5. Жанрова різноманітність, стильова своєрідність поезії Ліни Костенко. Роман у віршах « Маруся Чурай».

Ліна Костенко – «духовний авторитет нації»

Ліна Костенко – оповідач з виразним епічним

талантом, що яскраво підтвердили романи у віршах «Маруся Чурай» і «Берестечко», а також

вірші. Йдучи у своєму творчому розвитку шляхом від вірша до поеми-балади, драматичної поеми, пасторалі, поетеса «доростає» до необхідності засвоєння жанру роману у віршах.

Переважна більшість творів Ліни Костенко не має чітких жанрових ознак, тому відносимо їх до загальної категорії під назвою «ліричний вірш». Це, наприклад, такі твори, як «Пекучий день…лісів солодка млява», «Хай буде легко. Дотиком пера», «І не минає, не минає!».

Ліна Костенко жанрово класифікує твір «Скіфська одіссея» як поему-баладу. Це великий за обсягом поетичний жанр, який тяжіє до ліроепіки, синтезуючи в собі властиві їй засоби та прийоми. Як того і вимагає жанр, поетеса зображує тут значні події і яскраві характери. Цікавою рисою є поєднання ознак історико-героїчного та соціально-побутового сюжету. Крім глибокого змісту й широкого охоплення життєвих подій, твір відзначається іронією, пафосом і ліризмом, напруженим сюжетом поневірянь грека на тлі української природи та людства. Не позбавлена «Скіфська одіссея» і драматичної напруги. Щодо стильової манери, до якої зверталася поетеса у процесі створення цього твору, то вона схожа на романтико-реалістичну, адже подекуди колорит тексту набуває таємничості. За допомогою помірного темпу ритмічного малюнка твору епічна послідовність поєднується тут з глибоким ліризмом.

Але, на думку Г. Жуковської, «Скіфську одіссею» доречніше класифікувати як поему. Хоча для поетичного доробку Ліни Костенко цей жанр не новий, згадаймо її «Баладу моїх ночей», «Баладу про дим», «Баладу про здоровий цинізм». «Скіфська одіссея» стала вагомим кроком перспективного оновлення та індивідуалізації традиційних баладних форм. Своєрідність творчого почерку поетеси породжує суперечки серед дослідників щодо жанрової природи багатьох її творів.

Надзвичайно змістовний та естетично високий жанр драматичної поеми, у якому поєднуються форми драми і ліро-епічної поеми, Ліна Костенко обрала для своїх творів «Дума про братів неазовських», «Сніг у Флоренції».

Пастораль (ідилічний жанр – пісня пастушків) як жанр в українській літературі представлена мало. Ліна Костенко звертається до неї лише у віршованому творі «Пастораль ХХ сторіччя». Усі ці жанрові форми як найважливіші етапи розвитку поезії Ліни Костенко є підступами до віршованого роману. Поява «Марусі Чурай», а згодом і «Берестечка» продиктована усією логікою розвитку творчості поетеси, яка у своєму самобутньому становленні спиралася на фольклорні традиції та художній досвід української та світової літератури.

Форма роману у віршах обрана Ліною Костенко на противагу ліричній поезії та як альтернатива роману у прозі завдяки тому, що цей жанр дає митцю можливість втілити ліричні та філософські роздуми у довершену з погляду художності оболонку. Епічність, висловлена в поезії, найяскравіше сприяла всебічному та повному розкриттю ліричного обдарування та усіх творчих можливостей автора.

Жанровими особливостями твору «Маруся Чурай» як роману у віршах є багатоплановість змалювання подій та дійових осіб, поліфонічність, фрагментарність сюжетної канви, ліричний герой-оповідач, який виражає авторські думки та почуття, наявність ліричних відступів.

Роман у віршах «Маруся Чурай» має таку проблематику:

• Геній і злочин – не сумісні (Маруся – не вбивця);

• Кохання і зрада (зрада нищить світ навколо людини);

• Духовне і матеріальне в людині (любов земна і небесна: «Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі»;

• Злочин і кара (картина суду. Людський суд – сліпий, істинний суд – самого над собою);

• Життя і смерть (смерть – свято, визволення. Смерть безславна – смерть Грицька, Смерть у славі – батька Марусі, ідея безсмертя – батько Марусі «пішов у смерть — і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб’є», 9 розділ має назву «Весна і смерть і Світле Воскресіння» (безсмертя Марусі)).

