Розділ 3. Книга льюїса керрола “аліса в країні чудес” як предмет аналізу учених і перекладачів

3.1. Казка л.Керрола як літературне явище

У липні 2013 р. виповнюється 148 років з дня першого видання відомої казки “Пригоди Аліси в Країні Чудес” англійського письменника Льюїса Керрола (псевдонім оксфордського математика Чарльза Лютвджа Доджсона, 1832–1898).

Цю казку люблять діти і дорослі. Її цитують, на неї посилаються фізики і філологи, математики і психологи, лінгвісти і філософи. Про неї написані сотні статей, досліджень, есе, книг. За нею поставлені п’єси, зняті кінофільми. Казку ілюстрували сотні художників, включаючи Артура Рекхама і Сальвадора Далі. Першим ілюстратором був Дж. Тенніел, що створив класичні ілюстрації до обох казок про Алісу. Рекордне число перекладів “Аліси” в світі – їх більше ста.

Стиль Льюїса Керрола інколи порівнюють з літературними відкриттями Франца Кафки, Марселя Пруста і Джеймса Джойса. У передмові до свого перекладу “Аліси” польський письменник Мацей Сломчинський так писав про неї: “…це не лише чудова казка для дітей, але і шедевр опису діяльності людської підсвідомості. Це, мабуть, єдиний випадок в історії писемності, коли один і той же текст містить дві абсолютно різні книги: одну для дітей і одну для дуже дорослих людей. «Аліса» для дорослих є другим, разом з «Поминаннями по Фіннегану», шедевром, ключовою думкою якого є аналіз людського мислення, зануреного в сон”.

Як відомо, казку Льюїс Керрол придумав на прохання своїх юних друзів сестер Едіт, Аліси і Лоріни Лідделл під час човнової прогулянки 4 липня 1862 року. За бажанням Аліси Лідделл розказана казка була акуратно переписана, проілюстрована 37 малюнками, переплетена в зелену шкіряну палітурку і піднесена їй в дарунок на Різдво. Через деякий час поступаючись багаточисельним проханням тих, що прочитали рукописну книгу дітей і дорослих, Керрол вирішує її видати і звертається для цього до молодих видавців братів Макміллан. Текст казки, збільшений в порівнянні з першим майже втричі, в 1865 році виходить в світ окремою книгою. В короткий час книга завойовує широку популярність і впродовж чверті століття автор щорік додруковує видання, довівши загальний наклад до вельми значного – 120 тисяч екземплярів. Зараз загальне число видань в світі наближається до тисячі.

Історія виходу книги у світ була драматичною. Спочатку казку в кількості 2000 екземплярів віддрукувала друкарня Оксфордського університету. З переплетених спочатку 48 книжкових блоків, 20 Керрол підписує і відправляє в дарунок друзям. А через декілька днів, погодившись із думкою ілюстратора книги Джона Тенніела про низьку якість друку, педантичний Керрол відгукує свої дарунки, переносить замовлення на випуск книги в друкарню Річарда Клея, а непереплетені екземпляри першого набору продає в США фірмі видавця Еплтона як макулатуру.

Таким чином, на роль першого зараз претендують по суті, три різні видання: одиничні екземпляри (за деякими даними – 6) з 48 переплетених, але знехтуваних автором; непереплетені блоки, продані в США і випущені там заповзятливим видавцем Еплтоном з новим титульним аркушем і в новій обкладинці; і книги, віддруковані в друкарні Річарда Клея. Кожне з цих трьох видань є бібліофільним раритетом, але особливу цінність на книжкових розпродажах і аукціонах завжди мали перші екземпляри, знехтувані Л. Керролом.

У 1967 році в Болгарії російською мовою вийшов переклад казок Керрола, зроблений Н.М. Демуровою. Переклад цей має багато приміток і коментарів, розділ, що не публікувалася раніше, статті радянських і зарубіжних учених і письменників. Переклад Н.М. Демурової багато разів видавався в різних містах країни з ілюстраціями різних художників. Особливо слід зазначити малоформатне комментоване двохтомне видання видавництва “Книги” (1982, 1986р.р.) з ілюстраціями художника Ю.А. Ващенка відміченими Міжнародним жюрі на бієнале дитячої книги в Братиславі.

У останні десятиліття “Аліса” виходила з маркою центральних і багатьох периферійних видавництв країни у перекладах Б.В. Заходера, А.А. Щербакова і В.Е. Орла з ілюстраціями Г.В. Каліновського, М.П. Мітуріча, Е.С. Гороховського, С.К. Голощапова, Л.Н. Шульгіной, Н.В. Тіхонової та інших художників.

Бібліографічною рідкістю є сьогодні переклади “Аліси”, виконані та видані в Росії до революції. Перший російський переклад, зроблений анонімним перекладачем, був віддрукований в друкарні А.І. Мамонтова в Москві в 1879 році і називався “Соня в Царстві Дива”. Екземпляр видання є у Державній громадській бібліотеці ім. М.Є. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі.

