5. Збірка Гоголя « Вечори на хуторі поблизу Диканьки» у контексті українського романтизму.

Досить швидко зорієнтувавшись у літературних напрямках, Гоголь готує і видає дві книжки своїх "Вечорів на хуторі біля Диканьки" Відтак центром такого необарокового світу Гоголя стає дуалізм божественного і диявольського. Біс, чорт — чи не головний персонаж "Вечорів на хуторі біля Диканьки". Цей образ Гоголь брав із народних повір'їв і пов'язував з усім тим франтувато-"чужим", що входило в життя разом із російською бюрократично-імперською системою, наприклад, у личині ревізора, земського засідателя, паничика в "гороховому кафтані", що говорить "так химерно й хитро, як у друкованих книжках". Ба, навіть більше: Гоголь у своїх "Вечорах" викликав український дух, немов біса з того світу, думаючи погратись із самою народністю на світському великодержавному Карнавалі. Однак за літературною грою проступила таїна священного промислу (а ним безперечно була й сокровенність національного). І Гоголь застиг на межі свого й чужого, божественного і диявольського, немов перед Вієм, маскуючись і втікаючи, то видаючи себе за українського хуторянина, народного оповідника пасічника Рудого Панька, то прагнучи бути "національним російським письменником". Маскування, блазнювання, роздвоєння — засіб перевертання панівного, владного, ієрархічно вищого, спосіб зруйнувати офіційну картину епохи та її подій, як переконує нас Міхаїл Бахтін. Отож — це модель поведінки "низової", колоніальної людини стосовно центру, імперії. І в цьому, очевидно, природа гоголівського сміху як українського національно-культурного феномена. Однак інший, відзначений нами бік гоголівської міфології, а саме — колоніальний контракт, у якому вона прочитується, змушує розглядати твори Гоголя під особливим кутом зору, через сліди "вищої" офіційної культури, що присутня в його текстах, навіть несвідомо. "Вища" офіційна, чи імперська ідеологія поглиблює різницю між провінцією і центром, перетворює Україну, чи Малоросію, як її тоді часто називали, на літературний топос, себто місце, яке не обов'язково має свою автономну цінність та характерність, а має певну специфічну забарвленість лише з погляду цілого, скажімо, як демонстрація "краси українського степу", добродушної вдачі, чи "неправильної" мови "хохла" тощо.Романтична ідеалізація України немовби компенсувала прагматичний підтекст виходу "Вечорів".

5. Концепція моделювання героїв у «Чорній раді» п. Куліша.

Перший україномовний історичний роман, написаний Пантелеймоном Кулішем 1846 року. У цій «хроніці історичних подій» автор відтворив відомі історичні події — чорну раду у Ніжині, яка відбулася 1663 року. Цей твір був написаний під впливом історичних романів Вальтера Скотта. Письменник акцентує увагу на суперечностях між простими козаками і старшиною, між міщанами і шляхтичами, між городовими козаками і запорожцями. Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, у яку вирушає козак Шрам зі своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України до Лівобережної до Якима Сомка. На цій дорозі вони зустрічають різних за соціальним статусом і політичними поглядами людей. Усіх персонажів твору можна умовно поділити на дві групи: реальні історичні постаті, діячі доби Руїни з одного боку і вигадані Кулішем, здебільшого романтичні образи, що є переважно представниками простого люду, козацтва. До першої групи персонажів можна віднести: Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький До другої групи відносяться: козак Черевань, Васюта, Матвій Гвинтовка, Вуяхевич, полковник Шрам, Кирило Тур,Петро, Леся і т.д. Цей поділ досить умовний, оскільки є всі підстави вважати, що, наприклад, полковника Шрама Пантелеймон Куліш міг змалювати на основі даних про реальну історичну постать — полковника Шрамка. На користь цього свідчить перша, чорнова назва повісті — «Сотник Шрамко и его сыновья» Центральним у романі є образ соціальних низів, черні (звідси й на­зва «Чорна рада»). Це узагальнений демократичний образ українського народу — запорозьких козаків, міщан, селян тощо…Усі історичні персонажі роману, крім Сомка, — Брюховецький, Ва-сюта, Вуяхевич — позначені владою й користолюбством, зажерливістю й підступністю. Автор ставиться до них з неприхованою антипатією. Брюховецький — це політичний авантюрист і безчесна людина, яка давно втратила елементарну гідність і ловить у свої сіті простаків, удаючись до лукавства й демагогії: «Усі будемо рівні!»; «Хліб та вода — козацька їда» тощо…Батько і син Шрами, Сомко щиро засмучені долею рідного краю, усе роблять, аби не допустити брюховецьких та їм подібних до влади, про­те, на жаль, це не вдається. Сомка та його побратимів змальовано в ро­мані найповніше і найпозитивніше. Якима Сомка виведено як продов­жувача справи Б. Хмельницького. З любов’ю зображений Кулішем і паволоцький полковник Шрам, палкий поборник об’єднання України. Гідний батька і син Петро — «орел не козак». Він до того гарний, що красуня Леся не спускала з нього очей, а в тих очах «сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами». Окремо визначимо образ сліпого старця-кобзаря, у якому сконцен­тровано іншу проблему — народ і співець. Це романтичний образ «Бо­жого ясного Чоловіка», людини національно свідомої, котра в мораль­ному плані стоїть дуже високо: вище міщан, селян, козацької верхівки. Найяскравіший з образів козаків — Кирило Тур. Про те, що він ко­ристується симпатією автора, легко визначити з опису зовнішності ге­роя: «…здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці..» Го­ловне для Кирила — козацька честь. Останній штрих образу Тура, який ще більше посилює до нього симпатію, — викрадення вночі нареченої гетьмана, Лесі, спроби визволити самого гетьмана Сомка, за­судженого до страти.