110

ЗМІСТ

В СТУП	3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ СУТНОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ТУРИЗМУ	8
1.1. Соціальний туризм: поняття, роль і значення	8
1.2. Основні підходи до класифікації видів соціального туризму	17
1.3. Державне регулювання соціального туризму в Україні і за кордоном	26
РОЗДІЛ 2. ТЕХНОЛОГІЇ ТА МЕХАНІЗМИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОГО ТУРИЗМУ В УКРАЇНІ	52
2.1. Тенденції розвитку туристичної галузі України	52
РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ТУРИЗМУ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ	81
3.1. Формування нормативно-правового середовища для розвитку соціального туризму в Україні	81
3.2. Вдосконалення механізму державного регулювання соціального туризму в Україні	89
ВИСНОВКИ	97
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ	101

ВСТУП

Актуальність теми. Одним з секторів економіки сучасного світу, що найінтенсивніше розвиваються і є перспективним, є індустрія туризму. Його вплив на економіку величезний. Туристичні підприємства отримують значний прибуток і створюють нові робочі місця. Туризм викликає до життя нову форму споживчого попиту – попит на відпочинок. Він розширює ринок для галузей, що випускають предмети споживання, допомагає розвитку розважального і пізнавального бізнесу, збільшує доходи транспортних підприємств, служби зв'язку, формує доходи від виробництва туристичного спорядження, збільшує попит на сувенірну продукцію, вироби місцевих промислів. Збільшення доходів туристичних підприємств цієї сфери сприяє стабілізації валютних надходжень до бюджетів різних рівнів через податки.

Характеризуючи значення туризму як галузі ринкової економіки, необхідно відзначити його соціальну значущість, зростаючу роль в духовному і фізичному розвитку особистості, формуванні рівня і якості життя. Через виховну функцію туризму відбувається формування відчуття колективізму, етичних і естетичних якостей; через освітню – закріплення і поповнення знань по краєзнавству, природознавству, історії, знайомство з культурою і традиціями своєї країни і народів світу; через оздоровчу функцію – дотримання оптимального режиму навантажень; використання благотворної дії природних чинників на стан організму, розвиток адаптаційних можливостей, підтримку організму на достатньо високому рівні фізичної підготовленості; через спортивну функцію – створення бази загальної фізичної підготовки, досягнення максимальних результатів в туризмі.

Згідно виводам Декларації Усесвітньої Конференції з туризму в Маніле (1990 рік) «Соціальний туризм – це мета, до якої суспільство повинне прагнути на користь менш забезпечених громадян при використанні їх права на відпочинок». Туризм в багатьох країнах перестав бути розкішшю, надбанням лише елітного, багатого прошарку населення, перетворився на необхідну соціальну потребу людей, складову способу їх життя.

Сучасний самостійний розвиток галузі без державної підтримки привів до виживання переважно комерційних форм і видів туризму. У цих умовах частка соціального туризму значно зменшилася. Постійно зростаючі тарифи на транспорт, продукти харчування, різні послуги, недостатнє фінансування з боку різних відомств і фондів скорочує число потенційних туристів.

Соціальному туризму, як чиннику розвитку суспільства, не приділяється належної уваги, що несе в собі масу негативних соціальних моментів. Перш за все, вона різко збільшує соціальну напруженість в суспільстві. Зростання доходів населення не встигає не тільки за зростанням вартості послуг у сфері туризму, але і за зростанням вартості інших елементів, що характеризують життєвий рівень населення. В результаті потреба людей у відпочинку є найменш задоволеною серед основного круга соціальних потреб. Близько 80 відсотків населення є потенційними клієнтами соціальних форм туризму, але на практиці реалізують свій відпочинок тільки яким-небудь самодіяльним способом, навіть не замислюючись про послуги туристичних фірм.

Загальна незадоволеність у відпочинку спричиняє за собою і інші проблеми. Це питання збереження і профілактики здоров’я населення, раціонального використання вільного часу, задоволення освітніх і культурних потреб, загальні проблеми зниження життєвої активності і міжособових контактів і багато інших.