До революції виходило ще декілька перекладів “Аліси” – М.Д. Гранстрем (1908 р.), Allegro (псевдонім П.С. Соловьевой) (1910 р.) і А.Н. Рождєствєнською (1912 р.). Два останніх до виходу окремими виданнями публікувалися в дитячих журналах “Тропіканка” і “Задушевне слово”.

Після революції в 1923 році видавництво А.Д. Френкель випустило “Алісу в Країні Чудес” в новому перекладі Д’Актіль (псевдонім А.А. Френкель), а в 1924 році – вперше російською мовою “Алісу в Задзеркаллі” в перекладі В.А. Азова (псевдонім поета В.А. Ашкеназі), з віршами в перекладах Т.Л. Щєпкіной-Куперник і обкладинкою, оформленою художником Д.І. Мітрохіним.

У 1923 році в Берліні російський переклад “Аліси” зробив Володимир Володимирович Набоков (псевдонім В. Сирін). Переклад називався “Ганна в країні чудес” і вийшов у видавництві “Гамаюн”. Берлінське видання було повторено в США видавництвом “Довер” (1976 р.) і “Ардіс” (1982 р.)

Про книги Льюїса Керрола “Аліса в Країні чудес” і “Аліса в Задзеркаллі” написано багато. Зроблені багаточисельні спроби інтерпретації і тлумачення цих оригінальних казок.

Так, наприклад, одні бачили в пригодах Аліси віддзеркалення релігійної боротьби у вікторіанській Англії, інші намагалися дати книгам послідовне фрейдистське тлумачення і так далі. Існує й інша точка зору: не потрібно відноситися до “Аліси” дуже серйозно і захоплюватися розшифровкою тексту так, як це роблять деякі автори, чиї висновки мають вельми категоричний характер.

Із цим можна в деякій мірі погодитися. Проте жарт або гострота викликають посмішку лише в тому випадку, якщо ви розумієте, в чому суть, а її інколи доводиться пояснювати. “Аліса в Країні Чудес” є дуже складною своєрідною фантастичною повістю.

Книга була написана для англійських дітей, що жили в середині минулого століття, і якщо ми хочемо по-справжньому оцінити гумор книги, її яскравість, то ми повинні знати багато що з того, що передбачалося бути відомим як великим, так і маленьким читачам Льюїса Керрола.

Крім того, деякі жарти і натяки автора могли бути зрозумілі лише жителям університетського містечка Оксфорд, де він жив, а інші носили більш особистий характер – вони могли бути зрозумілі лише дочкам декана Ліддла, юним приятелькам Льюїса Керрола. Не менше важлива й інша обставина. Багато персонажів та епізоди книг, багато забавних реплік і ситуації не випадкові, а глибоко вмотивовані: вони цілком побудовані на грі слів, на пожвавленні метафор, на буквальній інтерпретації компонентів, поєднаннях фразеологізмів і каламбурах.

Автор проявляє незвичайну майстерність і винахідливість, оживляючи давно забуті вихідні значення слів і словосполучень, що стерлися від довгого вживання, використовуючи полісемію і різні види омонімії, зокрема, омофони, добивається, таким чином, справді вражаючих за своєю несподіванкою і парадоксальністю ефектів.

У зв’язку з цим необхідно підкреслити, що вся система образів, розвитку сюжетних ліній, діалоги, пародії, жарти і каламбури в книзі мають за свою основу англійську лексику, англійський фольклор, англійські літературні асоціації. Тому текст нерідко вимагає суто лінгвістичного коментаря.

Хочеться відзначити ще одну характерну особливість стилю автора. “Аліса в Країні Чудес” – і для Льюїса Керрола і для його маленьких слухачок, а згодом і читачів, була своєрідною реакцією на рамки манірної, розміреної, вікторіанської Англії, на повчання і сентиментальні моралі, якими була пронизана вся система виховання і освіти. Пародія стала одним з улюблених стилістичних прийомів Льюїса Керрола.

У цій роботі зроблена спроба розглянути книгу Льюїса Керрола в перекладах, тобто виділити найбільш важкі для передачі на російську та українську мови уривки і зіставити, як із ним впоралися досвідчені перекладачі.

Під час аналізу книги, а тим більше перекладу, необхідно розглянути і внутрішній світ автора, цілі, які він переслідував, і саму книгу, як предмет перекладу і аналізу.

Часто Л. Керрола “розшифровують” біографічним методом, підставляючи під казкові події “Країни чудес” і “Задзеркалля” і події домашнього оксфордського життя, і те, що відбувалося або в сімействі Лідделлів тоді коли виникли казки.

Казки, що виникли в своєму первинному задумі як домашні розваги, імпровізації, в яких брали участь і самі слухачі, дійсно пов’язані зі всіма цими людьми і випадками. Як відомо, центральна героїня обох казок – це Аліса Лідделл.

