Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
идпзк.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
308.52 Кб
Скачать

1питання

«Історія держави і права зарубіжних країн» як наука та юридична дисципліна.

історія як наука виникає на початку цивілізації, щоб ста-ти незмінним супутником людини, її вчителем, вихователем. Уже стародавні автори намагались не тільки описати відомі їм факти історії, але і пояснити їх. Разом з тим історія ставала засобом боротьби класів і партій .

Історичне знання досягло великих успіхів протягом XVІІІ, і особливо XІX століть. Завдяки працям вчених-істориків ми дізнались про стародавні цивілізації Сходу, Греції і Риму, про велич Київської Русі.

Місце історії держави і права в системі юридичних дисциплін в основному визначають реалії об’єкта дослідження. Вона визначає різноманітність першопричин виникнення і розвитку держави і права. При цьому особливе значення на-дається зміні організаційно-виробничої структури суспільства. Стан суспільства значно ускладнюється в період розкладу первіснообщинного ладу, коли виникає загроза його послаб-лення, розпаду і навіть загибелі. У зв’язку з цим виникає не-обхідність в особливій, регулюючій силі, яка стоїть над сус-пільством, забезпечує його життєздатність і цілісність. Цією силою стала держава. У міру поглиблення соціального роз-шарування населення механізм держави все більше контро-люється верхівкою суспільства, яка ставить його на службу в першу чергу власним інтересам. Надалі необхідність держави і права обумовлюється всією сукупністю причин найрізнома-нітнішого, перш за все, загальнонаціонального характеру. Навіть у країнах, де державна влада особливо інтенсивно ви-користовувалась чи використовується з вузькокласовою, ін-коли клановою метою, держава, як і основна частина права, зберігає і суспільне призначення: захист від стихійних лих, епідемій, боротьба з кримінальною злочинністю, оборона держави та інші заходи, що відповідають інтересам більшості.

Загальні закономірності розвитку держави і права в кожній країні проявляються неоднозначно. Відповідно “логічний”, тобто загальна закономірність розвитку, та "історичний" вияв цієї закономірності в усій складності приватних модифікацій протягом дуже тривалого історичного часу повністю не співпадають.

Фактично це і визначає взаємозв’язок історії держави і права з теорією держави і права.

Таким чином, історія держави і права досліджує держав-но-правовий процес у часі і просторі та виявляє конкретно-історичні закономірності, тобто "історичний". Теорія держави і права, спираючись на наукові результати історико-юридичних досліджень, формулює, відкриває найбільш зага-льні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, тобто “логічний”. Таким чином, науково об-ґрунтоване розкриття суті державно-правового процесу пе-редбачає тісну взаємодію цих наук.

Це повною мірою стосується і взаємозв’язку історії дер-жави і права з історією політичних та правових вчень, яка вивчає виникнення і розвиток, соціальну ефективність держа-вних та правових вчень в їх історичній конкретності і хроно-логічній послідовності.

Отже, історія держави і права разом з теорією держави і права та історією політичних і правових вчень утворюють групу так званих теоретико-історичних наук, які є теоретич-ною основою галузевих юридичних наук.

2 Питання

Джерела з історії держави і права країн Стародавнього Сходу

До найдавніших джерел єгипетського права належать звичаї, тісно пов'язані із міфічними приписами та релігійними нормами. За легендою початок давньому законодавству Єгипту поклав бог Тот, який передав єгипетським жерцям 42 священні книги. У давньоєгипетській міфології можна зустріти описання різних правових процедур та символів. Саме єгиптяни стали використовувати важелі як символ правосуддя. Магічні пророкування та ритуали здійснювали жерці. Велике значення як джерела права мало законодавство фараонів. Воно було досить рухливим, а сам фараон розглядався як постійно діюче живе джерело своїх законів. Своєрідні зводи давньоєгипетського права було складено за чотирьох фараонів: Менесі (кінець

IV тисячоліття до н. е.), Сазіхісі в епоху Стародавнього царства, за Рамзеса II Великого та за фараона Бокхоріча (720-715 роки до и. е.).

V багатьох випадках чинність джерела права отримували судові рішення фараона та верховного жерця лжаті. адміністративні розпорядження вищих посадових осіб, а також міжнародні договори.

3 Питання

Суспільний та державний лад Стародавнього Єгипту

Давні єгиптяни називали свою країну Кемі. Письмові знаки єгиптян покладено в основу фінікійського алфавіту, що дав початок азбуці греків і римлян. Єгипетські вчені розроби-ли основи багатьох наук: астрономії, медицини, геометрії, механіки, архітектури.

Рабовласницький устрій у господарському житті Єгипту мав більше значення, ніж в інших стародавньосхідних деспо-тіях. Раби працювали в царських і храмових господарствах, маєтках великих чиновників, були домашньою челяддю.

