Розділ 2 технології та механізми розвитку соціального туризму в україні

2.1. Тенденції розвитку туристичної галузі України

Із прийняттям Верховною Радою України «Закону про туризм» розпочався новий етап відродження та розвитку українського туризму. Сьогодні ж туризм розглядають як одну з найперспективніших галузей економіки України, що в недалекому майбутньому має стати однією з провідних. Стаття 4 цього закону визначає організаційні форми туризму – міжнародний і внутрішній. До міжнародного належать в'їзний туризм та виїзний. Внутрішній туризм означає подорожі в межах території України громадян України та осіб, які постійно проживають на її території.

Варто зазначити, що практика та традиції іноземного туризму в Україні (як складової колишнього СРСР) започатковані ще за часів радянської влади у 30-ті рр. минулого століття. 11 квітня 1929 р. було створено Державне акціонерне товариство з іноземного туризму в СРСР при Наркоматі зовнішньої і внутрішньої торгівлі. У 1933 р. Президія ЦВК СРСР прийняла спеціальну постанову про злиття ДАТ «Інтурист» і Всесоюзного акціонерного товариства «Готель» та утворення на їх базі Всесоюзного акціонерного товариства з іноземного туризму в СРСР – ВАТ «Інтурист», який мав на території колишнього Союзу майже 100 відділень і агентств, а також співпрацював з понад 700 турфірмами у більше ніж 100 країнах світу.

Реалії часу змушують Україну шукати свого місця у світовій туристичній індустрії. Керівництво Державної туристичної адміністрації України бачить майбутнє галузі в розвиткові транспортних коридорів та туристичної інфраструктури. Ще одне зі стрижневих питань – контроль за якістю туристичних послуг, що надаються клієнтові. Отже, про туризм в Україні серйозно заговорили, проголосивши його пріоритетним напрямом української економіки, а це дуже важливо для розвитку галузі [18, с. 9].

У непростих умов перехідного періоду український туризм із року в рік працює динамічно та прибутково, нарощує обсяги виробництва товарів і послуг, підвищує якість і культуру обслуговування. Згідно з оцінками Міністерства економіки України, продукти та послуги, пов'язані з діяльністю туристичної галузі, становлять близько 10% валового національного продукту, а за загальними оцінками, близько 15% робочої сили в Україні зайнято в туристичному бізнесі та супутніх галузях. Туристична діяльність в Україні сприяє розвитку тих територій, де наявні рекреаційні ресурси й немає перспектив для промисловості, створюючи нові робочі місця, підвищуючи рівень доходів населення, водночас забезпечуючи збереження пам'ятників історії, архітектури, культури (табл. 2.1) [19, с. 23]. Попри всі політичні та соціально-економічні негаразди останніх років індустрія туризму стала тією галуззю народного господарства України, яка без залучення державних дотацій стабільно нарощує обсяги виробництва туристичного продукту.

Упродовж останніх чотирьох років спостерігається прогресивна динаміка як за кількістю туристів, так і за надходженнями від цієї сфери. Правда, фактичні матеріали оптимістичніші, ніж розрахункові, в яких закладена певна величина міцності. Водночас питомі величини цієї діяльності потребують добротного фахового, досконалого організаційного та нормативно-законодавчого забезпечення, тим більше, що така сфера економічної діяльності тісно пов’язана з багатьма галузями української економіки.

Створення нового іміджу українського турпродукту, конкурентоспроможного в нашій державі та за кордоном, комплексний підхід до розвитку туризму й курортів на регіональному рівні, підтримка розвитку малого та середнього бізнесу в туристичній галузі зумовили неухильне зростання кількості туристів й обсягів наданих їм послуг.

Розвиток туристичної сфери України впродовж останніх років характеризується позитивною динамікою: зростають обсяги в’їзного (іноземного) та виїзного туризму, підвищується ефективність господарської діяльності підприємств та продуктивність праці Позитивні досягнення у сфері розвитку міжнародного туризму в Україні сьогодні підтримують на всіх рівнях управління, про що свідчать позитивні темпи розвитку. Так, упровадження безвізового режиму в'їзду на територію України жителів Євросоюзу й безтермінового безвізового режиму відвідування України для громадян Євросоюзу і Швейцарії з 1 вересня 2005 р., спрощення візового режиму для певних категорій мешканців інших країн сприяють нарощуванню потоків іноземних туристів до нашої країни. Тільки за минулий рік кількість європейців, котрі відвідали Україну, збільшилася у 2,3 рази. Водночас у туристичній галузі України лишається нерозв'язані ряд проблем. Зокрема, за загальною кількістю відвідань країна ще значно поступається іншим країнам, зберігаються помітні регіональні диспропорції у розвитку туризму. Досі рекреаційно-туристичний потенціал більшості областей України використовується недостатньо. Серед інших проблем – повільні темпи зростання обсягів інвестицій у розвиток матеріальної бази туризму; відсутність відповідних об'єктів для розвитку туристичної діяльності в сільській місцевості; невідповідність значної частини туристичних закладів міжнародним стандартам; недостатній розвиток туристичної, сервісної та інформаційної інфраструктури в зонах автомобільних шляхів та міжнародних транспортних коридорів; неузгодженість питань щодо використання рекреаційних ресурсів та їх збереження. Отже, можна стверджувати, що в результаті активної державної політики та узгоджених дій усіх органів державної та місцевої влади з розвитку туризму, зокрема в міжнародних транспортних коридорах, створення прийнятних і прозорих «правил гри», сприйняття міжнародного туризму як засобу інтеграції у світовий та європейський простір, а також як форми розвитку інтеграційних комунікацій туризм стане потужною індустрією. Надалі поступальність і інтенсивність розвитку буде залежати від комплексної та планомірної реалізації стратегії підтримки позитивного іміджу України, створення конкурентоспроможного українського турпродукту, його розгорнутої реклами на внутрішньому та зовнішньому ринках, впровадження інновацій, залучення інвестицій, ефективності впровадження комплексного підходу до розвитку туризму.

Необхідність розгляду історії розвитку соціального туризму і її позитивних тенденцій для сучасного розвитку соціального туризму в Україні очевидні. Для того, щоб удосконалювати модель розвитку соціального туризму в сучасних ринкових умовах необхідно проаналізувати, вивчити й узяти до уваги той досвід управління і функціонування соціального туризму, який існував десятиліттями в радянський період. Водночас необхідно проаналізувати зарубіжний досвід розвитку соціального туризму і врахувати ті його позитивні моменти, які можна адаптувати до нашої держави. Отже, враховуючи особливості розвитку соціального туризму в СРСР, а також беруть до уваги досвід розвитку соціального туризму за кордоном, можна сформулювати пропозиції щодо побудови нової моделі розвитку соціального туризму в ринкових умовах, адаптованої для України.

Розгляд історії розвитку соціального туризму слід почати з СРСР, оскільки державно-регульований і організований початок він належало саме в Радянському Союзі в 1920 році. У Радянському Союзі історично переважав соціальний туризм, в розвитку якого можна виділити декілька етапів.