Розділи “Країни Чудес” наповнені деталями і натяками, пов’язаними з подіями домашнього життя, добре відомими як Керролу, так і дітям ректора Лідделла. Згадується кішка Діна, яка жила в будинку ректора і була особливою улюбленецею Аліси, і апельсиновий джем, рецепт якого зберігався в сімействі Лідделл.

Оскільки Л. Керрол був різносторонньою людиною, це пояснює ту різноманітність, якою відмічено багато робіт про нього. Показова в цьому відношенні робота Шавна Леслі, автора ряду богословських праць, зокрема солідної монографії про кардинала Меннінге [12, с. 176]. Він інтерпретує казки Керрола в світі релігійних суперечок, що відбувалися в Оксфорді в 40 – 70-ті роки минулого століття. “Навряд чи буде профанацією передбачити, що в “Алісі в Країні Чудес”, можливо, ховається історія Оксфордського руху”, – заявляє він. При такому трактуванні Аліса – наївний першокурсник, який був у центрі богословських суперечок тієї пори; Білий Кролик – скромний англійський священик, що більш всього боїться єпископа (Герцогиня).

Двері в залі, по думці Ш. Леслі, символізують англійську Високу і Низьку церкву; золотий ключ – ключ священного писання; пиріжок, від якого відкушує Аліса, – святу догму.

Нетривіальний інтерес представляє стаття видатного англійського поета В.X. Одена “Сьогоднішньому світу “Світу чудес” потрібна Аліса”, написана в “американський” період його життя [41, с. 144].

Героїня Керрола, на думку, В.X. Одена, втілює розумний і моральний початок, що протиставляється фантастичному світу, в якому кожна з казок виступає в особливому образі.

Перша казка, вважає Оден, ставить перед героїнею особливе завдання: вона весь час намагається “якось осмислити і упорядкувати” “анархію, що панує довкола, коли кожен говорить і робить, все, що надумається” [38, с. 45]. У другій книзі анархію змінює повна визначеність: “можливості вибору в ньому немає”.

Оден помічає, що в країні чудес Алісі доводиться пристосовуватися до життя, позбавленого всяких законів, в Задзеркаллі – до життя, що підкоряється незвичним законам. Вона повинна, наприклад, навчитися йти геть від того місця, куди вона хоче попасти або бігти зі всіх ніг, аби залишатися на місці. У Країні Чудес вона одна володіє собою; у Задзеркаллі – одна на чомусь знається. Відчувається, що коли б не її пішак, ця шахова партія так і залишилася б незавершеною [23, с. 117].

Найбільший інтерес мають для нас думки Одена про роль мови в казках Керрола: “У обох світах (у Країні Чудес і Задзеркаллі) один з найважливіших і могутніших персонажів не якась особа, а англійська мова”.

Аліса, яка раніше вважала слова пасивними об’єктами, виявляє, що вони свавільні і живуть своїм власним життям. Коли вона намагається пригадати вірші, які вивчала, їй несподівано приходять в голову ні на що не схожі рядки, а коли вона вважає, що знає сенс якогось слова, з’ясовується, що воно означає щось зовсім інше.

“–А, ці сестрички жили в киселі!

– Але чому?

– Тому що вони були киселеві панночки.”

“– Як ти сказала, скільки тобі років?

– Сім років і шість місяців!

– А ось і помилилася! Адже ти мені про це нічого не сказала!”

“... Він печеться. – Печеться! Про кого він це печеться? – Та не про кого, а з чого! Береш зерно, мелеш його. – Не зерно ти мелеш, а нісенітницю!”

“Мова – це предмет роздумів самотнього мислителя, бо мова – матір думки, а також політики (у героїчному розумінні слова), бо мова – засіб, за допомогою якого ми відкриваємося іншим” [41, с. 213] .

“Аліса в Країні Чудес” належить до жанру літературної казки, але водночас, відрізняється від всіх відомих нам казок, перш за все, особливою організацією часових і просторових подій. В цьому Л. Керрол як автор є оригінальнм, оскільки пропонує свої рішення, якісно інші, ніж ті, що існували в сучасній йому літературній казці і традиційних фольклорних зразках.

У “Країні Чудес” використовується мотив сну як особливого способу організації світу казки, який “включається” не відразу, залишаючи місце для досить реального, якщо не реалістичного.

У думках і мові Аліси невпинно звучить зіставлення Країни Чудес і реального, звичайного життя. Вона раз у раз згадує, якою вона була в тому, минулому житті, що вона знала, що уміла, які у неї були звички, книги, домашні тварини і так далі. Звичний устрій життя і побуту, – все це відбувається перед нами або у внутрішніх монологах героїні, або в авторському тексті, що передає її думки.