• Поет і народ (Маруся – душа народу).

5. Проблематика і поетика новел Григора Тютюнника ("Поминали Маркіяна","Оддавали Катрю", "Три плачі над Степаном", “Син приїхав” та ін.). Григір Тютюнник вважав, що новела стоїть до поезії найближче. Тому більшість йокі творів - це невеликі оповідання. У короткій новелі він умів повно розкрити внутрішній стан героя. Сучасне село - найглибший біль письменника.  За звичайними побутовими подробицями прочитується стиль життя цілої родини, її традиції, стосунки між домочадцями, їхні звички, уподобання. «Поминали Маркіяна», «Три плачі над Степаном», «Дядько Никін». Новели, у яких письменник наштовхує читача на думку про минущість буття, неповторність кожної хвилини. 

Дуже схожі за тематикою та обсягом порушених проблем дві новели Гр. Тютюнника — «Оддавали Катрю» та «Син приїхав», які можна об’єднати спільною ідеєю; це — духовна єдність людини з материком свого роду, з моральними цінностями, набутими у віках.

У новелах письменник поставив перед собою різнопланові завдання: проблема міграції сільського населення поєднується з болючою проблемою моральної та національної деградації певної частини українства, коли людина спрямовує свої зусилля на задоволення не духовних, а матеріальних потреб, нехтуючи споконвічними законами української родинної моралі.

Культ самозбереження Павла Дзякуна із новели «Син приїхав» призводить його свідомість до еволюції народних моральних цінностей. Ця еволюція, на мій погляд, зумовлена не стільки економічними причинами і пресом «тотального зросійщення, особливо в радянський період» (як зазначають окремі літературознавці). Гадаю, не ті зерна моралі посіяли у душі Павла його батьки, бо поросли вони якимись неповноцінними, знівеченими: Павло «навіть у відпустку до батьків не їздив три останні роки», бо «півтори-дві сотні викинеш».

Психологія сина — це відбиток психології його батька, Никифора Дзякуна, який пишається своїм сином, але гордість ця стосується синового «вміння жити», зовнішніх проявів добробуту. Впродовж усієї новели ми не відчуваємо ні краплі тепла, доброти у стосунках між героями. Та й звідки взятися тій доброті, коли вона спотворена родинною філософією Дзякунів: «Ти ж дивись там з ними ладь, бо люди — це таке: не догодиш — з’їдять»?

У новелі «Оддавали Катрю» Гр. Тютюнник майстерно створює контраст між проявами моралі простих селян, носіїв народних традицій, та моралі недалекого, пихатого обранця Катерини, якому «всьо равно», говорити українською чи «другою рідною мовою», бо російська мешканцеві міста здається «панською» мовою і він хоче триматися перед своєю нареченою, селянкою, мужичкою, та її близькими, як «пан». І весілля за народними звичаями для нього — «комедія», і руку свою під весільну хустку він підставив, «немовби для уколу», і взагалі: споглядав на все це зрощений українець «з неприхованим презирством».Пи­сьменника цікавить особливе в людях — те, шо не одразу видне, але що врешті визначає природу особистості, її індиві­дуальну та суспільну цінність. В опові­данні «Три плачі над Степаном» люди, віддаючи землі тіло свого односельця, оплакують добру, чесну, працьовиту лю­дину, поряд з якою всім було добре,— турботливого чоловіка, сина й товариша, кращого колгоспного водія. Лише про одне ніхто не згадав, хоч не один знав:' любив Степан, «як на яблуню у спілих яблуках сліпий дощ йде... Тоді вони й плачуть немов, і сміються...» . Цей поетич­ний світ, який пішов з життя, збіднивши його, краса душі цієї особистості, непов­торної й незамінної, дорогі письменникові.