14. Жанрова система міської літератури.

На зміну лицарській приходить реалістична міська література. Міська література з’явилася наприкінці XII ст. Для неї були властиві здоровий глузд, схильність до колоритних картин буденного життя, зокрема селянських і міських низів. Міська література рідко виступала проти феодальної системи, а в основному обмежувалася лише критикою тих чи інших сфер її діяльності, причому критика була більш жартівливого, ніж сатиричного характеру.

Міська література опанувала цілий ряд жанрів лицарської поезії, суттєво їх змінюючи. Виникла публіцистична, сатирична та жартівлива лірика, яка була позбавлена музичного супроводу, складалася з коротких віршованих розповідей побутового змісту; з’явилися великі сатиричні та алегоричні романи, багата й різнобарвна дидактична література. Поети намагалися копіювати дійсність, не уникаючи грубих моментів, стиль максимально наближали до розмовної мови, з’явилося багато слів і виразів професійного, навіть архаїчного походження.

Фабліо - невеликі віршовані оповідання про кумедні й безглузді події з повсякденного життя. Найпростіші – нагадують анекдот. Деякі мають соціальну спрямованість. Також наявна сатира, викриття пороків. У центрі уваги - городяни. Простіший тип зводився до анекдоту чи чистого гумору, що з’явився на комічній ситуації, грі слів тощо.

Фабліо дали матеріал для новел Боккаччо й інших оповідачів, дещо – в романі Рабле. У Німеччині аналогічний жанр - шванки. У Німеччині аналогічним до фабліо жанром були шванки. Особливо відомою була повість Штріккера «Пон Аміс» (XІІІ ст.), яка складалася із серії шванків, у яких відображалися походеньки хитрого священикаУ своєму циклі творів автору вдалося відобразити тогочасні суспільні порядки та звичаї.Шванк, на відміну від французького фабльо, що перестав існувати наприкінці XІV ст., не зник навіть у добу Реформації, довго залишаючись популярним читання серед міщан і селян.

До фабліо дуже близький французький "Роман про лиса". Його головний герой – лис Ренар, показано його витівки. Тридцять частин - відгалужень, складалася за три чверті століття з кінця 12 до середини 13, творило не менше 10 авторів. В основі не цільна фабула, а розрізнені перекази. Пряме джерело - казки про тварин, фольклор. При виникненні сатиричних цілей не було, але потім усе більше й більше – хитрий розбишакуватий лис втілює риси стану міщанства, що набирало сили. Це відповідає зміні свідомості городян. До середини 13 століття основна частина закінчена. Однак доповнення продовжують з'являтися. 1270 – "Коронування лиса". Франція прославилась "Романом про троянду". Перша частина в 30-х роках 13 століття написана Гільомом де Лоррісом у куртуазних тонах.

Другу групу утворили фабліо з більш розвиненими сюжетами, в яких сміх мав певну спрямованість. У них висміювались дурість чи надмірна довірливість, прославлялися кмітливість, вправність рук і розуму.Автори цих невеличких розповідей, наповнених простотою і жартом, проникали в усі куточки міського й сільського життя, відображуючи з усією повнотою внутрішній світ селян і буржуа, хоча й не переслідували викривальної мети. Героями фабльо часто виступали представники духовенства і лицарства, які не зберегли відповідної ідеалізації. Зіткнення селян з лицарями і ченцями — один з улюблених сюжетів коротких оповідань. Кмітливість і спритність селян часто брала верх над нездогадливими

Лірика: ваганти або голіарди. Творили близько до народної поезії сатиричні й радісні пісні Рютбеф - публицистична поезія, реалізм, злободенність.

15.ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО: ОСОБЛИВОСТІ ЖАНРІВ.

Наймасовішим та найулюбленішим видом мистецтва в середні віки був театр. Вистави ставилися по всій Західній Європі лише силами любителів — міщан. Не існувало жодної спеціальної театральної будівлі. Вистави відбувалися або на тимчасово зведених дерев’яних помостах на міських майданах (Франція, Німеччина), або на підмостках, які ставили на колеса (Англія) та вивозили на міський майдан, чи безпосередньо у дворах готелів (Іспанія, Португалія. Вистави влаштовували в церковні свята та у дні ярмарок. Проте вистави заборонялися церквою, яка вела постійну боротьбу з театром. Було заборонено під страхом суворого покарання виконувати в церквах і на цвинтарі, згідно з поширеним звичаєм, сценічні ігри, п’єси, маскаради, а також удавати єпископів, королів, принців.

У середні віки популярними стали такі жанри церковної драми: містерія, мораліте і міракль.

Вершиною театрального Середньовіччя була містерія (від лат. Misterium — служба), яка створювалася на основі сюжетів Старого і Нового Заповіту. В ній брало участь майже все населення міста: одні — в якості акторів (від 300 і більше чоловік), інші — глядачів. Вистава приурочувалася до ярмарку, урочистих свят. Сюжети, як правило, запозичували з Нового та Старого заповіту. Дія відбувалася зранку до вечора впродовж декількох днів. Небо, земля і пекло складали один світ, а людина в цьому світі була піщинкою й центром. Найбільш поширеними були містерії Арнауля Гребаня, відома французька «Містерія Старого заповіту». Наприкінці XLV і в XV ст. з’явилися містерії світського характеру: «Зруйнування Трої», «Облога Орлеану».

Містерії грали від двох до двадцяти п’яти днів підряд. Для їх створення необхідний був особливий автор — драматург, а для постановки — режисер. Театр містерій виник в Італії, в Римі. З 1264 року їх ставили в цирку Колізею, а через сто років — в Англії і Франції. За відвідування спектаклю на майдані брали невеличку платню. «Сидячі» місця коштували дорого і діставалися багатим.

Іншим популярним жанром були мораліте (від франц. morale — мораль) — п’єси повчального характеру з алегоричними персонажами. Теми їх бралися із життя, а не з біблійних текстів. Ставили притчі про «Праведника і гультяя», «Розумного і Нерозумного».

У XІІІ ст. набув популярності новий жанр — міракль (від лат. miracle — диво) — літургійна драма на сюжети Священного писання. Вона поєднувала побутові сюжети із зображенням дива святих і діви Марії. Часто у міраклі розповідалося про життя грішника, врятованого Богородицею чи святим після його молитов і каяття. Один з найвідоміших «Міракль про Теофіле», створений Рютбефом.