Цікаво, що зіставлення світу Країни Чудес і звичного світу осмислюється самою Алісою як розрив між “сьогодні” і “вчора”. “Ні, ви лише подумайте! – говорила вона. – Який сьогодні день дивний! А вчора все було як завжди! Може, це я змінилася за ніч! Дайте пригадати: сьогодні вранці, коли я встала, я це була або не я? Здається вже не зовсім я! Але, якщо це так, то хто, же я в такому разі? Це так складно…”[43, c.30].

Казковий час Країни Чудес не лише фізично виключений із реальності, але і психологічно він також не впливає на життя героїні, ніяк не співвідноситься з її реальним існуванням. Він гранично абстрактний і існує сам по собі.

У Країні Чудес немає ні дня, ні ночі, там не світить сонце, не сяє місяць, немає зірок на небосхилі, та, власне, – немає і самого небосхилу. Годинник, якщо і з’являється (в розділі про Безумне чаювання), то показує або час, або число, та до того ще й “відстає на два дні”. У тому ж розділі згадується, що число сьогодні четверте, проте місяць не згадується зовсім.

Нарешті, ми дізнаємося, що Капелюшник посварився з Часом ще в березні, “якраз перед тим, як цей ось (він показав ложечкою на Шаленого Зайця) з’їхав з глузду, і в помсту Час зупинив годинник на шести”. Всі ці відомості пов’язані з персоніфікованою фігурою Часу, нічого не додають до розуміння тимчасової структури “Країни Чудес”, а лише заплутують читача.

Як же сприймається цей світ героїнею? Відповідь на це питання міститься в самому терміні “Wonderland” і в слові “wonder” (“wonders”), що неодноразово повторюється, хоч і позбавлено того теплого, позитивного забарвлення, яке має слово “чудеса”. Воно більш нейтральне і означає, власне кажучи, якийсь зухвалий подив, але не обов’язково приємний і радісний.

У передмові до свого переказу Б. Заходер відзначив, що хотів би назвати цю казку російською мовою “Алиска в Расчудесии”, “Аленка в Вообразилии”, “Алька в Чепухании”, чи “Аля в Удивляндии”, але ніяк не “Аліса в Країні Чудес”. Країна Чудес сприймається Алісою як країна дивна, але чужа і частенько загрозлива, ворожа.

Насправді, дії обох казок розвиваються як серія зустрічей Аліси з істотами, які, за вельми небагатьма виключеннями, відносяться до неї критично або відверто вороже. У контексті основної теми людської тотожності, осмислюются на початку казки зміни, що відбуваються з фізичною подобою Аліси і з її пам’яттю.

Остання, як одна з найважливіших ознак тотожності (identity) людської особи, особливо важлива як для самої героїні, так і для автора. Характерний в цьому сенсі вже цитований частково вище внутрішній монолог Аліси на початку її мандрів по Країні Чудес: “Який сьогодні день дивний! А вчора все було як завжди! Може, це я змінилася за ніч! Дайте пригадати: сьогодні вранці, коли я встала, я це була або не я? Здається вже не зовсім я! Але, якщо це так, то хто ж я в такому разі? Це так складно...і вона почала перебирати в думках подружок які були з нею одного віку. Може, вона перетворилася на одну з них? – В усякому разі, я не Ада. – сказала вона рішуче – У неї волосся в’ється, а у мене ні! І вже, звичайно, я не Мейбл! Я стільки всього знаю, а вона зовсім нічого! І загалом, вона це вона, а я – це я! Як все незрозуміло! А нумо, перевірю чи розумію я те, що я знала чи ні.” [39, c.34].

Послідовні перевірки (таблиця множення, вірші, деякі відомості з історії і географії) ще більше заплутують героїню.

Керролова Аліса – деякий романтичний ідеал дитини і людини, що піддається впродовж всієї казки випробуванням і з честю з них виходить.

Останні персонажі казки контрастують Алісі, – це божевільні, диваки, одержимі тими чи іншими пристрастями, дивацтвами, слабкостями.

Ось що говорить про них сам автор:

“А Білий Кролик? Чи схожий він на Алісу, – або створений швидше для контрасту? Звичайно, для контрасту. Там, де, створюючи Алісу, я мав “юність”, “цілеспрямованість”, тут з’являються “пенсійний вік”, “боязкість” і “нервова метушливість”. Уявіть собі все це, і ви отримаєте уявлення про те, що я мав на увазі” [52, с. 12].

У “Алісі в Країні Чудес” Керрол широко використовує народну творчість. Спираючись на фольклорну традицію, він створює глибоко оригінальні образи і ситуації, які не є простим повторенням або відтворенням фольклорних стереотипів. Таке органічне поєднання традиційного, відібраного і перевіреного століттями, з одного боку, індивідуального, несподіваного, непередбачуваного – з іншого, додає особливу чарівність казкам Керрола. Воно відчувається на всіх рівнях організації тексту казок. Керрол також звертається до пісенної народної творчості піддаючи її переосмисленню. Проте характер цього переосмислення якісно інший.