Перший етап (1920-1936 рр.) характеризується створенням соціально-економічних умов, зародженням і організаційним становленням екскурсійного і туристичного руху. В умовах відновлення і реконструкції народного господарства розгортання культурної революції створюються перші установи пролетарського туризму, покликані активізувати масовий відпочинок трудящих, задовольняти їх потреби в пізнанні культурних цінностей і природи Батьківщини. У екскурсії, поїздки і подорожі залучаються тисячі трудівників. Створене до Жовтневої революції «Російське товариство туристів», що проіснувало до 1928 р., реорганізується в Товариство пролетарського туризму. За короткий строк діяльності (1928-1930 рр.) воно зуміло об’єднати до 75 тис. людей. Відповідно до програми товариство висувало перед його членами не тільки завдання знайомства з країною з метою самоосвіти, розвитку етичних і фізичних якостей, кращого використання можливостей відпочинку, а й активної участі в соціалістичному будівництві, наданні допомоги відсталим народам в освоєнні культурної спадщини, проведенні дослідницької роботи з виявленню природних багатств.

За задумом організаторів туризм у перспективі має стати необхідною частиною побуту, не тільки особистою справою кожного, а й масовим суспільно-політичним рухом.

У своїй роботі Товариство пролетарського туризму спиралося на осередки установ, на промислових підприємств, радгоспів й колгоспів, при клубах і будинках-читальнях. Його відділення окружного і обласного масштабу були у всіх республіках. Розроблялися маршрути, видавалася методична література. Організовувалися походи та подорожі по 200 пішохідним, човновим, велосипедним і змішаним маршрутам у ближні і дальні райони країни. У цілому діяльність товариства характеризувалася політичною цілеспрямованістю, доброю організацією, тісним зв’язком з широкими масами.

У 1930 р. відбулося об’єднання Товариства пролетарського туризму з Акціонерним товариством «Радянський турист», організованим раніше на базі екскурсійних організацій Наркомпроса, НКВД, ВСНХ, краєвих виконкомів і інших державних установ. Об’єднання здійснювалося з метою ліквідації тенденції перетворення туризму в чисто комерційну організацію, що почало помітно виявлятися в діяльності АТ «Радянський турист».

У результаті злиття двох організацій створюється Всесоюзне добровільне товариство пролетарського туризму і екскурсій. Серед основних його завдань були: розвиток масовості туристичного руху, поєднання виховної та ідеологічної роботи з організацією культурного відпочинку, етичний і фізичний розвиток особистості.

У 1930 р. туристичний рух уже охоплював 500 тис. осіб, зокрема 95 тис. учасників дальніх подорожей. Змінився контингент тих, хто відпочивав на турбазах і брав участь у Всесоюзних маршрутах. У 1930 р. робітники та селяни становили 31% від загальної кількості, у 1931 р. – уже 59%.

До цього часу в національному туризмі склалися і набули масового поширення два основні напрями: походи трудящих, особливо молоді, в рамках самодіяльного туризму і туристично-екскурсійні поїздки й подорожі по планових маршрутах. Обидва напрями вимагали однаковою мірою постійної уваги та створення сприятливих умов для свого подальшого розвитку.

Другий етап розвитку туризму (1936–1969 рр.) характеризується впровадженням нових організаційних форм управління. Проходить відновлення створених туристично-екскурсійних підприємств, об'єктів культурного і екскурсійного показу.

У 1936 р. відповідно до постанови ЦВК СРСР на ВЦСПС і його органи на місцях покладається безпосереднє управління роботою в галузі екскурсійної діяльності, масового туризму й альпінізму в країні. З цього ж року організацію туристично-екскурсійної роботи починають забезпечувати створені профспілками територіальні туристично-екскурсійні управління (ТЕУ). Радянські профспілки та їх туристично-екскурсійні установи під керівництвом партійних органів за широкої участі комітетів комсомолу й активній підтримці державних і господарських організацій перетворюють туризм і екскурсії на масовий рух, що охоплює мільйони трудящих.

З червня 1958 р. питаннями міжнародного молодіжного обміну в СРСР стало займатися Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник». У розвитку молодіжного туризму виділялися такі основні напрями: міжнародні молодіжні туристичні зв'язки (прийом груп зарубіжної молоді й організація радянського туризму за кордон); внутрішньосоюзні подорожі й перебування в молодіжних таборах.

У 1962 р. на базі ТЕУ створюється система рад з туризму, керівництво якої здійснює Центральна Рада з туризму ВЦСПС. У 1969 р. відбувається подальше становлення структури органів управління туризмом і екскурсійною діяльністю. Створення системи рад з туризму і екскурсій (РТЕ), діяльність яких координувалася Центральною радою, дала змогу значно розширити масштаби туристично-екскурсійного руху в країні, залучити до участі в управлінні ним численний громадський актив, широко використовувати ресурси суміжних галузей народного господарства, можливості господарських і транспортних об'єднань. Усе це сприяло поліпшенню матеріальної бази відпочинку й туризму в країні, збільшенню обсягів туристичних послуг, що надаються населенню, підвищенню якості обслуговування. Активну участь у розвитку туристично-екскурсійної справи брали: Добровільне спортивне товариство профспілок, Центральна дитяча туристична екскурсійна станція Міністерства освіти СРСР, Міністерство культури СРСР, Державний комітет СРСР з іноземного туризму.

Розвиток туризму в цей період був тісно пов'язаний з діяльністю трудових колективів, їх профспілок. Туризм виконував не тільки оздоровчі й освітні функції, а й виховні. Соціальні програми включали: заходи, приурочені до святкування знаменних дат у житті партії, держав, народів, прогресивних об'єднань трудящих і молоді; поїзди, круїзи дружби, що включає неформальне спілкування, обмін досвідом роботи, обміни групами і робочими делегаціями між містами-побратиймами й областями, участь у фестивалях, днях і тижнях солідарності і дружби, поїздки по тематичних маршрутах.

Третій етап (1970-ті – середина 80-х рр. ХХ ст.) характеризується переважно екстенсивним розвитком внутрішньоспілкового та іноземного туризму в СРСР, а також подальшими змінами в структурі управління.

Важливу роль у вдосконаленні організації та управління туризмом і екскурсіями в країні зіграло виконання постанов ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦСПС «Про заходи щодо подальшого розвитку туризму й екскурсій у країні» (1969 р.) і «Про подальший розвиток і вдосконалення туристично-екскурсійної справи в країні» (1980 р.). Радянські, господарські, профспілкові і комсомольські організації були зорієнтовані на вирішення великомасштабних завдань розширення матеріально-технічної бази, поліпшення діяльності туристично-екскурсійних установ в області організації масової роботи і перетворення туризму у велику галузь обслуговування населення.

У 1971 р. ЦК ВЛКСМ прийняв постанову «Про заходи щодо подальшого розвитку молодіжного туризму», який окреслив конкретні шляхи виконання широкої програми заходів. При комітетах комсомолу створюються туристичні організації, покликані забезпечувати ефективне використання каналів туризму, екскурсій і молодіжного обміну.

Велика робота проводилася організаціями соціального туризму. За ці роки майже в чотири рази збільшилася кількість туристів, які провели відпустку на туристичних базах або маршрутах. У 1985 р. організації Центральної ради з туризму і екскурсій надали послуги 38 млн. осіб. У п’ять разів зросла кількість екскурсантів. У 1985 р. їх було 210 млн. осіб.