Панівним класом стародавньоєгипетського суспільства були рабовласницька знать і жерці. Становище знатної люди-ни визначалось трьома умовами: давністю роду, величиною землеволодіння, посадою, яку вона займала.

У кінці Стародавнього царства, скориставшись послабленням центральної влади, аристократія, особливо провінційна (номова), встановлює майже повну незалежність. Влас-ники провінційних землеволодінь звільняються від виконання робіт на користь держави. Особливо це стосувалось провін-ційних правителів – номархів. Це стало однією з причин роз-паду Стародавнього царства.

У період Стародавнього царства, незважаючи на значне посилення централізації, номова аристократія зберігає та зміцнює привілеї. Свої володіння вони називають батьківськими, тобто спадковими, і, таким чином, незалежними від волі дер-жави.

Спадковими стають також титули і посади, які займали предки (особливо посада номарха).

У період Нового царства положення аристократії зміню-ється: вона змушена була примиритись з деспотичним пану-ванням фараона і його адміністрації з однієї сторони, і з вису-ванням жерців – з іншої. Становище жерців у період Нового царства заслуговує на особливу увагу. Храми і жерці стають власниками величезних багатств – землі і коштовностей. Жрецьке звання стає спадковим у певних сім’ях. Призначення на церковні посади стало проводитись незалежно від уряду.

У період Пізнього царства привілейованим станом, поряд із жерцями, стали воїни.

З XІV ст. до н.е. в Єгипті соціальне становище вільних осіб визначалось родом занять. Такий поділ мав ознаки кас-тової системи. Жерці, лікарі належали до вищої касти. Вони відрізнялися від інших зовнішнім виглядом. Жерці не носили головних уборів, голили голову, використовували косметику. Знать наслідувала їх приклад.

Воїни-ополченці, які отримували за службу земельні на-діли, також об’єднувались в окрему касту. Свої касти мали кондитери, птахолови. У касті знедолених перебували ті, хто займався бальзамуванням трупів, виготовленням мумій. “Злодій у законі” також мав офіційне право бути членом своєї касти – злодійської корпорації, але за умови, якщо він сплачував по-даток.

Основна маса сільського населення була вільною, про-живала в селах і представляла собою сільську громаду.

Сільська громада виникає разом із розпадом роду. Від родових порядків у громаді зберігається колективна власність на землю: купувати, продавати, міняти її можна тільки за зго-дою всіх членів громади.

Кожна сім’я володіла земельним наділом спочатку тим-часово, а потім постійно. У спільному користуванні залиша-лись вільні землі, ліси, луки. Управління громадою здійсню-валось загальними зборами, радою, старійшиною.

За своїм характером сільська громада - це перехідна форма від колективної власності на землю до індивідуального господарства. Але в умовах Стародавнього Сходу сільська гро-мада збереглась і після того, як виникло класове суспільство. Це пояснювалось тим, що землеробство було можливим тіль-ки за умови зрошування земель. При наявних знаряддях праці спорудження і підтримка в належному стані зрошуваних сис-тем була під силу тільки великим колективам. Колективним було як спорудження, так і використання каналів. У цьому головна причина того, що сільська громада не загинула, що, не змінюючись, зберігалась протягом тисячоліть.

Більша частина членів громади володіла невеликими на-ділами. Вони часто розорювались і втрачали наділи, потрап-ляючи в залежність.

В епоху Нового царства більша частина єгипетських се-лян працювала на державних і храмових землях. Питання зрошення вирішував центральний уряд. Більшу частину вро-жаю у селян забирали. З розповсюдженням системи примусо-вої праці все більше стирається різниця в становищі рабів і вільних працівників. Як і вільні селяни, маси рабів працюва-ли в державних господарствах, іноді раби наділялись землею. Основну масу рабів постачали війни, але чимало їх вийшло з числа розорених селян.

В усі періоди історії Стародавнього Єгипту вся влада зосереджувалась у руках фараона (30 династій – близько 200 фараонів).

Релігія, яка була в Стародавньому Єгипті державною, тобто загальнообов’язковою, відносила його до богів. Як ке-рівник культу, “син бога” фараон вважався посередником між землею і небесами: жерці виконували свої обов’язки за його дорученням.

Успадкування престолу відбувалось у межах однієї і тієї ж правлячої династії (від батька до старшого сина).

Законним вважався тільки той фараон, який народився від шлюбу між принцом і принцесою правлячої династії. Тому цариці майже завжди були рідними сестрами своїх чоловіків.

Влада фараона була необмеженою і здійснювалась через чиновників.

Центральне управління країною здійснював візир (араб-ська назва, стародавньоєгипетська – джаті). Один із візирів Стародавнього царства визначав свої обов’язки: “видавати закони, розмежовувати земельні наділи, вершити суд і здійс-нювати вищі поліцейські функції”. Особливо наголошується на тому, що візир був головою шести судових палат.