Вище вже говорилося про те, що в тексті казок немало прямих фольклорних пісенних запозичень.

Завершальні розділи “Країни Чудес” – суд над Валетом – засновані на старовинному народному вірші (перша строфа його цитується в тексті; друга, – в якій Валет повертає вкрадене і присягається більше не красти, – в тексті не використовується). Керрол не просто включає в свої казки народні пісеньки, а зберігає дух і характер фольклорних героїв і подій.

Окрім казкової і пісенної творчості, музу Керрола живив ще один потужний пласт національної самосвідомості. У казках Керрола оживали старовинні образи, збережені в прислів’ях і приказках. “Безумний як шалений заєць” – це прислів’я було записане ще в збірці 1327 р.

Шалений Заєць разом з Капелюшником, іншим божевільним, правда вже нового часу, стають героями “Країни Чудес”.

Чеширський Кіт зобов’язаний своєю посмішкою, та і самим фактом свого існування, також старому прислів’ю. “Посміхається, немов чеширский кіт”, говорили англійці ще в Середньовіччі.

Звісно, Керрол не обмежується простим використанням фольклорних прийомів. Він використовує їх розширено, що не рідко призводить до абсолютно несподіваних результатів.

Аліса, побачивши пляшечку з написом “Випий мене!” не квапиться слідувати цій пораді, вирішивши упевнитися спочатку, що на пляшці ніде немає позначки “Отрута!”.

Автор пояснює її поведінку таким чином: “Чи бачиш, вона начиталась всяких чарівних історій про те, як діти згорали живцем або потрапляли на поживу диким звірам, – і всі ці неприємності з ними тому, що вони не бажали дотримуватися простих правил, яких навчали її друзі: якщо дуже довго тримати в руках розжарену до червоного палицю, врешті-решт, обпечешся; якщо глибоко полоснути по пальцю ножем, з пальця зазвичай йде кров; якщо повністю осушити пляшку з позначкою “Отрута!”, рано чи пізно майже напевно відчуєш нездужання.

Звичайно, зовсім необов’язково дуже довго тримати в руках розжарену палицю, для того, щоб обпектися, і розжарена палиця необов’язково має бути розжареною до червоності, та і обпечешся при цьому не врешті-решт, а відразу. Також досить просто полоснути ножем по пальцю, аби з нього пішла кров, а осушувати пляшку з отрутою, для того, щоб відчути його дію, необов’язково повністю. Сама ж дія настає, звичайно, не рано чи пізно, і майже напевно, та і назвати його нездужанням – означає вельми м’яко змалювати те, що станеться” [33, с. 140].

Весь цей уривок дуже дотепний; помітно, що гумористичний ефект створюється тонким співвідношенням в оцінці описуваних подій. Цікаво, що нюанс представляв своєрідну психологічну складність для перших російських перекладачів “Аліси в Країні Чудес”.

Ось як переклала цей абзац А.Н. Рождєствєнська [29, с.127]: “Она читала много хорошеньких страшных рассказов про детей. Иногда дети, о которых в них говорилось, получали смертельные ожоги и умирали; иногда их съедали дикие звери или вообще с ними случалось что-нибудь другое, такое же неприятное. А почему? Да только потому, что они поступали необдуманно и забывали, что им говорили мама и папа; что о раскаленную кочергу сильно обожжешься, если схватиться за нее, а если обрежешь палец ножом, то из пальца пойдет кровь. Но Алиса хорошо помнила все это; она помнила также, что не следует пить из пузырька, на котором написано “Яд”, потому что от этого очень заболеешь”.

Перекладач відмітила ті місця, які “виправлені” та “доповнені”, незрозумілі керроловскі “недооцінки” і “переоцінки”.

Аналогічно виправлялися у ранніх перекладах і деякі інші нонсенси Керрола. Так, наприклад, садівник Білого Кролика Пет, який в оригіналі зайнятий тим, що викопує яблука із землі (“Digging for apples, your honour!”), в ранніх перекладах “риє ямку для яблук” (А.Н. Рождєствєнська), або “обкопує яблука” (Крупнов В.Н., 1976) [46, с. 89].

При читанні казок Льюїса Керрола на думку спадає: “Які дивні англійці!”, тому так важко перекладати “Алісу”. Досвідчений літератор справедливо зауважив: “Щоб перекласти “Пригоди Аліси”, треба перекласти Англію”.

Нам вдасться більш чітко відчути цю проблему, якщо ми спробуємо уявити собі, чи можливо на іншій мові передати: “А Данила и Гаврила, / Что в ногах их мочи было, / По крапиве босиком / Так и дуют прямиком” (“Коник-горбоконик”). Або “Что я? Царь или дитя? – / Говорит он не шутя: / Нынче ж еду!” (“Казка про царя Салтана”)

Не така вже й складна мова і хитромудрі звороти, щоб не знайшлося приблизних еквівалентів у іншій мові. Проте кожна з картин, охоплена в декількох рядках, містить безліч невловимих відтінків, вони пов’язані з національним нескінченним фоном.