Продовжувала розширюватися мережа маршрутів. Їх кількість збільшилася за п'ятнадцять років більш ніж у шість разів. Значно зріс сумарний обсяг послуг, що надавалися. У 1985 р. трудящим і молоді, що вчиться, їх було надано на суму більше ніж 2 млрд. крб., або в чотири рази більше, ніж у 1970 р.

До 1985 р. в системі Центральної ради з туризму й екскурсій працювало понад 960 туристичних готелів, кемпінгів і баз загальною місткістю близько 400 тис. місць. Підвищилася якість обслуговування, покращала комфортабельність цих установ.

Таким чином, туризм і екскурсії були найбільш популярні форми відпочинку населення країни. Вони підвищують соціальну активність і культурний рівень шляхом раціональної організації вільного часу, а також сприяють зміцненню здоров’я і профілактиці захворювань населення.

У 1970–1985 рр. значно зросла кількість людей, залучених в активні форми туризму, і, перш за все – в самодіяльний туризм. Щорічно тут брали участь понад 30 млн. осіб. Профспілкові органи відкрили більше ніж 30 тис. туристичних клубів, багато пунктів прокату спеціального інвентаря та спорядження. Близько 88 тис. секцій працювало в колективах фізкультури підприємств, установ і навчальних закладів. Удосконалювали роботу контрольно-рятувальні служби. Більш ніж півмільйонний громадський туристичний актив був об’єднаний у федерації туризму при радах з туризму й екскурсій.

До кінця десятої п’ятирічки в системі Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник» функціонували 14 республіканських, 6 краєвих, 137 обласних, 48 міських і районних організацій. У 27 готелях, молодіжних центрах, туристичних базах і таборах налічувалося 9048 місць, зокрема 2167 – для літнього відпочинку. Тільки у 1974-1982 рр. на внутрішньоспілкових маршрутах «Супутника» подорожували майже 33 млн. хлопців і дівчат. У ці роки по восьми тематичних маршрутах Всесоюзної туристичної експедиції «Моя Батьківщина – СРСР» подорожували 50 млн. молодих людей.

Чималий внесок у розвиток шкільного й дитячого туризму у 70- і 80-ті рр. ХХ ст. зробили Центральна дитяча туристично-екскурсійна станція, Міністерство освіти СРСР і управління далеких подорожей, які щорічно організовували поїздки по країні майже 400 тис. піонерів і школярів.

У ці ж роки продовжувалося зміцнення матеріально-технічної бази армійського туризму. Тільки за дев’яту і десяту п’ятирічки на туристичних базах відпочило більше ніж 1,7 млн. осіб. До знаменних дат життя народу та держави були приурочені масові туристичні заходи, організовано 15 тис. походів і екскурсій серед особового складу військ.

Активно розвивався самодіяльний туризм, тобто подорожі по маршрутах, розроблених самими туристами або рекомендованих клубами туристів. Організація і проведення проходів, подорожей будувалося в основному на принципах самозабезпечення та самообслуговування. Але це не означало, що самодіяльний туризм був безконтрольний і неорганізований. Він мав свої організаційні форми, знаходився під контролем відповідних туристичних організацій. Керівництво самодіяльним туризмом здійснювалося Центральним союзом з туризму і екскурсій і його органами на місцях. З метою організаційного зміцнення самодіяльного туризму була створена федерація туризму, у складі якої знаходилися найбільш досвідчені й кваліфіковані фахівці.

Самодіяльний туризм привертав мільйони радянських людей, особливо робітничу молодь, студентів, старшокласників, інженерно-технічних працівників і творчу інтелігенцію. Він сприяв оздоровленню організму шляхом природного дозування фізичних навантажень, володів великою пізнавальною і виховною цінністю, безпосередньо впливав на всебічний розвиток особистості, зокрема, її етичних якостей, допомагав самоствердженню людини в умовах боротьби з труднощами, стихійними силами природи. Таким чином, найважливішими соціальними функціями туризму були оздоровчі, пізнавальні, виховні та інші властиві самодіяльному туризму.

Відомо, що основна роль в організації туризму і екскурсій в СРСР належала радянським профспілкам. Вони наголошували на зростаючому соціальному значення туризму, на його ролі в організації відпочинку, зміцненні здоров'я населення, оскільки туризм, на думку лідерів профспілок, здійснює великий вплив на людину, соціальні процеси, що відбуваються в суспільстві, на участь в них широких мас. На з’їздах профспілок СРСР підкреслювалася необхідність і далі розвивати туристично-екскурсійну справу в країні, як важливий засіб виховання трудящих і зміцнення їх здоров’я, підвищувати рівень обслуговування туристів, удосконалювати види і форми послуг, що надаються. Вони звертали увагу на те, що необхідно ширше використовувати туристичні подорожі та походи як засіб заохочення кращих працівників і переможців соціалістичного змагання, для відпочинку трудящих і молоді, що вчиться, в період відпусток, канікул і у вихідні дні. У цьому полягало основне завдання працівників туристично-екскурсійних органів і установ радянських профспілок.

Провідним органом у системі туристично-екскурсійної діяльності радянських профспілок була Центральна рада з туризму і екскурсій ВЦСПС. Вона спиралася на розгалужену систему своїх підрозділів на місцях і проводила роботу в тісному контакті з профспілковим і туристично-екскурсійним активом. Центральна рада скеровувала свою діяльність на виконання рішень ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР з питань вдосконалення туристично-екскурсійної справи, забезпечувала проведення єдиної політики в організації туризму й екскурсій, подальший розвиток їх масовості, піклувалася про підвищення якості обслуговування туристів і екскурсантів, вдосконалення матеріальної бази цієї галузі, розвиток самодіяльного туризму, підготовку та підвищення кваліфікації кадрів туристично-екскурсійних установ.

Підбиваючи підсумки розвитку соціального туризму в СРСР, можна виділити такі характерні риси.

Головною характеристикою було те, що до кінця 80-х рр. ХХ ст. в СРСР структура туристичного обслуговування передбачала санаторно-курортний і оздоровчий відпочинок. Для цього періоду була характерна стандартизація в наданні послуг при одночасно високому рівні медичного обслуговування. У СРСР діяло понад 10 тис. установ санаторного лікування, установ відпочинку і туризм тривалого функціонування приблизно на 2 млн. місць і до 3 тис. установ короткочасного відпочинку більш ніж на 200 тис. місць. Щорічно в них лікувалося і відпочивало близько 60 млн. трудящих і членів їх сімей. Більше ніж половина рекреантів проводила активний відпочинок на 12 тис. всесоюзних і місцевих маршрутах і турбазах. Тривалим лікуванням і відпочинком користувалося 40 млн. осіб і майже 20 млн. осіб брали участь у відпочинку та подорожах вихідного дня. Протягом літа близько 30 млн. дітей і підлітків відпочивало в піонерських і шкільних таборах, на екскурсійно-туристичних базах або виїжджали на літній відпочинок у дачні місцевості з дитячими установами. Загальна місткість дитячих установ відпочинку перевищувала 5 млн. місць. З урахуванням цього ємність курортно-рекреаційної мережі країни становить близько 8 млн. місць, що давало змогу щорічно обслуговувати понад 100 млн. осіб.

