родовому ладі, форми шлюбу і сімейного життя, тотемізм, каннібалізм, уявлення про потойбічні світи і т. д.».

Однак основною ознакою казки є її невідповідність з оточуючою Дійсністю (ця невідповідність відмінна від тої, що є в героїчному епосі — нереальне тут постає як гіперболізація; чи у баладах — незвичайне тут подається як потенційно можливе, згодом — як символ). У казках чарівне сприймається як магічне, «зачароване».