Як можна пояснити іноземцеві, що означає для нас “дути відчайдушно”, не чуючи ні кропиви, ні ніг під собою? І що містить в собі питання “цар або дитя?”, звичайно, якщо писати лише про це, то зробити зрозумілим можна. Ніхто, з нас, “дуючи прямо”, і не відмітив би якихось формальних невідповідностей, це регламентація іншої свідомості.

“У зауваженні, – говорить Керрол, – не можна було б відшукати якого-небудь сенсу, але було воно зроблено абсолютно в англійському дусі” [13, с. 280]. Керрол і сміявся над тим, що на погляд англійців абсолютно природно, що відбувається щохвилини і само собою.

Ритуальність влаштованого англійського життя, налагоджений побут із майстерністю сприйняв і передав Льюїс Керрол. Він, крім того, без натиску відзначив межу, де порядок переходить в таке собі “методичне безумство”, відсталість, і стрілкам годинника насправді залишається незмінно показувати, що у Капелюшника завжди одна й та ж година.

Для цього потрібен особливий погляд. Так само особливе чуття необхідне і для перекладу “Аліси”. Сказано дуже точно: “перекласти “Алісу” – перекласти Англію”.

Такі, насправді, нерозв’язні завдання виявляються під силу майстрові, що здатен створити по суті новий твір. В історії літератури і різних мистецтв багато що вважали неможливим, нездійсненним доти, доки не приходив справжній майстер і – все ставало на свої місця, виявлялося абсолютно природним і зрозумілим.

Майстер, творець приносить цю ясність. Льюїс Керрол тому так обережно підбирав ілюстратора до своїх книжок, що потрібні були не просто помітні “картинки”, а переосмислення “Пригод Аліси” художником.

Перекладачеві “Аліси” важче, ніж ілюстраторові. Казки Льюїса Керрола володіють, насправді, дзеркальною властивістю: все живе і рухається. Навіть якщо жарти, каламбури в перекладі зберегти, то все одно щось істотніше розпливеться, піде між пальців – та сама Англія, яку потрібно “перекласти”.

Перші ж перекладачі “Аліси” – французькі й німецькі – відмовились від непосильного завдання.

Сам Льюїс Керрол порадив їм не робити спроб “перекласти” Англію з англійської мови на яку-небудь іншу, а змінити пародійну підоснову книги – зробити її відповідно французькою чи німецькою. Порада була авторитетна, надійна і результати виявилися утішні.

Тоді ж приблизно з’явилася перша російська “Аліса”: у перекладі-обробці був витриманий той же принцип. Анонімний переклад “Пригод Аліси” під назвою “Соня в Царстві Дива”, який був виданий в Москві друкарнею А.І. Мамонтова в 1879 році.

Можливо сам видавець Анатолії Іванович Мамонтов (бл. 1840 – бл. 1905), відомий своїм перекладом “Фауста”, зробив обробку книги Льюїса Керрола. Зараз достеменно невідомо, ким був зроблений цей переклад. На наш погляд, “Соня в Царстві Дива” не який-небудь ремісничий, випадковий виріб – переказ зроблений з винахідливістю і з витонченістю. Вся книжка, де подані ілюстрації Тенніела, дуже витончена.

До перших перекладів “Аліси” у нас надмірно недбале відношення. Вважається, що вони віджили своє. Але якщо придивитися до них уважно, то перш за все стане видно, що там де зазвичай передбачали велику вільність, обробку, виявиться точний переклад.

“Соня в Царстві Дива”, звичайно невимірний рівень, але той же напрям. Втім, не дивно: безіменний перекладач “Аліси” наслідував розвинену традицію, рухався в її руслі. Підживлював цю традицію багатий світ російської народної казки, яку в XVII ст. почав ще Микола Іванович Новіков (1744–1818 рр.) – російський просвітитель, письменник, видавець своїми спеціально дитячими журналами, якими впродовж XIX століття віддавали данину російські видатні письменники.

Після сну Світлани В.А. Жуковського, після “Коника-горбоконика” П. Єршова, сну Тетяни та “Казки про рибака і рибку” О.С. Пушкіна, після “Містечка в табакерці” В.Ф. Одоєвського та “Чорної курки” О. Погорельського (подорожі хлопчика Альоші до “підземних жителів”), після цього та на тлі цього і “Пригоди Аліси” повинні були отримати у нас органічне переосмислення.