Характерно, що за три літні місяці на відпочинку перебувало більше ніж половина дорослого населення і 90% дітей. Згладжуванню літнього піку сприяв розвиток зимових видів відпочинку й активне залучення до курортно-рекреаційних установ зимою сільських жителів, зайнятих влітку на польових роботах. Крім того, на пом'якшення сезонних коливань використовувався принцип диференційованих цін на рекреаційні послуги залежно від сезону (наприклад, у Криму взимку ціну відвідування готелів було знижено на 20%).

Розглядаючи організаційно-управлінську структуру курортно-рекреаційної мережі, можна виділити такі пункти: 2/3 установ санаторного лікування, відпочинку і туризму знаходилася у веденні Всесоюзної центральної ради профспілок; понад 2/3 установи туризму належали Центральній раді з туризму і екскурсій; 40% санаторного фонду належало Центральній раді з управління курортами профспілок; майже 50% санаторно-курортних установ підпорядковувалося Міністерству охорони здоров’я СРСР і Мінохоронздоровя союзних республік; 10% підпорядковувалися іншим міністерствам і відомствам; бази й табори відпочинку, основна частина піонерських таборів, дитячі дачі знаходилися у веденні різних міністерств, підприємств і установ країни; ряд піонерських таборів санаторного типу, а також всесоюзні та республіканські піонерські табори були у веденні ЦККПСС.

Наступною характерною межею соціального туризму в СРСР було те, що він був розрахований на масового споживача. Масовість забезпечувалася завдяки дотаціям – це було головною відмінною рисою соціального туристичного комплексу СРСР. Для фінансування капітальних вкладень використовувалися профспілковий бюджет, громадські фонди споживання, фонди державного соціального страхування, а також кошти підприємств (фонд соціально-культурних заходів і житлово-комунального будівництва). Причому нецентралізовані капітальні вкладення, тобто відрахування від прибутків, кредит, залучені в умовах вдосконалення господарського механізму кошти мали тенденцію до зростання.

Таким чином, на початку 80-х років ХХ ст. в СРСР спостерігалася міцна соціальна система, яка згладжувала майнове та прибуткове розшарування суспільства. Відносна соціальна однорідність суспільства надала населенню можливість мати в своєму розпорядженні деякі фінансові та матеріальні ресурси, які були сформовані в умовах дефіцитної економіки.

У цілому ж, аналізуючи розвиток внутрішнього й іноземного туризму в СРСР, слід зазначити, що крім позитивних моментів мав місце й ряд значних недоліків. Так, для розвитку галузі слабко притягалися особисті заощадження населення, надходження від членства в добровільних товариствах і турклубах, від кооперативної діяльності. У практичній роботі установ, зайнятих обслуговуванням туристів і екскурсантів, переважало прагнення виконати планові показники за рахунок послуг розміщення, харчування, транспорту. Тобто інвестиційна політика була спрямована перш за все на нарощування матеріально-технічної бази, що викликало суперечності та стримувало реалізацію найважливіших соціальних функцій.

Крім того, розосередженість вкладень по безлічі різних відомств призводила до неефективного використання виробничих потужностей, втрат ресурсів.

Не були вирішені юридичні й економічні проблеми рекреаційного природокористування. Розвиток систем водопостачання, каналізації, утилізації відходів, а також устаткування парків, пляжів і інших місць дозвілля майже повсюдно істотно відставали від зростання чисельності туристів, екскурсантів і відпочиваючих. Вирішення цих завдань стримувала відсутність комплексного планування складного господарського і соціального життя районів, міст і селищ, де розміщувалася велика кількість туристичних об'єктів.

Для розгляду розвитку соціального туризму за кордоном ми звернулися до досвіду Франції в цій галузі, оскільки ця країна посідає лідируюче місце у світі з розвитку соціального туризму. Саме тут соціальний туризм, починаючи з його зародження і до сьогодні, залишається найбільш розвинутим порівняно з іншими західноєвропейськими країнами.

Зародження соціального туризму у Франції почалося пізніше, ніж у Радянському Союзі, в 1930-ті рр. ХХ ст. До цього періоду туризм був привілеєм тільки високозабезпеченої частини населення. У 1936 р. до влади прийшов соціалістичний уряд, який уперше ухвалив закон про оплачувані відпустки для всіх працівників протягом 15 днів на рік.^. Але навіть цей закон не дозволив працівникам подорожувати та відпочивати, оскільки не була розвинута інфраструктура, здатна прийняти велику кількість людей. До того ж грошові суми, що виділялися працівникам на відпочинок, були надзвичайно низькі. Проте ухвалений закон дав перший поштовх до масового розвитку туризму й відпочинку. Почали створюватися асоціації, з’явилися перші волонтери. Бурхливий розвиток асоціацій соціального туризму припадає на 50-ті рр. ХХ ст. Держава розпочала активну фінансову допомогу асоціаціям, оскільки була зацікавлена в розвитку туризму в країні. У Франції в цей період відбулася зміна пріоритетів економічного розвитку, і політика держави була спрямована на переорієнтацію використання сільськогосподарських територій. Тому в рамках такої державної політики комуни, департаменти, регіони теж допомагали асоціаціям, унаслідок чого в період 1950-1970-х рр. було побудовано величезну кількість туристичних центрів.

Що стосується соціальної державної політики в галузі туризму, спрямованої на розвиток попиту в цій області, то в 1946 р. вперше були випущені залізничні квитки «оплачуваних відпусток», що дають знижку в 30% для людей, що відправляються у відпустку поїздом. На цей самий період припадає впровадження «відпускних бонн», що передбачають державну допомогу малозабезпеченим категоріям населення.

Розвиток соціального туризму мав три напрями: розвиток асоціативного туризму, державна соціальна політика в галузі туризму, робота комітетів найбільших підприємств. Діяльність останніх полягала в такому: будівництво туристичних центрів за рахунок власних коштів; складання контрактів з іншими туристичними центрами щодо надання місць для своїх працівників за ціною нижчою за комерційні розцінки; впровадження відпускних чеків на підприємствах з 1982 р. Відповідно закону про відпускні чеки, роботодавець міг запроваджувати на своєму підприємстві цю систему, що мала накопичувальний характер, тільки для працівників з низьким рівнем заробітної плати. Проте відпускні чеки поширювалися також і через такі соціальні служби, як комітети підприємств, асоціації працівників. Наприклад, комітет підприємства з метою заохочення міг запропонувати такі чеки всім своїм працівникам. Якщо спочатку відпускні чеки могли поширюватися тільки на підприємствах з кількістю працівників більше 50 чоловік, то з 1999 р. кожен роботодавець міг розповсюджувати такі чеки. За даними соціологічних опитувань 35% населення подорожувало тільки завдяки системі відпускних чеків.

На сучасному етапі розвитку України в умовах переходу до ринкової економіки перетворення, що відбуваються, глибоко відобразилися на функціонуванні всіх галузей народного господарства. Діяльність підприємств сфери туризму сьогодні здійснюється в украй складній соціально-економічній ситуації спаду виробництва, кризи неплатежів, безробіття, загального зниження життєвого рівня населення й інших кризових явищ. Перехід до ринкової економіки, реформування політичної структури влади спричинили глибокі зміни в усіх сферах життя суспільства. Економіка стає все більш витратною, а суспільне виробництво – збитковим. Різке зменшення можливості підприємств дотувати санаторне лікування понизили у декілька разів обсяг надання рекреаційних послуг.

