86. Європейський колоніалізм : теорії та практичні різновиди.

Новий період колоніалізму в Європі ХІХ ст. пов’язаний з промисловим переворотом, тобто з появою в Європі, насамперед в Англії, механізованої промисловості. Дві основні риси відрізняють його від попереднього: перехід до широких територіальних захоплень; намагання освоїти країни Азії як ринки збуту європейських товарів і джерел промислової сировини.

Боротьба за території почалася з середини ХVІІІ ст., коли не відбулася промислова революція навіть у Англії, коли у розпорядженні європейців ще не було товарів, які могли б пробитись на азіатські ринки. Тоді території були потрібні головним чином для отримання позаекономічними методами (податки) засобів, необхідних для збереження попереднього характеру торгівлі зі Сходом (вивіз товарів звідти).

Доля майбутніх колоній вирішувалася в основному не у війнах з місцевими державами, а в ході суперництва між європейськими державами. Доля Індії, наприклад, вирішувалася у війнах між Нідерландською і Англійською Ост-Індськими компаніями, а потім – у війнах останньої з Францією. Доля Індонезії і ряду інших територій теж визначалася в ході англо-голландських війн 1652 – 1654, 1665 – 1667 і 1672 – 1674 рр. вони привели до майже повного витіснення голландців з Індії, але залишили їм свободу дій в Індонезії. В ході наполеонівських війн англійці захопили у голландців Цейлон (1796 р.), Капську колонію (1798 р.), Яву (1811 р.), яку потім повернули.

Найбільш значні етапи англо-французької боротьби – війна за австрійський спадок (1740 - 1748) і Семирічна війна (1756 – 1763). В ході останньої Англія перемогла Францію і стала єдиним серйозним претендентом на завоювання Індії. В ході тієї ж війни вона зуміла підкорити Бенгалію (1757 – 1764 рр.) і встановити панування над Перською затокою.

Потім настав час війн з індійськими державами. В результаті чотирьох війн (1767 – 1769, 1780 – 1784, 1790 – 1792, 1799 рр.) Компанії вдалося розгромити Мейсур – найсильнішого противника в Південній Індії. Три війни знадобилося, щоб знищити Маратхську конфедерацію (1775 – 1782, 1803 – 1805, 1817 – 1819 рр.), яка до цього домінувала у Центральній і Північній Індії.

В першій половині ХІХ ст. англійці завершили завоювання Індії, вони приєднали Ассам (1826 р.), Синд (1843 р.), Пенджаб (1845, 1849 рр.). були зроблені спроби розширити володіння і вийти за межі Індії: вдалі по відношенню Бірми (війни 1824 – 1826, 1852 – 1853 і 1885 рр.) і не вдала по відношенню Афганістану (1838 – 1842, 1878 – 1880, 1919 рр.).

Почали створюватися і інші колоніальні імперії. Голландія поступово підкорила майже всі острови Індонезії, які стали з тих пір називатися Нідерландською Ост-Індією. Франція в 1830 р. захопила Алжир, чим поклала початок колоніальному поділу Африки.

Завоювання здійснювалося не стільки руками європейців, скільки при допомозі місцевих жителів, яких колонізатори наймали, озброювали, навчали європейським методам ведення бойових дій і кидали проти армій місцевих правителів. Цілий ряд східних держав були при цьому знищені, інші попали в повну залежність від колонізаторів. І, на кінець, треті, хоч і зазнавали поразок і поступово попадали в так звану напівколоніальну залежність, зберегли суверенітет і деякі можливості самостійного розвитку.

Територіальні захоплення привели до різкого збільшення прибутків колоніальних режимів від збору податків і мит, які стали перевищувати витрати на управління. Колонії давали засоби для нових військових операцій і дозволяли отримувати “колоніальну данину” не тільки окремим купцям, а і всій метрополії. Найбільш суттєвою рисою світової економіки ХІХ ст. стало швидке розширення зовнішньої торгівлі та зміна її балансу. Перший етап промислового перевороту полягав у виникненні фабрик, машинної промисловості, спочатку тільки легкої, насамперед текстильної. І це серйозно змінило співвідношення економічного потенціалу метрополій і колоній. Метрополії отримали можливість запропонувати населенню залежних від них країн свої товари. В цей же період європейські колоністи зрозуміли, що вони можуть “завоювати” країни без військових експедицій, тільки своїми товарами, отримуючи із них прибуток, не втручаючись у внутрішнє життя. Для цього достатньо було нав’язати країні договір, який звільняв європейські товари від мит, давав європейським бізнесменам у східній країні право непідсудності місцевим судам. Так виник стан, який іноді називається “напівколоніальною залежністю”. У неї попали Османська імперія і Іран, після “опіумних” війн – Китай, а з 1853 р. – Японія. Але останній вдалося дуже скоро від залежності звільнитися і навіть прийняти участь у поділі світу між державами уже в кінці ХІХ ст. Світова торгівля в ХІХ ст. зробила небачений раніше стрибок.