Невідомий нам перекладач мамонтовського видання глибоко переймався тим, що якнайменше турбувало перекладачів XІX століття: стилістична цілісність казки. Переклад в минулому столітті усе більш визнавався мистецтвом і, природно, кожен перекладач прагнув, навпаки, “показати себе”, виявити своє уміння володіти цим мистецтвом – за окремими, відразу помітними ознаками. Каламбури, жарти, ігри слів – на це, інколи лише на це і витрачалися сили перекладачів.

Були переклади “Аліси” різного гатунку, але одного принципу: вони рухалися від жарту до жарту. Останній, так званий “нейтральний текст”, повинен був вийти сам собою або ж просто вважався неістотним.

А тим часом, в “нейтральному” тексті і міститься найбільш дієва, не проста субстанція – Англія. Загальний зміст може бути переданим сам по собі, якщо проявиться створене російською прийнятне для казки оповідне середовище. Необхідно підібрати стиль, необхідно саме оповідання, а не метафізичний, роз’єднаний набір вигадок.

Англійська казка повинна стати російською, залишаючись при цьому англійською.

Як вже сказано, під час перекладу книг Льюїса Керрола можливо і необхідно переосмислити їх у дусі дитячої літератури іншого народу. “Соня в Царстві Дива” – вже заголовок показує, що перекладач зробив русифікацію одним з основних своїх прийомів. Він використовував цитати – і дуже доречно – І. Крилова: “А вы, друзья, как ни садитесь, Все в музыканты не годитесь” – думає Аліса, тобто Соня, дивлячись, як влаштовуються королівські суди. Англійським дітям кажуть: “Смійтеся, зірочки над нами”, росіяни завчають з малих років “Пташка Божа не знає”, тому Аліса-Соня, коли потрібно їй перевірити всю свою пам’ять, декламує:

“Кицька хитра не знає ні роботи, ні праці:

Без клопоту вона з’їдає Довгохвостого звіра.”

І російському дитяті ясно, як Алісі: “Слова зовсім не ті!”. Цю знахідку мамонтовського перекладача підхопила і Поліксена Сергіївна Соловйова (псевдонім Allegro, 1867 – 1924), поетеса, драматург і художниця, дочка видатного історика С.М. Соловйова, опублікувши наступний російський переклад “Пригод Аліси в Країні Чудес” на сторінках дитячого журналу “Стежина” в 1909 році; відразу ж цей переклад був виданий “Стежиною” окремо.

П.С. Соловйова узяла ту ж “Пташку Божу”, але замість “кицьки” залишила Керролівського “крокодила” і вийшло:

“Божий крокодил не знает ни заботы, ни труда.

Он квартир не нанимает и прислуги никогда”.

До речі, навіть в цих рядках відбилося щось характерне сімейно-соловйовське – побут великої професорської, міської сім’ї з її турботами про квартири, обслуговування і інше. (Знаменитий брат П.С. Соловйової, друг Ф. Достоєвського, натхненник О. Блока, філософ і поет Володимир Соловйов все життя, як “божий крокодил” не мав ні домашнього притулку, ні прислуги і поневірявся по знайомих).

Взагалі показово, що російська “Аліса” виникла в мамонтовсько-соловйовскому середовищі. П. Соловйова знала, безумовно, свого попередника і рухалася в тому ж напрямку (їй, можливо, ім’я його було відоме).

Але, як, не смішно пародіюється “Пташка Божа”, все ж вона повністю російська.

Необхідно знайти щось англійське і в той же час добре у нас знайоме кожному – навіть дітям.

Обгрунтовано і дотепно вирішили цей жарт новітні перекладачі “Аліси” Н. Демурова и Д. Орловська. У них з’явилася “нісенітниця” за мотивами інших, прекрасно відомих дитячих віршів:

Вот дом,

Который построил жук.

А это певица,

Которая в темном чулане хранится

В доме,

Который построил жук [37, c. 47].

І “безглуздо”, і зрозуміло, і “англійською” і в той же час російською.

У ранніх перекладах русифікація виявлялася в різних, інколи абсолютно очевидних формах. “Игра в горелки”, – так був названий розділ, який вже заголовком своїм заподіював і заподіює клопіт не лише перекладачам, але і коментаторам Льюїса Керрола, бо навіть англійці погано розуміють давній, малопоширений термін з назви цього розділу – “Кокус рейс”. Варіант перекладу – “вибіркові скачки” – був зроблений О. Оленічем-Гнененко (переклад майже буквальний), на нашу думку є найбільш вдалим. Л. Керрол мав на увазі безладну метушню і товкотнечу на одному місці, змагання, де немає системи, а тому кожен може вважати, що “виграв”.

“Скачки”, або “горелки”, жителям Країни Чудес довелося влаштувати тому, що вони змокли, опинившись в “морі сліз” Аліси. Втім, спочатку миша запропонувала свій спосіб, вона взялася сушити всю компанію... “найсухішими” цитатами з історичних розповідей про англійську історію про те, що англійським дітям доводиться зубрити з перших шкільних років.