Об’єктивний аналіз дає змогу зробити висновок, що стихійний розвиток туризму в Україні за декілька «перехідних років» не тільки не дає вигод нікому, крім підприємців, а й завдає шкоди суспільству, оскільки валюта йде за кордон, вітчизняний турпродукт не сформований і руйнується, нові робочі місця створюються лише на підприємствах, що обслуговують мандрівників, які виїжджають. Не реалізується не тільки цільова функція туризму – відтворення біосоціального потенціалу людини, а й економічні функції туризму в національному і регіональному масштабах, пов'язані зі зменшенням доступності туристичних послуг для більшої частини населення. Більшість туристичних організацій у процесі приватизації перетворилися на чисто комерційні підприємства, для яких головний орієнтир діяльності – прибуток. У результаті роль туризму, обсяг його послуг за роки реформи значно впали. На Україну в цей час припадає менше 1% від світової туристичної продукції. Погіршується матеріальна база туризму, понад 80% її потребує капітального ремонту й модернізації.

Проте в цих умовах соціальний туризм в Україні все ще має у своєму розпорядженні розгалужену базу та маршрути. На жаль, вони багато в чому не затребувані. Звуження туристичного простору пересування не тільки омертвило матеріальну базу туризму, а й спустошило музейні та виставкові зали, театри, стадіони, скоротило доступ соціальних верств населення України до культурно-історичної спадщини країни.

На сьогодні більше 10 тис. туристичних об'єктів соціального туризму, що забезпечували раніше послуги для широких верств населення в Україні, фактично припинили свою діяльність, оскільки туроператори, які раніше завантажували цю матеріальну базу, почали направляти українських громадян за кордон. За даними Всесвітньої туристської організації, раціональне співвідношення внутрішнього і виїзного туризму для країни має становити – 4:1, тобто на одного туриста, що виїжджає на відпочинок за кордон, повинно припадати чотири внутрішніх.

За роки реформ туризм в Україні був деформований, став доступним переважно для обмеженого кола осіб, надбанням еліти, найбільш спроможної частини суспільства. Якщо на Заході, в індустріально розвинутих країнах туризм є загальнодоступним, звичайною соціальною потребою багатьох людей, то в сучасній Україні спостерігається зворотний процес.

Потреба у відпочинку – одна з найменш задоволених основних соціальних потреб. Близько 80% населення реалізує свій відпочинок, не вдаючись до послуг сфери туризму. Відродження та розвиток соціального туризму – важлива передумова повернення до нормального життя багатьох категорій населення. Не тільки заможні, а й усі громадяни повинні мати можливість активного та повноцінного відпочинку, зміцнення здоров'я, залучення до національних і світових культурних цінностей. Але для цього необхідно надати туризму як галузі ринкової економіки соціальну спрямованість, зробити ринок турпослуг соціально-орієнтованим.

Пильної уваги вимагає організація відпочинку дітей, молоді. Ця група населення становить найбільш масовий і найбільш активний контингент потенційних туристів. Але цей потенціал у наш час фактично не реалізується у зв'язку з його надто низькою матеріальною забезпеченістю і відсутністю активної державної підтримки. Водночас дана група достатньо сприйнятлива до різних форм туристичної пропозиції і часто не вимагає розвинутої туристичної інфраструктури й стандартного обслуговування. У світі давно визнана пріоритетність дитячого туризму, важливість подорожей для формування активних знань дитини в пізнанні своєї батьківщини і всього світу. Організація шкільних турпоїздок є зараз важкою справою, деколи невиправдано дорогою, а часом і небезпечною.

Спеціальних форм соціального туризму вимагає забезпечення потреби у відпочинку малозабезпечених і соціально незахищених груп населення, особливо в сучасних умовах переходу до ринкової економіки. Причому, в рамках цих соціальних шарів сьогодні доводиться розглядати й велику кількість професійних груп, а також населення різних регіонів (сільські райони, багато малих міст, кризові регіони). Відповідно різними мають бути форми та методи надання соціальних послуг у туристичній галузі.

Є і інший не менш важливий бік цієї проблеми. Відродження й розвиток соціального туризму – необхідна умова виходу внутрішнього туризму як галузі ринкової економіки з кризового стану. Щоб збільшити попит на турпослуги, необхідно знову зробити туризм масовим, загальнодоступним.

У зв’язку з викладеними тенденціями розвитку соціального туризму в Україні, на сьогодні є досить актуальними основні проблеми розвитку соціального туризму за кордоном і шляхи їх розв’язання. Відзначимо, що надання малозабезпеченим категоріям громадян дотацій на відпочинок не в усіх країнах Європи.

У Німеччині соціальний туризм головним чином фінансується релігійними та благодійними асоціаціями. Зокрема, соціальний туризм реалізується через профілактичні заходи з підтримки здоров’я населення, а також полягає в моральній і психологічній підтримці найбільш соціально уразливих категорій населення (у більшості це стосується сімей з одним батьком). У фінансуванні соціального туризму також беруть участь комуни й міські власті, але в набагато меншому розмірі. Соціальний туризм, що з більшого має вплив як сімейний туризм, торкається 30% німецького населення (літні люди, діти, молодь, малозабезпечені сім'ї та сім’ї з одним батьком, інваліди).

У Бельгії традиція соціального туризму добре розвинута для малозабезпеченого населення країни. Фонд грошових накопичень на відпочинок, створений у 1967 р. спеціально для працівників, оплату в якому повністю здійснює працедавець. Управління функціонуванням цієї системи здійснювалося релігійними течіями та профспілками. Допомога з цього фонду надавалася не всім малозабезпеченим, а тільки зовсім неплатоспроможним. Основні дії були спрямовані на відпочинок молоді.

В Іспанії стимулювання поїздок на відпочинок, здійснюване у вигляді субсидій, започатковано в 1980 рр. Соціальна політика в туризмі головним чином була спрямована на літніх людей, на розвиток туризму молоді (із спеціальними тарифами) і на інвалідів. Соціальна допомога в туризмі, таким чином, не може розглядатися як стимулювання відпочинку найбільш малозабезпечених категорій громадян.

В Італії соціальна політика в туризмі проводиться регіональними органами влади і підтримується, головним чином профспілковим рухом. Соціальна політика спрямована на забезпечення відпочинку малозабезпечених верств населення та платоспроможних. Муніципалітети скорочують свою фінансову участь у традиційному соціальному туризмі з тим, щоб забезпечити доступність відпочинку таким, що «мають право» – найбільш малозабезпеченим верствам населення.

Що стосується Португалії, то соціальний туризм здійснюється, головним чином, у вигляді адресної допомоги людям, рівень доходів яких нижчий за середній класу. Також розвивається допомога молоді в усьому напрямі.