Нерозв’язані проблеми показують актуальність даної теми для України. У такій ситуації важливу регулюючу і контролюючу роль повинна відігравати держава, що вимагає аналізу пріоритетних форм і методів державного регулювання соціального туризму. Соціальний туризм сьогодні виходить на новий етап розвитку в умовах ринкової економіки, в державному регулюванні якого необхідно сполучати застосування зарубіжного досвіду з особливостями вітчизняного розвитку. Важливо відновлювати і створювати соціальний туризм, розробка якого вимагає нових підходів в організації державного регулювання, відповідних розвитку ринкових відносин і нових форм власності.

Не дивлячись на те, що проблема державного регулювання соціального туризму давно вже стала актуальною, коло наукових досліджень по ній поки що достатньо вузький і обмежений розглядом окремих завдань. Відсутність фундаментальних комплексних наукових праць, присвячених проблемам державного регулювання соціального туризму в сучасній Україні зумовило необхідність проведення досліджень в даному напрямі.

Проблеми й особливості розвитку туризму знайшли своє відображення в наукових дослідженнях таких вітчизняних і зарубіжних учених, як: В. Азар, М. Борущок, П. Гаман, Л. Гринів, П. Гаман, П. Гудзь, Б. Данилишин, В. Дмитренко, В. Євдокименко, І. Зорін, Д. Карамишев, В. Квартальнов, В. Кифяк, В. Козирєв, В. Кравців, В. Лобас, О. Любіцева, М. Мальська, В. Мацола, А. Мельник, О. Мілашевська, О. Мордвінов, В. Федорченко, С. Харічков, В. Цибух, А. Чечель, О. Шаптала та інші.

Разом з тим відчувається нестача теоретичних і методичних підходів до управління розвитком соціального туризму, особливо в розробці концептуальних основ цієї діяльності і практичних рекомендацій щодо їх застосування.

Актуальність та невідкладність вирішення проблем, пов’язаних з активізацією державної туристичної політики, необхідність формування механізмів державного регулювання соціальним туризмом визначили тему дисертаційної роботи, зумовили зміст, мету, завдання і структуру дослідження.

Мета й завдання дослідження. Метою дипломної роботи є науково-теоретичне обґрунтування й розробка рекомендацій щодо формування механізмів державного регулювання соціального туризму як складової державного регулювання суспільного розвитку України.

Для досягнення мети дипломної роботи було поставлено та вирішено такі завдання:

– визначити сутність соціального туризму та розробити принципи його розвитку та запропонувати класифікацію;

– визначити необхідні умови розвитку соціального туризму, а також механізми їх створення;

– дослідити зарубіжний досвід розвитку соціального туризму;

– обґрунтувати необхідність створення організаційних структур управління розвитком соціального туризму;

– запропонувати заходи державного регулювання соціального туризму.

Об’єкт дослідження – процес управління розвитком соціального туризму в Україні.

Предмет дослідження – управлінські, соціально-економічні та інституційні відносини, що склалися в процесі розвитку соціального туризму в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в такому:

удосконалено:

– науково-практичний підхід до формування цілісної системи управління розвитком соціального туризму в Україні шляхом створення Агентства відпускних чеків як інституту соціального партнерства у туристичній галузі, введення контрактів між державою і регіонами з метою виділення пріоритетних напрямів державної соціальної політики;

набуло подальшого розвитку:

– визначення шляхів законодавчого забезпечення розвитку соціального туризму шляхом розробки ключових положень проекту модельного закону «Про соціальний туризм», зокрема правового визначення суб’єктів, об’єктів, мети і інструментів, системи державного регулювання соціального туризму;

– узагальнення зарубіжного досвіду щодо впровадження в Україні державної соціальної політики та системи відпускних чеків як інструменту реалізації соціального туризму та його поєднання з особливостями вітчизняного розвитку;

Обсяг і структура дипломної роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи – 110 сторінок. Список використаних джерел (включає 100 найменувань).

Розділ 1 теоретичні основи соціально-економічної сутності соціального туризму

1.1. Соціальний туризм: поняття, роль і значення

У більшості країн світу туризм є однією з високодохідних і найбільш динамічних галузей економіки, що відіграє важливу роль у стимулюванні розвитку соціальної культури, сприяє нарощуванню економічного добробуту громадян своєї країни. На сферу туризму припадає близько 7% світових інвестицій, кожне 16-те робоче місце, 11% світових споживчих витрат, 5% усіх податкових надходжень. Ця статистика характеризує прямий економічний ефект функціонування світової індустрії туризму. Пересування людей, як у міжнародному, так і в національному масштабах робить значний внесок у вирішення питань зайнятості, приносить дохід національним і регіональним сторонам, підприємствам. Розвинута туристична індустрія сприяє збільшенню надходжень валюти в країну, а також надходженню доходів через податки.