У російського перекладача Миша “сушила” всіх розповіддю з російської історії. “Ну, – з гідністю почала миша, – чи все на місці? Прошу покірно всіх мовчати. Було це в 1912 році. Ми з Наполеоном йшли на Росію, хотіли брати Москву...” [40, c.23].

Вийшло кумедно, живо; мабуть, навіть дуже живо – недостатньо “сухо”: “Билися під Бородіним, – продовжувала мишa, – отримали перемогу, вступили до Москви зимувати. Все було б добре, не станься біди. Москва стала горіти, а хто підпалив, невідомо. Росіяни говорять на французів, французи звалюють на росіян – хто їх розбере. Я у той час жила в палаці і була свідком всього, що відбувалося”.

І миша знову розповіла про суспільство. “Ну. Бачить Наполеон, що погані справи, зібрав нараду, багато думали і знайшли”...

Всі як і раніше тремтіли від холоду і вогкості. “– Пані та панове, – урочисто виступив той журавель, – пропоную засіданню розпуститися для вживання заходів більш енергійних...”

Дронт Додо був замінений Журавлем, так само, як англійська історія замінена російською. Природно, що журавлеві у відповідь на його незрозумілу тираду радять: “Говори російською!”.

У перекладі А.Н. Рождєствєнської, виданому в 1912 році в Петербурзі А.Ф. Марксом, сказано: “Говори зрозуміліше!”, до варіанту “Говори російською!” знов звернувся д’Актиль (псевдонім поета А.А. Френкеля), чий переклад “Пригод Аліси” був випущений видавництвом Л.Д. Френкель в 1923 році (Москва – Петроград). У нього також “найсухіша річ на світі”, яку пропонує всім іншим миша, була зроблена на російський зразок: “Київський великокняжий престол був жертвою постійних усобиць і тому подібне”.

О. Оленіч-Гнененко передав знову буквально: “Говоріть англійською!”. Н. Демурова в цьому випадку занадто відійшла від тексту: “Що це він несе?”, хоча ідея Льюїса Керрола була: “Говори людською!”

Вільгельм Завойовник, папа, Едвін і Моркар, графи Мерсії і Нортумбрії – П. Соловйова переклала дослівно. Для дітей соловйовського кола, мабуть, і пояснення були не потрібні, що все те означає. Але навіть такі діти не здатні були уловити в книзі Керрола всі специфічно англійські речі, незрозумілі російському читачеві.

П. Соловйова, як тільки в тексті вперше згадується Шалений Заєць, від себе додала: “той самий, з яким порівнюють божевільних людей, кажучи: «У нього буйне божевілля, він безумний як Шалений Заєць»”.

Н. Демурова винахідливо обходиться без таких пояснень придумуючи, наприклад, і англійською, і російською, і смішно, і зрозуміло – Робін Гусак. Це ім’я-пародія удається їй тому, що ми прекрасно знаємо англійського Робіна Гуда, так само, мабуть, добре, як свого Івана-дурника.

Головне, проте, не окремі вигадки, а весь текст казки. На самому початку казки безіменний мамонтовський перекладач зробив деяке оповідне зрушення темпоритму – Соня раніше Аліси побачила кролика. Зрушення в перекладі в прискоренні подій: Соня дивується раніше Аліси.

“У цьому не було, звичайно, нічого особливого, – точно перекладає А.Н. Рождєствєнська. – Не здивувалася Аліса навіть тоді, коли кролик пробурмотів про себе:

– Ах, батюшки, запізнюся...

Думаючи про це згодом, Аліса не розуміла, як могла не здивуватися, що кролик говорив, але у той час їй це не здавалося дивним”.

Англійській Алісі не дивно, що Кролик боїться запізнитися. Безіменний російський перекладач прискорив здивування дівчинки. У свою чергу, замість Малюка Біло-Ящірки у нього з’явився дуже смішний Васька – чорний тарган. І Соня, з’явившись в будинку кролика, чує таку розмову:

“ – Кому ж тепер, братики, в трубу-то лізти?

– Як знаєте, я не полізу.

– Ти. Васька, лізь!

– Бач, спритний! Не піду, сам лізь!

– Кому, добродій, накажете лізти?

– Ваські! – наказав кролик.

– Васька, пан тобі велить!”

Зрушення послідовно дотримується і замість гусені перед Алісою виявляється черв’як, замість Капелюшника – Іллюшка.

“Чим ворон схожий на конторку?” – запитує Капелюшник Алісу. Іллюшка Соні ставить питання: “Яка різниця між чаєм і чайкою?!” – дуже доречне за “божевільним чаюванням”.

І все ж не гра слів, не каламбури являються головною складністю: “перекласти Алісу – перекласти Англію”. Характерна для англійців ритуальна, щомиттєва ввічливість і обережність у виразах – ось питання.

Крок за кроком, відточуючи прийом, наші перекладачі в деяких моментах знайшли речі, абсолютно закінчені.