У Швейцарії початком розвитку соціального туризму стало створення системи відпускних чеків, якою займається швейцарська каса подорожей REKA. У 1940 р. була вироблена перша емісія у вигляді марок і лише в серпні 1968 р. вони були замінені чеками. Федерація туризму Швейцарії припускала, перш за все, створення швейцарської каси заощаджень для подорожей. Спочатку ідея полягала в тому, щоб полегшити процес заощадження громадянами сум для оплати заздалегідь визначеної фіксованої вартості «розміщення» в період міжсезоння в регіони, які слабо відвідують туристи. У Берні 22 червня 1939 р. була відкрита швейцарська каса подорожей. Вона почала активно розвиватися і в 1956 р. побудувала перший туристичний центр на 1400 номерів (тобто, на 6300 місць для своїх 300 000 членів).

Сьогодні REKA має оборот у 300 млн. швейцарських франків, надає безкоштовні канікули щорічно майже для 600 сімей і знижки від 10 до 50% на розміщення під час відпусток для сімей із низькими доходами. REKA також має у своєму розпорядженні соціальну установу «Fondation du Jubile», яка надає допомогу в організації відпочинку більш, ніж для 1000 осіб загальним обсягом у 9500 відпускних днів. REKA щорічно розміщує близько 80 000 осіб у Швейцарії в цілому на 700 000 відпускних днів, і 25 000 чоловік за кордоном на 200 000 відпускних днів. Ця установа виконує потрійну функцію: емісія чеків REKA, розвиток сімейного відпочинку й інформаційне забезпечення туризму всередині країни.

Між французькою і швейцарською системами функціонування відпускних чеків існують значні відмінності. З одного боку основи надання чеків різні. З іншого боку REKA сама по собі управляє туристичними центрами, в яких відпочивають носії відпускних чеків. Тобто, швейцарська система є майже замкнутим колом. На відміну від французької системи відпускних чеків чеки REKA не іменні, оскільки вони вважаються за гроші. Вони перебувають у обігу й можуть бути використані багато разів. Так, деякі такі чеки вже перебувають в обігу більше 20 років. Разом з тим чеки REKA слугую для врегулювання витрат на поїздки по Швейцарії, а також за кордон (розміщення, квитки швейцарських авіаліній), що є неможливим при функціонуванні французької системи відпускних чеків.

Велику увагу розвитку соціального туризму приділяє Уряд Франції, який в наш час зіткнувся з численними проблемами в цій галузі. З початку 80-х до кінця 90-х рр. ХХ ст. економічна ситуація дещо погіршала, що спричинило безліч негативних наслідків для суспільства, одним з яких було безробіття. У результаті клас малозабезпечених категорій громадян поповнився «новими» безробітними, що не мають можливості нормально співіснувати в суспільстві. Згідно із законом відпускні чеки мали право використовувати тільки громадяни, які працюють, що автоматично виключало «новий клас безробітних» з системи відпускних чеків. Важливу роль у цій ситуації відіграла держава. Якщо раніше державна соціальна допомога була спрямована на розвиток туристичних центрів асоціативного сектора, то сьогодні соціальна політика держави повністю переорієнтовувалася на цю категорію громадян. З'явилися різні види державної соціальної допомоги в галузі туризму.

Нестабільний стан економіки Франції негативно вплинув на розвиток соціального туризму і мав такі наслідки: каси сімейних дотацій (один з основних державних інструментів у галузі соціальної політики), які раніше давали «відпускні бонни» сім'ям з низькими доходами, переорієнтовувалися на інші види допомоги, такі як допомога батькам у пристрої своєї дитини в дитячий садок, організація спортивних гуртків; грошові фонди комітетів підприємств різко скоротилися у зв’язку зі зменшенням фонду оплати праці, що призвело з одного боку, до неспроможності підприємств оплачувати відпочинок своїх співробітників, а з іншої – матеріально підтримувати свої туристичні центри. У результаті підприємства були змушені продавати свої туристичні бази; асоціації соціального туризму були позбавлені державного фінансування, внаслідок чого туристичні центри були змушені підняти ціни; 19 липня 1998 р. був ухвалений закон боротьби з «феноменом виключення людей з нормального життя», що включає три основні проблеми: здоров’я, житло й туризм). У ст. 140 закону вперше мова йде про право не на відпустку, а на відпочинок тобто право не просто на вільний час, а на гідне проведення цього вільного часу. Результатом цього закону стало створення в кінці 1998 р. для людей, «викинутих на вулицю», спеціальної допомоги «Bourse solidarite vacances» (тобто «Солідарна стипендія для канікул»). Сьогодні у Франції 40% сімей (з них більше 25% дітей) нікуди не виїжджають на канікули або у відпустки.

Державна політика Франції в галузі соціального туризму включає два основні напрями: державна підтримка населення; державна підтримка туристичних центрів асоціативного туризму.

Державна підтримка населення здійснюється такими установами: Каса сімейних дотацій, Національне агентство відпускних чеків, «Солідарна стипендія на відпочинок». Види державної допомоги охоплюють дотацію, зниження ціни, спеціальний тариф.

Каса сімейних дотацій (CAF) надає населенню канікулярні бонни. Істотність канікулярних бонн для поїздки спирається на 2 фундаментальних принципи: 1) допомога пропорційна доходу сім’ї (сім’я тут розглядається в найширшому розумінні, тобто не виключено, що сім’я складається з однієї людини); 2) ця допомога не залежить від доходу працівника.

Якщо місячний доход сім'ї вищий за ліміт, за яким видають канікулярні бонни, то сім’я має право отримати грошову допомогу на поїздку, що відповідає половині, третині або чверті її вартості.

Національне агентство відпускних чеків (ANCV) є могутнім важелем державної соціальної політики та підтримки, як попиту, так і пропозиції соціального туризму. На наш погляд слід зупинитися детальніше на аналізі досвіду західноєвропейських країн і з використання системи відпускних чеків. Система виникла в Швейцарії ще перед Другою світовою війною, коли була створена організація RЕКА з метою розширення доступності туризму для осіб з обмеженими доходами. Організація почала випускати, поширювати відпускні чеки. Останніми роками вони розповсюджуються серед відповідних категорій населення із знижкою в середньому 13%. Приблизно 80% чеків використовується в самій Швейцарії, близько 20% – для оплати відпочинку в інших країнах.

Система набула поширення в цілій низці країн, особливо у Франції, де вона з’явилася після Другої світової війни. У 1982 р. був створений спеціальний союз, реорганізований надалі в національне Агентство відпускних чеків, що здійснює емісію, поширення і використання таких чеків. Чеки поширюються серед підприємців, профспілкових і робочих комітетів, пенсійних кас, держустанов, підприємств. Останні передають відпускні чеки своїм працівникам з компенсацією 20-80% від вартостей чека (у середньому вона становить 35%). За рахунок чеків оплачується проживання, транспортні витрати, харчування. Тим самим надається суттєва допомога в організації відпочинку певної категорії населення. У 1987 році відпускними чеками користувалися понад 4 млн. осіб, приблизно 17% активного населення. Вони дають право на знижку до 50% на транспорт. При цьому забезпечується свобода вибору типу відпочинку, сезону. Для компанії відпускні чеки – гнучкий і дуже зручний інструмент соціальної політики.

