16.Загальна характеристика Відродження та Реформації

Відродження і Реформація - найбільші й найзнаменніші події пізнього західноєвропейського середньовіччя.

Термін «Відродження», введений десь у середині XVI ст., спершу означав факт воскресіння, відновлення в духовній культурі тих видатних досягнень античної цивілізації, що були втрачені в епоху середньовіччя. Зараз цей термін, не втративши свого первісного сенсу, трактується ширше. У наш час він уживається для цілісної характеристики комплексу суттєвих історичних перемін, таких як сутність капіталістичних виробничих відносин, поступове піднесення буржуазії в боротьбі з феодальною реакцією, різке загострення соціальних суперечностей, формування національної державності та абсолютних монархій.

Коли говорять про Відродження, мають також на увазі кризу римо-католицької церкви і релігії, формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичної культури, мистецтва і світогляду.

Передумовою та основою Відродження був гуманізм - прагнення вчених, філософів, політиків замінити традиційне для середньовічної схоластики дослідження текстів Біблії й творів отців церкви вивченням людини, її психології та моралі. Представники гуманізму протиставляли церковно-схоластичній вченості світські науки і освіту, які вивчали людину, її відносини з іншими людьми, спираючись при цьому на досвід, раціоналістичні оцінки й висновки. Гуманісти стверджували, що місце людини в суспільстві має визначатися заслугами індивіда, набутими лише власною діяльністю, і не повинно залежати від будь-яких інших факторів, безпосередньо не пов´язаних з цією діяльністю.

Гуманізм природно обумовив різке підвищення інтересу до античної спадщини. Звернення до епохи античності було у них передусім виразом неприйняття, заперечення панівних і санкціонованих католицизмом політико-правових порядків і доктрин феодального суспільства.

Найбільший інтерес викликали вчення Арістотеля, Платона, Цицерона, римських юристів. У вивченні їхньої наукової спадщини центр тяжіння було перенесено на розкриття тих аспектів політико-етичних вчень, концепцій держави і права, висвітлення й розроблення яких максимальною мірою відповідало практико-політичним та ідейним запитам Відродження. Зокрема, набула актуальності теза про те, що однією з головних складових гідності індивіда є громадянськість, безкорисне та ініціативне служіння загальному благу. А під поняття загального блага почали підводити уявлення про державу з республіканським устроєм, спертим на принципи рівності й справедливості. Тоді ж було підновлено стародавню концепцію суспільного договору, за допомоги якої пояснювались як причини виникнення держави, так і легітимність державної влади.

Великий внесок зробило Відродження у формування світського раціоналістичного світогляду, вироблення справді наукової методології вивчення природи і суспільства, зокрема й методології аналізу держави, політики, права. Предметом дослідження став об´єктивний світ, закономірності його руху, а описання й пояснення цих закономірностей вимагає застосування надійних знарядь дослідження, таких як відчуття й розум. За їхньої допомоги вчені Відродження розраховували досягти істини.

Значення західноєвропейського Відродження ХІУ-ХУІ ст. для прогресу політичної думки важко перебільшити. Саме йому належить розроблення основ світського раціоналістичного світогляду нового часу і перетворення проблеми людини в центральну проблему науки про державу і право.

Класифікація періодів

п'ять періодів доби Відродження :

Протовідродження ( Передвідродження) (2-а половина XIII століття — XIV століття)

Раннє Відродження (1410/1425 рр. XV ст. — кінець XV століття)

Високе Відродження (кінець XV — перші 20 років XVI століття)

Пізнє Відродження (середина XVI — 90-і роки XVI століття

Північне Відродження — XVI століття, співіснування з північним і італійським маньєризмом

Провісниками Відродження виступили поет Данте, художник Джотто та інші. Але родоначальниками. Відродження вважаються Франческо Петрарка (1304—1374), автор «Книги пісень» і Джованні Бокаччо (1313—1375), автор «Декамерону».