Водночас у будь-якому виді туризму можна виділити не тільки комерційну, а й соціальну сторону, де головним об’єктом є людина та задоволення її потреб у відпочинку, підтриманні й відновленні сил і здоров’я, духовному й фізичному розвитку. Збільшується роль туризму в раціональному використанні вільного часу, організації відпочинку. Важливе значення має його пізнавальна та виховна функції.

Все це свідчить про те, що туризм, як галузь ринкової економіки, повинна мати соціальну спрямованість, а ринок туристичних послуг має бути соціально орієнтованим. У цьому розумінні туризм у цілому можна назвати соціальним.

Водночас виділяється соціальний туризм у вузькому значенні слова як різновид туризму. Оскільки в літературі (зокрема, в законодавстві) немає єдиного визначення соціального туризму, його категорія вимагає дослідження та уточнення. Можна виділити декілька визначень.

У Законі Україні «Про туризм» не визначено категорії туристів як потенційних учасників соціального туризму. Також не уточнено, що належить до «пільг соціального характеру». На сьогодні недооцінюється значення соціального туризму, який при розгляді пріоритетних напрямів державного регулювання туристичної діяльності стоїть за значущістю після внутрішнього та в’їзного туризму.

Ми пропонуємо таке визначення: соціальний туризм – сфера створення, просування й реалізації соціального туристичного продукту для задоволення потреб у подорожах, інших видах туристичного відпочинку слабозахищених у соціальному плані громадян. Це визначення також не є повним, оскільки не зрозуміло, з яких коштів субсидується соціальний туристичний продукт, і які категорії належать до «слабо захищених у соціальному плані громадян».

«Соціальний туризм – подорожі, субсидійовані з коштів, що виділяються державою на соціальні потреби, та інших джерел фінансування з метою задоволення потреб громадян».

Аналіз визначень соціального туризму в європейських країнах свідчить, що тут в основному виділяється сфера пропозиції, а попиту приділяється мало уваги. У цих визначеннях мова йде про єднання асоціативного туризму (пропозиція соціального туризму) і сімейного туризму (основна категорія попиту соціального туризму). Проте навіть у Франції, країні, де соціальний туризм розвивається більше ніж 60 років, не існує єдиного й точного визначення соціального туризму.

Виходячи з вищесказаного, можна сформулювати визначення соціального туризму: соціальний туризм є різновидом туризму, що охоплює всі соціальні шари та вікові групи населення, поїздки яких субсидуються з різних бюджетів, виходячи із соціальної категорії громадянина.

У зв’язку із цим трактуванням слід розглянути тезу про те, що «соціальним» туристом може бути будь-яка людина, детальніше. По-перше, сюди до «соціальних» туристів належать такі пільгові категорії громадян, як: діти, школярі, студенти, пенсіонери, ветерани війни та праці, які одержують субсидії через державну соціальну політику. По-друге, поїздки таких категорій громадян, як державні службовці, військовослужбовці, священнослужителі, субсидуються через відповідні державні й недержавні фонди та інші благодійні організації. По-третє, туристична путівка будь-якого працівника на підприємстві може субсидуватися підприємством як винагорода за напружену роботу, ефективну працю. Таким чином, «соціальним» туристом може бути будь-яка людина.

До системи соціального туризму необхідно зараховувати підприємства з прийому соціальних туристів, націлені не на отримання максимального прибутку, а на реалізацію соціальних функцій (як, наприклад, підвищення культурного, освітнього рівня суспільства, оздоровлення населення, проведення диференційованої цінової політики залежно від доходів сім’ї). Згідно з визначенням, туристичний комплекс, що приймає соціальних туристів також, може бути досить широким: від санаторно-курортних підприємств до висококласних готелів. Соціальний туризм не втрачає в цьому випадку свого призначення, оскільки він сприяє культурному розвитку особистості, відновленню його фізичних сил і задоволенню інших соціальних потреб. Масовість соціального туризму, одна з його характерних рис, дає змогу людині адаптуватися до життя в колективі.