Відповідно до французької практики функціонування системи відпускних чеків, можна виділити такі її основні особливості: Відпускні чеки використовуються як платіжний засіб транспортних послуг, засобів розташування, харчування, розваги людей, що вирушають у поїздку на відпочинок тільки на території Франції. Працівники, що використовують відпускні чеки, повинні щорічно доводити своєму роботодавцеві, що вони платять кожен місяць податків на суму не більше 5000 франків, що дає їм можливість користуватися цією системою і далі. Перевагою для роботодавця в придбанні відпускних чеків є те, що він звільняється від податку на дохід. Проте навіть якщо рівень заробітної плати працівників низький, підприємство не зобов'язане купувати відпускні чеки. Впровадження системи відпускних чеків на підприємстві – це повністю рішення роботодавця разом з комітетом підприємства або представниками персоналу. Вигідно вкласти кошти у відпускні чеки, ніж сплачувати премію працівникові, яка оподатковувана податками і для підприємця, і для працівника. Внесок роботодавця звільняється від податків на фонд заробітної плати, за винятком податку на навчання і пайову участь роботодавця у фінансуванні професійного навчання працівників. Спільно з комітетом підприємства (а якщо його немає на підприємстві, то з представниками персоналу) підприємець визначає принципи, можливого використання системи відпускних чеків для працівників, які відповідають вище переліченим вимогам. Працівник може придбати відпускні чеки тільки при щомісячному перерахуванні (від 4 до 12 місяців) суми, що становить від 4 до 20% фонду оплати праці. Ці суми автоматично утримуються із заробітної плати працівника і, доповнювані відрахуваннями підприємця, щомісячно перераховуються в державний орган. На підприємствах з чисельністю працівників більше 50 чоловік, підприємець має право доповнити суму, що виділяється працівником на відпускні чеки, в розмірі від 3 до 50%. У середньому, як доводить практика, сума, що компенсується працівникові, становить близько 40%. На малих і середніх підприємствах (до 50 осіб) підприємець має право компенсувати від 3 до 30%, що в середньому зазвичай на таких підприємствах становить близько 10%. Такий норматив для середніх і малих підприємств увели зовсім недавно, оскільки за французьким законодавством такі підприємства не мали комітетів підприємств, а отже, не брали участь у системі відпускних чеків. Майже 20 років ця система діяла тільки на великих підприємствах. Термін придатності відпускних чеків 2 роки (їх функціонування закінчується 31 грудня), після цього протягом ще 3-х місяців працівник має право обміняти невикористані відпускні чеки на нові на ту саму суму. Чеки, які після закінчення цього періоду не були подані до відшкодування їх вартості підприємствами турбізнесу, стають недійсними і використовуються агентством для соціальної допомоги в галузі туризму для малозабезпечених категорій громадян у формі виплат на відпочинок. Працівник або член його сім'ї має право на негайне відшкодування всіх коштів, витрачених ним на придбання відпускних чеків, при обґрунтуванні поважної причини (інвалідність, хвороба, смерть). Для емісії відпускних чеків було створено Національне агентство відпускних чеків, громадську комерційну установу, що має фінансову автономію, яке було зобов’язане випускати відпускні чеки. Цією установою керує Рада, що складається переважно з представників працівників підприємств, роботодавців, представників підприємств турбізнесу. Установа знаходиться під патронажем Міністерства економіки й фінансів і Міністерства «Вільного часу», які контролюють його економічну і фінансову діяльність. Генеральний директор Національного агентства відпускних чеків може бути знятий державою.

Доходи агентства складаються з: фінансового продукту (акумуляція грошових коштів у банках) – 55%; інших доходів (при покупці чека, підприємство платить агентству комісію у розмірі 1%) – 45%.

Для запуску системи був узятий кредит у банку (ставка за кредитом була на 1% нижче за ринкову ставку). Протягом 13 років борг (50 млн. франків) був повністю погашений.

Витрати агентства: субсидії підприємствам турбізнесу (і соціальним, і комерційним) –розвивають проекти соціальної політики в туризмі – 8–20% від всіх доходів агентства; виплати на відпочинок для малозабезпечених сімей.

Наприклад, з 1994 р. агентство субсидувало оновлення матеріально-технічної бази 647 підприємствам на суму 24 млн. євро. Агентство надає також фінансову підтримку підприємствам, що упроваджують нові розробки для прийому інвалідів, молоді, малозабезпечених верств населення. З 1995 року в проекти соціального інжинірингу було субсидовано 1 млн. євро. Крім того, за 14 років агентство надало можливість 160 тис. працівникам отримати канікулярні бонни на загальну суму 10,3 млн. євро. Тільки за 2001 р. Агентство виділило 1,2 млн. євро на субсидії малозабезпеченим сім'ям, чисельність яких становила 20 000, близько тисячі інвалідів і молоді.

Солідарна стипендія на відпочинок (BSV) – це допомога бідним верствам населення, які ніколи в житті нікуди не їздили. За ініціативою державного секретаріату з туризму було підготовлено договір солідарності великих підприємств щодо розташування, транспортних організацій, підприємств громадського харчування. Це не добродійність, путівка не видається безкоштовно, інакше вона втрачає свою цінність для споживача. Важливим моментом є психологічна підготовка, що проводиться соціальними працівниками з цими людьми. Стипендія надається в міжсезонний період за ціною нижчою за собівартість для всієї сім’ї. Так, тиждень відпочинку для всієї сім'ї коштує від 250 до 700 франків. Спочатку у цій програли брало участь 1000 осіб, потім 10 000, 25 000 і, нарешті, у 2002 році такі стипендії отримало 30 000 осіб. Основний принцип полягає в тому, що на один і той самий курорт не скеровується більше ніж дві сім’ї. Це робиться для того, щоб ці люди відчували себе комфортно. Сьогодні BSV має 400 партнерів, з яких 30% становлять туристичні центри Національного союзу відпускних чеків, 30% – турбази комітетів підприємств і 40% – готелі. Укладено договір з національною залізницею про надання залізничних квитків за фіксованою ціною в 150 франків, а також з Air France.

Щоб отримати допомогу держави, туристичний центр має надати свій проект розвитку, свою стратегію. Наприклад, переобладнання центрів для прийому інвалідів дотується державою.

Крім державної політики в області соціального туризму існує також соціальна політика комітетів підприємств.

Відповідно до закону, у Франції підприємство з персоналом більше ніж 50 працівників повинно мати комітет підприємства. Бюджет комітету складається з відрахувань з фонду заробітної плати у розмірі 1%.

Часто підприємства мають свої туристичні центри, куди посилають відпочивати своїх працівників. Але сьогодні не всі комітети підприємств мають можливість утримувати туристичні центри, оскільки на оновлення їх матеріально-технічної бази потрібні значні вкладення. Тому у Франції отримала розвиток система контрактів між комітетами підприємств і асоціаціями. За цією системою комітет підприємства інвестує кошти в реконструкцію туристичного центру певної асоціації, в обмін на це асоціація надає працівникам даного підприємства путівки на свої бази відпочинку за пільговими цінами. Така система вигідна для обох сторін.