Основну долю в європейському експорті займали продукти текстильної промисловості – тканини і пряжа..

Порівняно незначний відсоток у ввезенні у країни Сходу займали устаткування і машини. В імпорті Індії вони складали 8 – 10%, але важливо підкреслити, що відсоток не знижувався, в той час як обсяг зовнішньої торгівлі ріс стрімко. Ця обставина має відношення і до питання, яке ми будемо розглядати нижче – до проблеми вивозу капіталу і процесу індустріалізації. Із наведених цифр видно, що він почався вже у другій половині ХІХ ст., і якраз у колоніях, а не в незалежних країнах.

Переорієнтація зовнішньої торгівлі вплинула ще на один процес – спеціалізацію серед самих східних країн. Розвиток плантаційного господарства на Цейлоні, в Індонезії і ряді інших країн зробило господарство цих країн більш спеціалізованим, їхній експорт став більш обмеженим по номенклатурі. В Єгипті стали займатися вирощуванням і експортом бавовни. На Філіппінах більше 90% експортних товарів складали чотири товари – манільська пенька, цукор, тютюн, кава, а пізніше тільки трьох (випала кава). Індонезія на 2/3 спеціалізувалася на вирощуванні цукру і кави, Малайя – на олові (29%) і каучуку (20%).

Великі країни не дають різкого скорочення номенклатури, хоча теж значно змінюють склад свого експорту. В Індії різко зменшується вивіз тканин, індиго, опіуму, а зростає експорт пшениці і рису, бавовни, чаю. Китай теж переживає спади і піднесення в експорті різних товарів.

Оволодіння ринками країн Сходу відбулося не просто в процесі економічної конкуренції дешевих фабричних товарів з дорогими кустарними, але вимагали також адміністративних і військових зусиль. Колонізатори робили значні зусилля, щоб ліквідувати внутрішні митні бар’єри, які зберігалися у підкорених ними країнах. Завдання освоєння внутрішнього ринку вимагало і створення інфраструктури, в першу чергу будівництва шляхів. На кінець 60-х років була споруджена сітка телеграфного зв’язку по всій Індії, і Індія отримала телеграфний зв’язок з метрополією, що значно підвищило ефективність управління колонією з Англії.

Період експлуатації колоній і напівколоній промисловим капіталом характеризується, на відміну від попереднього, реальним викачуванням засобів із країн Сходу, дякуючи активному зовнішньоторговому балансу європейських країн. Руйнівні наслідки часткового захоплення європейським капіталом зовнішньої торгівлі Азії і внутрішньої торгівлі багатьох країн проявлялися не тільки в колоніях, і навіть не стільки в колоніях, скільки в напівколоніях, або залежних країнах.

Третій період колоніалізму (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) характерний масовими захопленнями нових територій, спробами поділити між європейськими державами всі неєвропейські народи і території. Його називають іноді “періодом імперіалізму”. Це визначення має сенс, якщо під імперіалізмом розуміти загарбницьку політику, але не вкладати у нього уяву про “останню стадію капіталізму”. Якраз у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. прагнення до оволодіння територіями набрало маніакального характеру. Європейська держава, яка хоч трохи себе поважала, стало “непристойно” не мати колоній. Почався поділ Африки, яка до того не притягувала до себе увагу, оскільки кліматичні умови там були такі, що європейці помирали масами від хвороб. На карті Африки знайшлося місце для колоній Німеччини і навіть Бельгії, а потім і Італії, на кінець мали обширну колоніальну імперію і французи. Ті ж французи знайшли собі ще шматочок суші, який можна було прибрати до рук – східний Індокитай. Продовжувалося розширення Британської і Російської імперій, причому розширення їх кордонів, здається, відбувалося за принципом змагання – хто захопить більше простору в Центральній Азії. Кожна із держав боялася, що їх захопить друга, і квапилась “проникнути” усюди, відкинувши розуміння доцільності. В діяльності колонізаторів в цей період проглядаються симптоми ірраціональності, переслідування фантомних цілей “імперської величі”, нікчемної боротьби самолюбств. Колоніальні держави прагнули поділити на “сфери впливу” і ті країни, які зберігали деяку незалежність.