Така ж позиція відображена в декларації Монреаля, прийнятій Генеральною асамблеєю Міжнародного бюро соціального туризму 12 вересня 1996 р., у якій підкреслено, що «до руху соціального туризму може належати будь-яка туристична організація (асоціація, кооператив, фонд, федерація, неприбуткова організація, компанія), яка в своєму статуті або регламенті чітко ставить завдання соціального характеру й мету забезпечення доступності подорожей і туризму для максимальної кількості людей, не обмежуючи себе єдиною метою максимального отримання прибутку» [57]. Там також були сформульовані основні умови належності до соціального туризму: Націленість на спільне вирішення соціальних, освітніх і культурних завдань щодо розвитку людини. Цільова клієнтура визначається доступністю туризму для всіх, незалежно від расових, культурних, релігійних, політичних, філософських або соціальних ознак. Невід’ємним елементом пропонованого турпродукту є додана вартість неекономічного характеру, тобто участь соціальних витрат, трансфертних платежів в оплаті турпродукту. Чітко вказано прагнення забезпечити гармонійну інтеграцію в місцеве середовище. Ціни відповідають заявленим соціальним цілям, які разом з видом діяльності чітко вказують у контрактних документах. Прибутки повністю або частково реінвестуються в покращання послуг, пропонованих громадськості. Управління кадрами відповідає вимогам соціального законодавства й націлено на забезпечення задоволеності роботою та належне постійне підвищення кваліфікації кадрів.

Соціальний туризм, як різновид туризму, має свої особливості, характерні риси.

Головна особливість соціального туризму – турбота про малозабезпечених людей з урахуванням їх віку, здоров’я, соціального становища. Це реальне втілення обов’язку суспільства забезпечити своїм громадянам доступ до туристичних послуг, не обмежуючи їх прав.

Сфера соціального туризму охоплює різні категорії громадян – від учнів, студентів до пенсіонерів, інвалідів, ветеранів війни і праці. Особливу групу учасників туризму становлять малозабезпечені сім’ї. Проте пільги тут надаються не тільки за віковим цензам і за матеріальною неспроможністю. Як показує досвід, переваги, передбачені соціальним туризмом, можуть слугувати заохоченням найбільш активних працівників за особистий внесок в успіх підприємства, організації, установи, стимулюванням ефективної праці.

Джерела фінансування соціального туризму складаються з державних коштів на соціальні потреби, такі як фонди соціального страхування й соціального забезпечення, фонд обов’язкового медичного страхування, а також з банківських туристичних вкладів накопичувального характеру, з відповідних коштів приватних, корпоративних, державних, змішаних підприємств і організацій, благодійних фондів.

Незважаючи на те, що соціальний туризм може здійснюватися на основі індивідуального підходу, в ньому все ж таки переважають колективні й організовані форми. Серед його головних завдань – не тільки відновлення сил та здоров’я, а й поповнення культурного багажу відпочивальників, розширення їх пізнань в історії, краєзнавстві, житті природи.

На рівні конкретного споживача турпродукту соціальний туризм здійснюється за безкоштовними й пільговими путівками в будинки відпочинку, у санаторії, на турбази. Крім того, до соціального туризму належать безкоштовні й пільгові подорожі, спеціальні транспортні тарифи, податкові та митні пільги.

Розвиток соціального туризму сприяє створенню інфраструктури на неосвоєних територіях.

Історично соціальний туризм реалізовувався через санаторно-курортний комплекс і був нерозривно пов’язаний з рекреаційною діяльністю людей, яка являла собою як діяльність людини у вільний час з метою відновлення фізичних сил та всебічно розвитку. Для соціального туризму порівняно з іншими напрямами діяльності властива відносна різноманітність поведінки людей.

Рекреаційна діяльність людини у вільний час, спрямована на відновлення фізичних і психологічних можливостей трудової діяльності, є одним з найважливіших проявів життєдіяльності людей; вона необхідна для нормального життя людини. Рекреаційна діяльність людини має ряд громадських функцій, які поділяються на медико-біологічні, соціально-культурні й економічні.

Зміст медико-біологічних функцій полягає в: відновленні здоров’я осіб, що перенесли хворобу і потребують завершення лікування методами курортології; одужанні практично здорових людей, тобто знятті стомлення, профілактиці захворювань, у тому числі професійних.

Соціально-культурні функції полягають у задоволенні потреби пізнання навколишнього світу: природи, історії, культури.