Діяльність комітетів підприємств розвинута не тільки у Франції, а й у багатьох інших країнах. У рамках соціального туризму профспілка та фонди надають велику дотаційну й фінансову підтримку членам профспілки, працівникам цього підприємства або груп підприємств. У ряді цивілізованих держав розвинена система банківських туристичних внесків накопичувального характеру, яка дає змогу планово мінімізувати витрати державних службовців на відпочинок. Наприклад, у США додаткові виплати й пільги на організацію відпочинку та розваг є важливим видом заохочення працівників і відіграють роль при створенні іміджу фірми. Тим самим корпорації створюють систему традицій, орієнтованих на формування у працівника відчуття гордості за причетність до своєї фірми, що сприятливо позначається на розвитку самої фірми. У США в 1980-і рр. на середніх і великих підприємствах послуги відпочинку й розваги надавалися 29 % інженерно-технічних працівників і фахівців, 25% технічного і конторського персоналу, 23% робочих. Водночас здійснювалася майже 100% оплата святкового часу (до 10 днів) і відпусток, а також проводилася оплата відпусток з особистих мотивів усім цим категоріям працівників – відповідно 25, 31, 35 і 17 %.

На французьких підприємствах в індивідуалізованій системі оплати праці важливе місце відводиться різним непрямим виплатам і пільгам, серед яких також передбачено нагородження туристичними путівками за досягнення відповідних показників ефективності праці. Результатом такої політики є підвищення продуктивності і якості праці. Також у європейських країнах великі підприємства нерідко мають власні бази відпочинку, організації туризму. Так, у Польщі в 1997 р. такі бази відпочинку великих підприємств включали 49% усіх об'єктів туристичної бази і 51% ліжок. Важливо відзначити, що бази відпочинку великих підприємств, як і раніше, функціонують. З тією відмінністю, що місця отримують всі охочі, а не тільки працівники цього підприємства. Деякі підприємства створили власні бюро подорожей, наприклад: комбінат «Польська мідь», «Енергополь», багато металургійних комбінатів, таким чином, створили базу внутрішнього й зовнішнього туризму. Такі методи використовують ті, у кого високий стандарт. Багато підприємств, у яких гарні економічні показники, продають свої об'єкти, роблячи ставку на ефективне виробництво, сучасні умови праці і хорошу заробітну плату. На їх думку, досягши цієї мети фінансова база підприємства повною мірою забезпечить своїх працівників повноцінним відпочинком. На шляху адаптації до ринкових умов у Польщі ухвалено рішення, що бази профспілок і громадських організацій самі забезпечать на своє існування, за рахунок введений госпрозрахуноку. Таким чином, вирішено питання функціонування будинків відпочинку.

Сучасний стану соціального туризму в Польщі характеристика такі статистичні дані. У 1996 р. об’єкти розміщення належали: 26,3% приватникам, 11,6% профспілкам і громадським організаціям, 48,9% підприємствам і 11,2% державі. Найважливішим елементом, що пов'язує інтереси власників туристських об'єктів і їх використання з очікуваннями споживачів, є турбота держави про належний відпочинок трудящих. З цією метою 4 березня 1994 р. Сеймом був ухвалений Закон «Про заводський фонд соціальних відрахувань», який вводить зобов'язання створення заводського фонду соціальних відрахувань незалежно від того, хто є власником підприємства. Ці засоби призначені, крім інших цілей, на організацію відпочинку під час відпусток.

Провідну роль в організації соціального туризму в міжнародному масштабі, зокрема відпочинку молоді і людей літнього віку, відіграє Міжнародне бюро по соціальному туризму (BITS). Практична діяльність цього бюро проводиться головним чином в спеціалізованих комітетах і полягає у вивченні економічних, культурних і інших аспектів соціального туризму, зокрема, молодіжного і для літніх людей. Воно вивчає також питання, пов’язані з сезонністю туризму, з розвитком масових, недорогих форм розміщення (кемпінг, табори, караванинг).

Важлива роль у галузі соціального туризму належить також діяльності європейських фондів. Велику увагу у світі приділено розвитку молодіжного туризму. Існує декілька міжнародних організацій, що займаються сферою юнацького туризму, що передбачає істотні пільги для його учасників. Серед таких організацій можна виділити такі: асоціація «Європоїзд», що сприяє встановленню системи знижок для молодіжних туристичних залізничних поїздок по Європі шляхом підготовки відповідних угод з адміністраціями європейських залізниць; асоціація студентського авіатуризму, що організує спеціальні чартерні авіарейси для студентів; міжнародна асоціація зі студентського туризму, що розробляє і пропонує широкий спектр освітніх, соціальних і культурних програм з організації подорожей і туризму для студентської молоді і школярів, також просуває інтереси, ідеї і погляди молоді. Діяльність цієї організації концентрується на складанні туристичних маршрутів і програм, їх координації з транспортними можливостями, організацією міжнародного студентського страхування, координацією діяльності студентських робочих таборів, якими щорічно користуються більше одного мільйона студентів. Асоціація активно підтримує спеціальну програму «Студентських карт» (International Student Identity Card – ISIC), уведену в 1969 р., за якою щорічно випускається більше двох мільйонів карт. Ця програма передбачає групу пільг і знижок, що надаються студентам.

Наприклад, у структурі Міжнародної асоціації авіаперевізників IATA поширює авіаквитки по тарифах ISIC/FIYTO. Володарі пільгових квитків мають ряд безперечних переваг перед звичайними авіапасажирами. Наприклад, навіть якщо до вильоту літака залишилася година, то володар квитка за цим тарифом все одно зберігає право на пільгу в той час, як решта пасажирів повинна викупити квиток мінімум за три дні до вильоту. Також немає тимчасових обмежень і щодо здачі молодіжних авіаквитків: їх можна повернути у будь-який час до вильоту рейса практично без грошових втрат, а після вильоту – з мінімальними втратами. Володарі цієї карти, подорожуючи по Європі, платять за нічліг у молодіжному готелі в 3-5 разів менше, ніж інші постояльці в найскромнішому готелі. Молодь може користуватися також перевагами системи Eurolines, яка дає можливість користуватися автобусами, сплативши за квитки на 15% менше, ніж решта. У результаті подорож на автобусі обходиться в середньому в півтора рази дешевше, ніж поїздка залізницею навіть за всіх наявних знижок.

Міжнародна федерація молодіжних гуртожитків, що займається наданням гуртожитків, як засоби розміщення подорожуючої молоді без відмінностей у расі, релігії, національності і суспільному положенні. Ця організація субсидує будівництво і реконструкцію молодіжних гуртожитків в країнах, що розвиваються, а також робить вплив на політику цін національних федерацій-членів.

Федерація міжнародних молодіжних туристичних організацій займається програмами обміну молодіжних груп спеціальними програмами, що передбачають використання певних преференцій для молоді, яка подорожує.

Дослідження, проведене маркетинговою групою секції соціальних проблем національною Радою з туризму Міністерства Франції, дало змогу зробити висновок, що «соціальний туризм, незалежно від його походження, мотивації і розвитку, є величезним важелем для розвитку туризму в цілому. Чисто економічна динаміка туризму, яка примушує комерційний сектор знаходитися в постійній конкуренції, не має у майбутньому туризму, який забезпечував би соціальну єдність».

Таким чином, соціальний туризм в Україні сьогодні виходить на новий етап розвитку в умовах ринкової економіки, де необхідно поєднувати застосування зарубіжного досвіду з особливостями вітчизняного розвитку.