87. Внутрішньополітичний розвиток Німецької імперії наприкінці хіх- на поч. Хх ст.

Унаслідок франко-прусської війни (1870-1871 pp.) завершився тривалий процес об´єднання Німеч­чини. 18 січня 1871 р. у Версалі було проголошено Німецьку імпе­рію, а прусський король Вільгельм І Гогенцоллерн став імперато­ром (кайзером). Згідно з Конституцією, що закріпила панування Пруссії у новій державі, Німеччина була союзом 22 монархій і трьох «вільних міст». Вища влада в державі належала імперато­рові, яким міг бути лише король Пруссії. Він призначав рейхсканц­лера (голову уряду) відповідального лише перед ним, а також чиновників найвищого рангу; здійснював загальне управління країною, скликав або розпускав обидві палати парламенту, вирі­шував питання війни та миру, представляв Німеччину на міжна­родній арені тощо. Найвищим законодавчим органом була Союзна рада (Бундесрат) і палата депутатів (Рейхстаг). Бундесрат складався із представників земель, а Рейхстаг обирався на 5 років (з 1878 р.) на підставі загального виборчого права, яке мали лише чоловіки з 25-річного віку.

Перший канцлер Отто фон Бісмарк (перебував на посаді до 1890 p.). Бісмарк був видатним політиком свого часу, справив значний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави. Вну­трішня політика Німецької імперії відрізнялася консервативним характером.

На початку 80-х років Бісмарк зробив заяви про необхідність проведення широких соціальних реформ у дусі теорії "соціальної монархії", яка передбачала зміцнення монархічного режиму шляхом досягнення соціальної злагоди між різними верствами і станами суспільства, введення робітничого законодавства та практичного забезпечення соціального захисту.

Бісмарк наштовхнувся на опозицію в рейхстазі серед депутатів, які представляли кола багатих промисловців, оскільки соціальні реформи реально загрожували їхнім надвисоким прибуткам. Канцлеру вдалося зламати опозицію за підтримки імператора та широкої громадської думки. У 1883-1889 pp. рейхстаг прийняв три закони про страхування на випадок хвороби, каліцтва, старості та непрацездатності (останній передбачав виплату пенсії робітникам, що досягли 70-річного віку ). Німеччина стала першою країною в Європі, де було прийнято широке соціальне законодавство.

Однак внутрішня політика Бісмарка, спрямована на підтримку прискореної соціальної та економічної модернізації Німеччини за намагання не допустити будь-якого реформування авторитарної політичної системи, призводила до постійних політичних криз і піддавалася критиці з боку полярних політичних сил. Після смерті у 1888 р. Вільгельма І імператором став його онук Вільгельм ІІ (1888-1941). Його стосунки з 74-річним канцлером із самого початку стали напруженими. Приводом до остаточного розриву були підсумки виборів до рейхстагу 1890 р., на яких за соціалістів проголосували майже 1,5 млн виборців. Закон проти соціалістів довелося скасувати й ображений канцлер подав у відставку. Імператор не став його утримувати, запевнивши всіх, що курс засновника Німецької імперії залишиться незмінним.

Наступником Бісмарка став JI. фон Капріві, колишній військовий і недостатньо досвідчений політичний діяч. На відміну від попередника новий канцлер намагався співробітничати з полярними політичними силами - Партією центру та соціал-демократами. За їхньої підтримки було зменшено митні тарифи на ввезення до Німеччини зернових культур, укладено вигідні торговельні договори з Росією, Австро-Угорщиною та Румунією. Ціни на продовольство знизилися, почалося промислове піднесення і підвищення життєвого рівня населення. Однак багаті землевласники були ображені тим, що канцлер нехтує їхніми інтересами задля інших верств населення. Маючи великий політичний вплив у Пруссії, юнкери у 1894 р. змогли відправити Капріві у відставку.

Канцлери часто змінювалися до 1900 р., коли новим керівником уряду став Б. фон Бюлов, який активно підтримував політику "пангерманізму", спрямовану на встановлення світового панування. З його ініціативи було створено Паннімецький союз - організацію відверто шовіністичного спрямування, яка об'єднала консерваторів, націонал-лібералів і військових. їхні плани передбачали експансію Німеччини на Захід - проти Англії та Франції, на Схід (так званий "Drang nach Osten"), насамперед проти Росії, і на Близький Схід. Зростали військові витрати - у 1913 р. вони становили майже половину всіх видатків країни. Величезні кошти виділялися на будівництво військово-морського флоту і напередодні Першої світової війни Німеччина стала другою після Великої Британії морською державою.

На межі XIX—XX ст. зміцнів німецький робітничий рух. Соціал-демократія вийшла з підпілля, прийнявши в 1891 р. нову «Ерфурдську програму», і отримала підтримку 1/3 виборців. У складі Соціал-демократичної партії Німеччини були відомі лідери і теоретики робітничого руху К. Каутський, А. Бебель, В. Лібкнехт, Е. Бернштейн, а сама СДПН перетворилась в одну з найбільш масових європейських партій.