Економічні функції рекреаційної діяльності забезпечують підвищення здатності людини до продуктивної праці, збільшують фонд робочого часу за рахунок зниження захворюваності, продовження періоду активного трудового життя людини.

У Загальній декларації прав людини наголошено, що всі люди мають право на відпочинок, вільний час, обмеження годин роботи й оплачувану відпустку. Враховуючи, що це право визнане далеко не скрізь, необхідно боротися за використання відпочинку та туризму для задоволення людських потреб на основі, вже закладеній соціальним туризмом. Його головною метою завжди було забезпечення можливостей для всіх подорожувати і відпочивати. Таким чином, відповідно до декларації Монреаля, прийнятої Генеральною асамблеєю Міжнародного бюро соціального туризму 12 вересня 1996 р., всі ініціативи з розвитку туризму мають бути націлені на повну реалізацію потенціалу кожної людини, як особистості, так і громадянина. Забезпечення доступності туристичного відпочинку для всіх, включаючи сім’ї, молодь і немолодих осіб, обов’язково означає участь у боротьбі проти нерівності та проти виключення осіб з обмеженими можливостями.

Із цією метою слід розробити і вжити конкретних заходів: визначення соціально-туристичної політики, створення належної інфраструктури, забезпечення систем підтримки малозабезпечених верств населення, підготовка кадрів, інформаційна робота. Відпустки й подорожі надаються також для підвищення культурного рівня туриста через відкриття нових місць, завдяки фізичним, художнім, спортивним і рекреаційним видам діяльності. Організатори соціального туризму бажають зробити свій внесок у вдосконалення людських взаємин завдяки їх професійній підготовці та культурно-розважальній діяльності. Отже, соціальний туризм є засобом соціального єднання.

Мільйони людей у світі подорожують завдяки соціальному туризму, який охоплює всі соціальні шари та вікові групи. Соціальний туризм процвітає в економічному середовищі, для якого характерні солідарність і продумана соціальна політика. У свою чергу, соціальний туризм пропонує дедалі більше сприятливих економічних можливостей. Туризм для всіх є джерелом економічного процвітання. Завдяки йому генерується постійний потік людей і інвестицій, що сприяє регіональному розвитку, формує національне та міжнародне багатство, а також стимулює перенесення ресурсів з багатших країн бідніші.

Соціальний туризм повинен приносити вигоди всьому суспільству. Його вигоди мають сприяти соціально-економічному розвитку як регіонів, так і окремих громадян. Туристичний сектор повинен одночасно забезпечувати зайнятість і гарантувати основні права.

Задовго до того, як міжнародні організації взяли на озброєння концепцію «стійкого розвитку», її прийняв соціальний туризм, визначивши такі цілі: гармонійне об’єднання розвитку туризму з охороною навколишнього середовища й повагою до місцевих спілок; передача нових ресурсів у відсталі регіони; сприяння розвитку, при якому ресурси не вичерпуються; забезпечення місцевих вигод економічного, соціального та культурного характеру.

Туризм має стати перспективним напрямом для багатьох нестійких економік. Захист навколишнього середовища повинен встояти під тиском з боку організацій або осіб, стурбованих тільки комерційним успіхом або особистим збагаченням. Соціальний туризм в особі підприємця й менеджера проектів розвитку туризму відіграє ключову роль у роботі з туристами. Він покликаний підвищувати їх інформованість, прищеплювати дбайливе ставлення до навколишнього середовища й повагу до місцевого населення. Теперішні й майбутні організатори соціального туризму мають сприяти розробленню проектів розвитку, створення юридичних і фінансових структур, а також забезпеченню програм менеджменту, профпідготовки й культурно-розважальної роботи в рамках усіх туристичних проектів, глобальних програм розвитку.

У світі все більшого значення набувають нові форми співпраці й партнерства, оскільки для розвитку туризму необхідно заручитися підтримкою місцевих органів влади, громадських організацій, профспілок, фінансових установ; сімейних, молодіжних, культурних, спортивних і екологічних рухів, а також фахівців туристичної індустрії, включаючи організаторів соціального туризму, що працюють на громадське благо.

На Всесвітній нараді з туризму, скликаній Всесвітньою туристичною організацією в Акапулько (Мексика) у 1982 р. було проголошено «право на відпочинок, дозвілля, оплачувану відпустку і на створення законодавчих положень для полегшення доступу до проведення відпусток усіма шарами населения». [79]. У цьому документі також підкреслено необхідність визнання державами права всіх своїх громадян на проведення відпустки не розкішшю, а звичайного потребою. Для цього мають бути вжиті відповідні заходи адміністративного, законодавчого й фінансового порядку, спрямовані на забезпечення доступу все більш широких верств населення до подорожей. У документі сказано про необхідність переорієнтації туристичних інвестицій для створення більш пільгових структур розцінок, для залучення до туризму людей із середніми й низькими доходами.

Зазвичай соціальний туризм розглядають у вузькому значенні слова, розглядаючи його як один з видів туризму. У процесі виконання наукового дослідження ми дійшли висновку про те, що соціальний туризм не можна розглядати на одному рівні з комерційним. І соціальний, і комерційний туризм містять майже однорідні види туризму, проте мають різні цілі. Якщо в комерційному туризмі все спрямовано на максимізацію прибутку, обслуговування тільки платоспроможних категорій громадян, то головною метою соціального туризму є забезпечення відпочинку й туризму для всіх верств населення: і платоспроможних, і малозабезпечених. Адже головною метою соціального туризму є його соціальна спрямованість, яка полягає не тільки у виконанні однієї функції, яку завжди приписують соціальному туризму, як єдину (у компенсаціях незаможним громадянам поїздок і відпочинку), а й в освітньому, культурному, оздоровчому розвитку населення. Це й освіта молоді, і профілактика хвороб, і зниження соціально-психологічного напруження в суспільстві. Розвиток соціального туризму також сприяє розвитку внутрішнього туризму, а отже, і вирішенню багатьох економічних завдань, таких як зростання зайнятості населення, розвиток виробництв, пов'язаних з туризмом, що приводить до підвищення якості життя населення, які є генеральною метою розвитку України як соціальної держави. Отже, соціальний туризм є більш всеосяжним, ніж комерційний, унаслідок чого його роль невблаганно зростає.

Серед переваг соціального туризму перед комерційним можна виділити такі: оскільки соціальний туризм звернений до всіх категорій громадян: до дорослого населення, сімей, дітей, молоді незалежно від їх соціального становище, культурного рівня, професії, релігії, статі, то можна стверджувати, що соціальний туризм є єдиним вектором соціального єднання людей, носієм соціальних, культурних і виховних цінностей; соціальний туризм не передбачає поділу в обслуговуванні забезпечених категорій громадян і тих, хто перебуває у важкій фінансовій ситуації. Кожна людина має право на повноцінний і гідний відпочинок, тому важливою перевагою тут є «соціальна різнорідність туристів»; освоєння, облаштування та впорядкування території в мало привабливих регіонах.

У розвинутих країнах сьогодні все більше говорять не про соціальний туризм, а про соціальну політику в галузі туризму. Тобто рівень комфортності, якість обслуговування й інші якісні параметри є стабільними та не можуть бути нижчими від певних параметрів, що забезпечують гідний відпочинок громадян. Проте не всі категорії громадян мають можливість оплатити свою подорож. Для цього держава використовує свій інструментарій соціальної політики, що дає змогу всім людям, а не тільки високозабезпеченим, відпочивати гідно. І якщо в Україні ще залишилася стара матеріальна база, поки що сюди їздять «соціальні туристи», в оновленні якої ніхто не зацікавлений, то незабаром після її оновлення ніхто не захоче приймати цих туристів, оскільки вони не дають прибутків і рівень їх оплати не залежатиме від рівня комфортності. Такий підхід свідчить про те, що не всі люди мають право відпочивати в нормальних середньостатистичних умовах, що відповідають стандартам 2-3–зіркових готелів. Отже, очевидно, оновлюючи матеріально-технічну базу засобів розміщення, відкривати її слід для всіх категорій громадян. Для цього державі необхідно проводити політику в двох напрямах: надання соціальної адресної допомоги потенційному середньому класу; надання податкових пільг підприємствам, що приймають соціальних туристів.

Таким чином, незважаючи на визнані досягнення й успіхи, значущий і стійкий соціальний туризм може існувати тільки за наявності довгострокової продуманої соціальної політики в галузі туризму на регіональному, національному та міжнародному рівнях.